У долі цієї яскравої і суперечливої людини тісно поєдналися два поняття: трагізм особи І трагізм епохи. Він належав тому бурхливому часові, який увібрав у себе героїзм і драматизм доби революційного перевороту й творення нового суспільства, велич злетів і ганьбу падінь, тріумф перемог і гіркоту поразок. Відданість інтересам більшовицької партії (як він їх розумів) упродовж свого 35-річного членства в ній позначена складними й болісними пошуками найефективніших шляхів розв’язання цілого комплексу соціально-економічних, політичних і культурних проблем, характеризує життя М. Скрипника.

Народився він 25 січня 1872 р. в с. Ясинувата Катеринославської губернії (тепер місто Донецької обл.) в сім’ї залізничного службовця. Барвінківська двокласна сільська школа, потім —Ізюмське реальне училище. Був виключений за революційну діяльність. Як згодом писав у автобіографії, на формування його характеру значною мірою впливали родинні перекази про предків-запорожців (ім’я прадіда по батьковій лінії Грицька Скрипника потрапило до перепису коша Війська Запорозького низового 1770 р.). Важливим чинником в інтелектуальному зростанні стали марксистські, літературні й історичні студії. В РСДРП з 1897 р. Три роки згодом склав екстерном іспити за програмою реального училища в м. Курську й того ж року вступив до Петербурзького технологічного інституту. Брав участь у роботі комітету соціал-демократичної організації. Під час березневої демонстрації 1901 р. був заарештований і засланий до Катеринослава. Взагалі за двадцять дореволюційних літ він 15 разів зазнавав арештів,7 разів перебував на засланні, 6 разів утікав з неволі...

Повернувшись до Петербурга, М. Скрипник стає агентом ленінської „Искрьі” й палким пропагандистом її ідей. 1902 р. за вироком суду його засилають на 15 років до Якутії, але по дорозі він утікає і займається революційною роботою в Царицині й Катеринбурзі, Самарі й Катеринославі. Відтак — публіцистична діяльність у низці центральних партійних видань (від „Искрьі” до „Правды”), влаштування нелегальних сходок і зборів, засідань партійних комітетів, нарад, мітингів, демонстрацій, повсякденна агітаційно-пропагандистська й організаторська робота. І всюди Скрипник твердо обстоює ленінську лінію в партії. Його перша зустріч з В. Леніним відбулася 1905 р. в Лондоні під час роботи III з’їзду РСДРП (мандати делегатів цього з’їзду від Одеського комітету партії отримали В. Ленін та М. Скрипник).

Він брав активну участь у першій російській революції, а після Лютневої революції обирається делегатом на конференцію рад робітничих і солдатських депутатів у Москві, пізніше — в центральну раду фабрично-заводських комітетів Петрограда й делегатом VI з’їзду партії, де рішуче виступає проти явки В. Леніна на суд контрреволюції. На цьому з’їзді М. Скрипника, співдоповідача з питання про роботу партії в профспілках) обирають кандидатом у члени ЦК РСДРП(б). Про участь у здійсненні соціалістичної революції він лаконічно зазначає в автобіографії: „Під час Жовтневого перевороту входив до складу Військово-революційного комітету й між іншим брав участь у бою під Пулковом”. Автор широковідомої книги „10 днів, що потрясли світ” Джон Рід серед десятків імен найактивніших учасників і керівників жовтневого повстання кілька разів згадує М. Скрипника.

Його світогляд і воля формувалися в умовах безкомпромісної боротьби. Але, на жаль, він не зрозумів зумовленого революційними подіями прагнення українського народу до національного самовизначення і в протиборстві двох сторін, залишившись вірним своїм переконанням, обстоював інтереси партії більшовиків.

З грудня 1917 р. М. Скрипник працював наркомом праці й промисловості України. 1918 р. конференція представників рад у Полтаві обрала його головою Робітничо-селянського уряду України й народним секретарем закордонних справ (затвердив II Всеукраїнський з’їзд рад у Катеринославі в березні 1918 р.). Він — один із авторів першої конституції й один з організаторів КП(б)У. На таганрозькій нараді більшовиків Скрипник запропонував назву — Комуністична партія (більшовиків) України. Таким чином, він підтримав лінію РКП(б), метою якої було не лише встановлення монополії в сфері політики, а й обмеження простору для вияву будь-яких національних тенденцій. У кінці 1918 — на початку 1919 р. В. Шахрай, член першого радянського уряду України, виступив з вимогою створити в Україні незалежну від РКП(б) українську комуністичну партію. Центральний комітет КП(б)У вжив щодо нього крайнього заходу — 1919 р. його було виключено з партії. Така ж доля спіткала влітку 1920 р. і групу так званих „федералістів”.

Спроби В. Шахрая та федералістів КП(б)У розцінила як націоналістичний ухил в її середовищі й повела нещадну боротьбу проти перекручень ленінської національної політики. Так починалася діяльність Компартії України, членом якої був М. Скрипник. Мало того, що ця партія як політична сила ніколи не існувала самостійно, — вона ще й виступала проти національної самостійності України... яка після жовтневого перевороту так і не змогла стати незалежною республікою.

У січні 1919 р. М. Скрипник — нарком Держконтролю України, у квітні 1920-го —нарком РСІ. Активний учасник громадянської війни, начальник особливого відділу Південно-Західного фронту. У липні 1921 р.— нарком внутрішніх справ УСРР, у 1922—1927 рр.— нарком юстиції та генеральний прокурор УСРР.

Крім політичної і державної діяльності, М. Скрипник займався науковою роботою, опублікував понад 600 праць, головним чином з історії партії та історії культури, був ректором Українського інституту марксизму-ленінізму, керував кафедрою національного питання — на той час єдиною у світі інситуцією, що займалася вивченням національних проблем. Його статті з історії пролетарської революції в у журналі „Червоний шлях” були чи не найпершою спробою її марксистської інтерпретації. Творчий доробок М. Скрипника як ученого-практика нараховує понад 810 праць.

У квітні 1927 р. він — голова комісії з історії Жовтневої революції і КП(б)У; організовує пошуки документів у державних і приватних архівах та музеях, звертається до безпосередніх учасників революційних подій із закликом написати „свої спогади”.

3 1927 по 1933 р. М. Скрипник — нарком освіти УСРР. Енергійний і діяльний, він за короткий час домігся значних успіхів в українізації системи освіти. За станом на 1929 р. понад 80 відсотків загальноосвітніх шкіл і 30 відсотків вищих навчальних закладів республіки стали україномовними, а 97 відсотків українських дітей вчилися рідною мовою. 25 травня 1927 р. відкрилася конференція з участю 75 філологів, на якій обговорювались питання прийняття нового українського правопису, розробленого державною комісією. Відхиливши пропозицію деяких учених запровадити латинський алфавіт, нарком освіти затвердив так званий "харківський" правопис.

М. Скрипник був одним із тих небагатьох державних діячів, які намагалися зберегти хоча б основні риси української державності, чинили опір денаціоналізації культури та мистецтва, а також формуванню в Україні тоталітарного сталінського режиму.

Здавалося, внаслідок українізації, яка охопила культуру, освіту й соціально-економічну сферу, відбудеться синтез націоналізму й комунізму в рамках держави, що служитиме інтересам українців. Однак гострі внутрішні конфліктий супереності, викликані примусовою колективізацією, вкрай ускладнили становище. Постанови ЦК ВКП(б) „Про хід хлібозаготівель в Україні” від 14 грудня 1932 р. і 24 серпня 1933 р. замість серйозного аналізу причин зриву наміченого плану викривали „ворогів народу” та „буржуазно-націоналістичні елементи”. М. Скрипника, звинуваченого в поступках націоналізмові, 28 лютого 1933 р. було звільнено з посади наркома освіти й призначено головою Держплану та заступником голови Раднаркому УСРР. Новий нарком освіти В. Затонський та його перший заступник А. Хвиля повели нещадну боротьбу з „націоналістичними тенденціями серед працівників системи народної освіти”. Кампанія цькування М. Скрипника не припинялася. Журнал „Більшовик України” звинувачував його в „перекрученнях ленінізму”, а також у тому, що він у своїх праця: ллє воду на млин українських націоналістів, на млин місцевих націонал-ухильників”.

А. Хвиля у виступах з питань мовознавства в республіканській пресі називав „шкідництвом” діяльність попередніх працівників народної освіти України. Звучали прямі погроз на адресу М. Скрипника і на червневому (1933) пленумі ЦК КП(б)У з уст його другого секретаря П. Постишева, якої підтримали М. Попов, В. Затонський і К. Сухомлин. Невдовзі після цього від М. Скрипника зажадали письмового покаяння і визнання своїх помилок. Його заяви обговорювалися на чотирьох (!) засіданнях політбюро ЦК КП(б)У (15 червня, 5 І 7 липня 1933 р.) і щоразу відкидались як незадовільні. На останньому засіданні було зроблено висновок про те, що „документ не відповідає вимогам ЦК й ігнорує ряд даних т.Скрипникові вказівок”. Політбюро вивело його зі свого кладу. М. Скрипник залишив зал засідання, пішов до свого кабінету й покінчив життя самогубством.

Так трагічно склалася доля цього завзятого революціонера.