Автор   Стаття 
Статті Бриколаж  —  Чорні лиця, білі маски  —  Білорусофобія
Євген Костюшка
Дата публікації 18 жовтня 2003 р.
Білорусофобія

З білорусофобією слід боротися — білоруси повинні зрозуміти це чітко і однозначно. Ми повинні усвідомити безумовну потребу і необхідність захисту Білорусії і білоруської землі від деструктивної діяльності сил, ворожих до її автентичного розвою.

Білорусофобія — це відмова, ворожість, ненависть до білоруського слова, білоруського етносу, Білорусії і виникаюча з цього антибілоруська реальність її носіїв, як у активних так і в пасивних формах. Носії печерної білорусофобії поділяються на два типи: ментальні і пристосовницькі. У ментального типу білорусофобія виникає з їхньої ментальності. У них білорускість викликає болючу алергійну реакцію, котра і є безпосереднім збудником білорусофобії. Для її нейтралізації потрібно докорінно зреформувати менталітет носіїв, що маловірогідно, тому практичною метою має бути нейтралізація негативних впливів носіїв ментальної білорусофобії.

Пристосовницький тип — вибір духовно нестійких, зверхньо-егоїстичних створінь, котрі задля задоволення своїх психофізичних потреб фарбуються під білорусофобів, позаяк дана маска в конкретно-політичних умовах є значно рентабельнішою.

Викорінення пристосовницької білорусофобії потребує наступного: повалення режиму, котрий зродив і підтримує білорусофобію, створення білоруського ладу, при котрому вигідно бути нормальним лояльним громадянином білоруської держави, в тому числі і на побутовому рівні. При тому зміни піді впливом соціально-політичних обставин повинні закріплюватися духовно-культурним загартуванням, тоді із безликих шматків руди, котрими є теперішнє білоруське громадянство, виплавиться загартована криця згуртованої білоруської нації.

Асиміляція і колонізація з боку Росії і Польщі стали причиною зміщення і розломів в етнічному полі (термін Л.Гумільова). Етнічне поле — це та невидима енергія, котра робить масу людей не просто антропологічно спорідненим населенням, але і єднає внутрішньо, утворюється духовно і психологічно подібними людьми, котрі і становитимуть народ, етнос. Деструктивні іноземні впливи — розлами етнічного поля і пригноблення — виявилися в психофізичній деградації білоруського етносу: відречення від білорускості і свого коріння, страшне буяння п’янства, хамства, патологій, вимирання, перетворення керівництва країни у її ворогів. Не менш жахливим є вплив цього зміщення етнічного поля на саму Білорусію: знищення природи, екологічна катастрофа як вияв антибілоруської дійсності — шкідлива меліорація, забрудення води, повітря, Чорнобиль, витрав флори і фауни.

Існує дві достатньо грунтовні проблеми, без огляду на котрі неможливе успішне протистояння російським шовіністам. Це „богоизбранность и чудосвятость русского народа” і, чи насправді росіяни є слов’янами? Російські шовіністи в Білорусії, наприклад, назвали своє угроповування „Славянский Собор „Белая Русь”. Розберемося, що тут і як.

Російський літературознавець і історик, один з провідних співробітників часописа „Наш современник” Вадим Кожинов каже: „Я вовсе не считаю, что славянские народы, живущие западнее границ нашей страны или бывших западных границ, имеют единую судьбу с Россией. Я вообще не думаю, что русский народ является по своей внутренней сути собственно и „славянским”. Даже с точки зрения антропологической (слишком он разбавлен тюркскими и финскими влияниями) в нем очень мало славянского, не говоря уже об исторической судьбе. Уж если давать какое-то определение, я бы причислил себя к „евразийцам”. К ним принадлежали князь Н.С.Трубецкой, который более известен как гениальный филолог, признанный во всем мире и в нашей стране, выдающийся историк Г.В.Вернадский... В основе их учения заветы Константина Леонтьева, Тютчева, Достоевского”.

Точка зору російського науковця Л.Гумільова полягає у тому, що росіяни — продукт гібридизації рецесивного (подавленого) слов’янського домішка з фіно-тюркськими етносами і частково слов’янською мовою (переважно церковнослов’янські впливи), котра тепер насичується інтерлексикою, поступово втрачаючи слов’янські риси.

Так які ж тоді росіяни слов’яни, коли у них „очень мало славянского” і вони „евразийцы”, про це кажуть і визнають „выдающиеся российские ученые и деятели”? Не будемо сором’язливо чи боязко мовчати, подібно дурнуватим недоумкам, росіяни не слов’яни, вони — „євроазіати” і не треба сльозливих „исповедей” про „славянское триединство”. Час іде і тим більшими стають вони євразійцями зі своїм культурно-психічним і антропологічним типом, у них свій шлях і своя доля. А білоруси виникли як етногенетичний синтез слов’ян з балтійськими племенами, ставши слов’янським етносом арійського (індоєвропейського) типу із своїм неповторним обличчям. У цьому наша відмінність, у тому, що ми не замішувалися у великих масштабах з неарійськими народностями і етносами. Це ще одна причина того, чому білоруський національний рух мусить перемогти, позаяк без нього не буде повновартісним Білий Світ.

Подивимося на „богоугодность и чудосвятость русского народа”.

„Советская Белоруссия”, 1.02.94 г., В.Акулов: „...не понимает одной чрезвычайно важной особенности русского национального сознания, отличающей его от „европейского”, а именно: русский человек никогда не ощущал себя завоевателем на землях, которые он присоединил к империи или (это случалось чаще) которые сами добровольно, иногда после многократных просьб, присоединялись к ней. Эту особенность характера и национального самосознания русского человека опять-таки прекрасно выразил Иван Солоневич. Вот что он пишет, сравнивая „русскую доминанту” с „европейской”: „На базе Римской Империи ее организаторы разбогатели неслыханно. На базе Великой Империи создали свои чудовищные состояния и лорды, и леди, и банкиры, и судовладельцы. На базе Империи Российской никто из русских не заработал ничего: ни в Сибири, ни на Кавказе, ни в Финляндии, ни в Польше. Для русского мужика не было отнято ни одного клочка земли: ни от финнов, ни от поляков, ни от грузин...” Прав Солоневич или не прав? Безусловно, прав”.

Ілгуць. „Еще в 1859 г. Генерал Евдокимов изгнал тех черкесов, что издавна жили в междуречьи Лабы и Белой, чем вынудил их переселиться в Турцию, в 1860 г. Туда же были выдалены со своей земли абхазы, та же печальная участь постигла спустя год шапсугов. Уже к 1864 г. Северо-Западный Кавказ почти лишился своего прежнего коренного населения и только одних черкесов было депортировано полтора миллиона, а на их просторах появилось около 100 станиц для казаков. И стынет кровь в жилах, когда даже в тенденциозной работе официального российского историка Кавказской войны А.Берже читаем: „И действительно, чье сердце не содрогнулось бы при виде, например, молодой черкешенки, в рубище, лежавшей на сырой земле под открытым небом с двумя малютками, из которых один в предсмертных корчах боролся за жизнь, в то время как другой искал утоления голода у груди уже окоченевшего трупа своей матери. А подобных сцен встречалось много”. Так огнем и мечом, кровью и слезами создавался в Российской империи один из многочисленных прецедентов для последующего геноцида СССР по отношению к немцам Поволжья, крымским татарам и кавказским горцам” („Новое русское слово”, 1974 г., Нью-Йорк). А колонізація Уралу, Сибіру, Далекого Сходу і Півночі, природа котрих спотворена і розпродана, а народи вимирають? Росія перш за все захоплювала ті землі, котрі могли би стати важливим джерелом прибутків. Суворов за розгром визвольного повстання у Польщі та Білорусії отримав не „клочок земли”, але величезні українські і білоруські обшири з 15 тисячами „душ” (70 тисяч чоловік) вільних людей, загнаних на 70 років у російське ярмо. Про наплив „истинно русских людей” на Білорусію після придушення повстання 1863-1864 років можна прочитати, наприклад, у „Западноруссизме” А.Цвікевича і „Почему мы не стали русскими?” Сергія Дубовця. „Не заробляли нічого лише ті, хто все пропивав”.

Стосовно того, як І. Солоневич визначає слово „імперія”, погоджується з ним і В. Акулов: „Империя есть сообщество народов, уживающихся вместе. Это есть школа воспитания человеческих чувств, так слабо представленных в человеческой истории. Это есть общность. Это есть отсутствие границ, таможен, перегородок, провинциализма, феодальных войн и феодальной психологии...” . Припустимо, що Солоневич таки правий, проте до чого ж тоді той лемент, що його зчиняють російські шовіністи відносно небезпеки „мондиалистов”, „всемирный сионо-масонский заговор”, котрі мають за мету поєднання людського суспільства у суперімперії: „Імперія Земля”, котра матиме те ж „отсутствие границ, таможен, перегородок...”? Очевидно що бояться, що у цій імперії пануватимуть не „истинно русские люди”, адже вони марять лише про таку „общность”, де „править будут русские господа, которым недоразвитые инородцы будут лизать сапоги” (з виступу відомого”сына юриста” Жириновського).

Існує ще одна специфічно білоруська точка зору, в котрій антибілоруська позиція відбувається у прихованих формах і не одразу помітна. Це космополітизм, „общечеловеки”. Сама поява космополітизму, його походження і характеристика потребують особливого аналізу, позаяк носять планетарні масштаби і є складною науковою і геополітичною проблемою. Дотичним чином розглянемо зазначуване.

„Вестернізація” (як і інші вияви на кшталт „свідомості Крішни”) зменшує, розділяє загальну масу антибілоруських сил на різновекторні, навіть ворожі один одному течії, відповідно має певну тактичну користь, проте на майбутнє являє собою величезну загрозу і шкоду. Це значить, що білоруський рух повинен використовувати гнучку тактику по відношенню до космополітизму, враховуючи стратегічні інтереси, передусім. У майбутньому небезпека космополітизації психофізичного здоров’я білоруського народу ліквідується шляхом державного впорядкування і конкурентноздатності білоруської культури, це значить, що вона мусить більшою мірою, аніж то має місце тепер, задовільняти і формувати духовно-культурні потреби громадян.

Одна з головніших метод білорусофобів — створення міфів. „Маленькая беззащитная Беларусь”, „необеспеченная ресурсами республика”, „толерантний, терпеливий білоруський народ” і ще довший перелік епітетів з того міфологічного набору, котрий підриває віру білорусів у свою країну, власне майбуття і можливість нормального життя. Проте насправді ніхто не шкодить справі „єднання слов’ян” більше за самих росіян: своїм нездоровим способом життя і побутовими звичками, своїм майже паталогічним людиноненавистництвом і повсюдними крутійством та лайдацтвом — всім тим, що обумовлює теперішній убогий стан Росії і що робить покутою саме існування в такій країні. І власне у цю країну наші керівники щомісяця їздять бити поклони, як колись московський князь їздив до Орди! Для нас це ганьба!

Що ж, ми мусимо терпіти цю ганьбу. Здобуття справжньої, вартої будуччини полягає у тверезій думці і незламності у боротьбі. Головне — не стати подібним до росіян, втративши ті національні риси, котрі різнять нас із ними, і найперше — це працьовитість, бажання працювати з ранку до ночі. Прийде час і закінчиться це божевілля. Білорусія виживе і засяє у славі і щасті.

Переклад М.”Мазепи”, МЛ „Бриколаж”, Київська область.

За матеріалами часопису „Фрагмэнты”.

Догори

Перейти до статей теми: