Автор   Стаття 
Статті Бриколаж  —  Третя Позиція  —  Від націонал - більшовизму до екологізму
Лорен Голднер
Дата публікації 27 грудня 2003 р.
Від націонал - більшовизму до екологізму

На разі можна стверджувати існування кількох напрямних ідеольогічної думки 20-го століття, жадним чином не підтверджуючих дихотомію „марксистська — консервативна” революція. Одним із них є Жорж Сорель. Відомий мислитель Жан-Поль Фай, у своїй книзі „Тоталітарні мови” найбільш істотним прикладом цього явища рахує німецький націонал — більшовизм. Наступні замітки з цього приводу будуть спробою викласти основи національного більшовизму і, вочевидь, розглянути його природу трохи ширше, ніж у межах тогочасного німецького варіянту.

1. Пруська держава, з її фундаментальної автократією, меркантильністю і націоналізмом виробила досить оригінальний державний устрій. Фіхте назвав його „корпоративною державою”, властиво він стояв у витоків тогочасного націоналістичного популізму. Не меншою мірою до того надалися Гердер і брати Грімм, приміром.

Той самий французський раціоналізм епохи Луї XIV був, на загал, не менш статичним способом мислення, проте на відміну від німецького, національно незаангажованим. Навпаки, можна стверджувати його „космополітичність”, той період відомий насамперед тим, що слова „космополітичний” і „французський” взаємозамінялися. Саме Германія, а точніше — Прусія з її популізмом і меркантильністю стояли біля витоків національного більшовизму, тобто всього того, що так чітко сформулював у своїй політичній економіці Фіхте.

2. Маркс схарактеризував Германію 19-го століття як країну, поєднавшу на той час весь прогрес і, водночас, декаданс світового історичного розвитку, щось універсальне і загальноприйнятне, з точки зору Гегеля. Можливо це все-таки нещасний випадок, проте чим можна пояснити той факт, що практично всі історичні події світового значення, як у 19-у, так і в 20-у століттях відбувалися за безпосередньої участи Германії? Соціял-демократична доктрина і держава загального благоденства (Ласаль-Бісмарк), комунізм Маркса і генеза фашизма, — всі вони мають германське коріння і прописку. Мабуть тому блискуче описаний Фаєм національний більшовизм не льокалізувався, але навпаки — розповсюдив свій вплив на інші державні утворення.

3. Слід відмітити, що саме в цьому контексті особливої важливости набувають „польські дебати”, між Леніном і Люксембург. Відповідаючи на питання про статус Пілсудського в Другому Інтернаціоналі Люксембург однозначно висловлюється за повний розрив стосунків, в той час як Ленін притримується лінії на тогочасний центр німецької соціял-демократії, в першу чергу зацікавленої у досягенні домовленостей з Пілсудським будь-якою ціною. Відбувалися вказані події 1908 року. Наступна кар’єра Пілсудського, а точніше — після 1918 року є де-факто найліпшим доказом правоти Рози Люксембург. Помилка Леніна вислідувала помилку ортодоксального більшовизму на ниві національного питання, і, звичайно, годі було би сподіватися на більшовизм від Пілсудського. Проте, той самий Бела Кун, голова угорського революційного уряду протягом трьох місяців його (уряду) існування (1918-1919) користував із терміна „національний більшовизм”.

4.Національний більшовизм, вперше проявлений в німецькому радянському русі 1920-х років, було сформульовано двома колишніми бойовиками американського анархістичного руху „Індустріальні робочі світу”. Він відігрував у Германії ролю, подібну до тієї, що її відбував анархо-синдикалізм в італійському фашизмі, вкотре підтверджуючи здогадки про те, що немарксистський антикапіталізм, ба навіть в межах робітничих рухів, а, якщо бути точнішим, саме в їх середовищі — є обов’язковою умовою появи і розвитку фашизму.

5. 1922 рік, Рапалівські угоди стали відштовхною точкою, початком контактів між тогочасною німецькою націонал-більшовистською опінією, дещо заангажованою на корпоративізмі і тогочасної російської держави, в умовах спаду революційної хвилі, тобто після 1921 року. Німецькі націонал-більшовики тих часів бачили в Росії лише „geschlossener Handelstaat”, ту саму „корпоративну державу” Фіхте, соціялістичну і національну водночас, тоді як притаманний їй на ранніх етапах революційний, інтернаціональний і космополітичний імпульс практично не бився. Найбільш адекватним персонажем, символом подібної конвергенції ідеольогем був товариш Радек. В тих буремних 1922-1923 роках ми маємо можливість спостерігати народження двох найкрупніших ідеольогій минулого століття: перша, це — „антиімперіялістичний націоналізм”, його вістря спрямовано супроти тогочасних осередь капіталістичної системи (США, Британії, Франції) і друге — сталінської держави. Перший був попередником „ідеольогії Третього світу”, починаючи з 1945 року (можливо навіть раніше — Ататюрк, Варгас, Перон); інший є хрещеним батьком різноманітного „національного сталінізму” — подібні до нього режими панують, на разі, у близько п’ятнадцяти країнах світу.

6. Ще більш чарівним у теорії національного більшовизму є шлях „консервативної революції”. Не буде перебільшенням сказати, що першоджерелом його буде не хто інший, як Фрідріх Ніцше. Національний більшовизм — ідеольогія аристократична, тим цікавішим є той факт, що головніші її засади були сформульовані мислителями, досить далекими від того, аби бути аристократами. Те, що ми бачимо, є естетичними установками 19-го століття, наперше обгрунтованими Кантом в його критичному аналізі процесу мислення. Лукач, по тому, приходить до цілком обрунтованих висновків на рахунок того, що вся наступна буржуазна фільозофія Германії є не більше ніж виродженням кантіанства або розвитком окремих його фрагментів. Цього достатньо, аби надалі розумітися на Ніцше і Шопенгауері, і навіть на екзистенціалізмі.

7. Зауважимо, з цими закулісними стосунками між аристократичною революцією і національним більшовизмом (у Франції, на приклад, кращим прикладом тому є Дрю Рочель) пов’язаний цілий німецький довоєнний експресіонізм і частково — дадаїзм, особливо що стосується Х’юго Баля. Ми не ставимо тут метою з’ясування наявности чи відсутности контактів між певними індивідуами, але вказати на спільне культурове поле, в межах якого і уможливилася поява синтезу антитехніцистичної авангардної опінії і культурного реноме тих самих неаристократів. Синтезована ідеольогема зайняла свою нішу під іменем „більшовизм” і практично почала розумітися строго в термінах „geschlossene Handelstaat” („корпоративної держави”).

8. Крім того, національний більшовизм напряму пов’язується з міфольогічним Ренесансом кінця 19-го століття, головно з його апофеозом — Ніцше. Що стосується практичного відношення, вперше спробував ввести його в політичний обіг Сорель, віддававший належне і Леніну і Мусоліні.

9. Велика ідеольогічна інверсія цього століття — нею є та сліпота, що стверджувала, буцім-то бачила соціялізм там, де був лише сталінізм. Крім того — та сама точка зору приписувала тому ж явищу, тобто сталінізму, ще один міт — міт про притаманний останньому прогресивний антиімперіялізм. На разі не здається можливим прослідити існування прямого зв’язку національного більшовизму і Рапало з одного боку і між СРСР та Насером в 1957-у; ще більш гротесним видаються стосунки між Китаєм і різноманітними проявами Третього Світу (Піночет, Йонас Савімбі і так далі)? Очевидно, трикутник Германія — Польща — СРСР у двадцятих грав ролю, подібну до тієї, що її зараз відіграє зв’язка Третій Світ — капіталістичний світ. Парадокс полягає насамперед у тому, що не втілившися на часі в розвинутих країнах, ідеї націонал-більшовизму були запозичені і інтегровані Насером, Сукарно, Пероном і іншими.

10. Накінець, починаючи з 1973 року розвинутий капіталістичний світ має можливість ознайомитися з ідеями „екольогізму”, як певного різновиду міжнародної націонал-більшовистської перспективи. Зараз я не можу з’ясувати щільність корелятивних показників у питанні спадкоємности німецького руху „перелітних птахів” 1900-1901 років і сучасної екольогічної ініціятиви, але ж загальновідомо, що юнь з таборів „птахів” завершила свої ідеольогічну еволюцію в таборі націонал-соціялістичної партії Німеччини. Не можу я прослідкувати вірогідности зв’язків Ернеста Юнгера і Мао дзе Дуна, разом з тим у мене не має жадних сумнівів у масовій присутности поміж екольогічних рухів Германії, Франції і Португалії великої кількости екс-маоїстів. Абсолютно недоречною була характеристика західноєвропейського маоїзма як „останньої антиіндустріяльної утопії”. Центральною фігурою сьогоденного руху виступає постать Мартіна Хайдегера, думки котрого, написані делеких 1950-х з успіхом могли би бути перевидані в сучасних екольогічних маніфестах. Ідеї Хайдегера приймаються на озброєння представниками Франфуртської школи, вкрай незадоволеними класичним марксизмом, з його приматом людського домінування, точніше технольогічного над природою, передусім. Проте марксизм давно показав, що притаманні людській практиці процеси домінування, і у тому числі над природою є похідними від сформованих капіталістичною системою соціяльних стосунків, а не певної капіталістичної технольогії.

Жадних сумнівів у тому, що Фіхте знайшов би своє місце в німецькому державному утворенні 1933-45 років; сьогодні у Каліфорнії і не тільки безліч дзен-буддистів і представників макробіотичних напрямків закликають до „нульового росту”, як до підгрунтя антикапіталізму.

Таким чином, не залишається сумнівів у тому, що спрямований супроти технольогічного прогресу і, водночас, авторитарно орієнтований напрямок вперше заявив про себе кілька століть тому, в Прусії, приблизно 1760 року.

переклад М."Мазепи", МЛ „Бриколяж”, Обухів - Київ

Догори

Перейти до статей теми: