Нав’язлива ідея про можливість існування третього варіянту (з двох можливих) переслідує людство останніми тисячоліттями. І справді, отримавши два ріжних вибори, ми часто дістаємося думки про те, що жадна з них не є на разі адекватною вирішуваній проблемі. Тоді ми починаємо шукати третю можливість, точку зору, вибір. Принц Гаутама, він же Будда, побутувавший на земних теренах наприкінець шостого століття до нашої ери довго експериментував з аскетизмом, тобто тотальним самообмеженням. Виходячи з попереднього, досить запевненого і забезпеченого життя і його другої частини, тобто аскетичної, Гаутама нарешті з’ясував, що істина десь посередині, поза розкошами і, водночас, далеко від аскетизму. Таким чином він переборов обидва недосконалі стилі життя і віднайшов довго шукане.
Як на нас досить цікавою паралеллю до „шляху Будди” може бути тривавший останні два столітті пошук альтернативного до капіталізму шляху розвитку. Відомо, що ним рахують комунізм. За великим рахунком ціле минуле століття можна визначити через призму протиборства цих двох доктрин.
Проте, як дуже резонно зауважив Хілер Белок, спостережена ріжниця між ними не така вже і велика, як того хотілося би їх симпатикам і послідовникам, адже єдиною економічною відмінністю між зрабленими росіянами і вільними англійцями є те, що один експлуатується приватною власністю, а инший — державою. І той і другий починають свій ранок на фабриці. Виходячи з цього комунізм вартує рахувати не стільки протиотрутою, як похідною чи ознакою капіталізму. Власні пошуки призводять Белока до заснування 1936 року разом з Г. К. Честертоном так званої „Distributist League”. Одним із джерел свого натхнення вони бачили „Rerum Novarum”, тогочасну енцикліку Папи Римського Лева XIII, скеровану на критику атеїстичного комунізму і аналізом справедливого розподілу суспільних благ. Пізніше Белоку і Честертону було уготовано стали першими ідеольогами народжуваної теорії „Третьої Позиції” („Третього Шляху”)
Кінець семидесятих. Найбільша британська новоправа організація „Національний Фронт” перебуває на стадії небувалого зростання. Незважаючи на не такі вже і великі відмінности від панівної Консервативної партії з її захистом сімейних цінностей, суспільного порядку і смертної кари „Національний фронт” стає символом опозиції мультирасовому суспільству і ратує за виселення „кольорових” емігрантів”. Проте у 1979-у партія зазнає нищівної поразки на виборах, власне після того як Маргарет Тетчер дозволила собі кілька відвертих пасажів стосовно міграційної політики. Результатом цього стало зосередження діяльности партії у провінції. В той час як сама Тетчер, очевидно, і не збиралася на практиці вирішувати обіцяне. З тих пір у партії починаються проблеми із визначенням ідеологічної ніші, котрі у підсумку закінчуються жорсткими внутріпартійними дебатами між реакційними консеваторами, новоявленими фашистами і революціонерами. Попередні лідери партії змушені були покинути її на початку вісімдесятих, і серед них такі постаті як Мартин Вебстер і Джон Тиндал, поступивштся місцем „під сонцем” поколінню молодих активістів: Дереку Холланду, Ніку Гріффіну, Патріку Харрінгтону і Грехему Вільямсону. Саме вони налагодили зв’язки з „Італійською Третьою Позицією” і вигнанцем Роберто Фіоре. Стратегію напружености представляв Анно ді Паомбо, характерний для семидесятих з їх появою „Оружних Революційних Осередків”, котрі з однаковим замилуванням носили демонстраціями портрети як Гітлера так і Мао. Багато членів „Національного Фронту” зацікавилися насиченою соціалістичними лозунгами спадщиною Отто Штрассера, одного із керівників Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини і опонента Гітлера. Таким чином, зауважимо, для „Національного фронту” починається ера нової, революційної ідеології. Попередні доктрини було переглянуто і зревізовано.
1983 рік, „Національний фронт” починає видавати ряд революційних журналів, наприклад, „Посібник для політичного содата”, в котрому детально схарактеризовуються види опору, прикладово, з двох позицій. Разом з тим брошура Дерека Холланда „Політичний солдат” і філософія Юліуса Евола надихнули наступне покоління молодоактивістів. На 1986 рік „Національний Фронт” з гордістю заявив, що нарешті очистив свої ряди від ріжного роду реакціонерів і, на превеликий жаль традиційних лівих почав розвивати стосунки з негритянськими сепаратними формаціями типу „Нації Іслама” та пропагувати теорії „Третього Шляху” аятоли Хомейні. Роботи Белока і Честертона забезпечували „Національному фронту” потрібне економічне підгрунтя, в той час у середовищі ставала розповсюдженою досить цікава соціологічна теорія, під назвою „Популярне правило”, головною ідеєю котрої була децентралізація британської системи, подібна до тієї, що її описав у „Зеленій книзі” Муамар Каддафі. Не культурова, проте описана в категоріях вулиці, області чи регіонального комітету, за допомогою котрих владні повноваження зосереджувалися в народних масах, а не поза ними. Все це дуже контрастувало з попередньою націленістю фронтовиків на виборчу систему представницького типу. Виходячи з названих тенденцій „Національний фронт” самовиключався з передвиборчих перегонів, натомість все чіткіше прописувався на ниві революційної діяльности. Партія починає підтримувати регіоналістів, позитивний антирасизм, європейську солідарність і налагоджувати контакти з азійськими і негритянськими громадами Британії.
Націонал-революціонери розширили свою електоральну базу, проте як завжди на заваді став конфлікт поміж особистостями, котрий і призвів до розколу 1989 року.
З одного боку були представлені прихильники Дерека Холланда, Коліна Тодда, Ніка Гріффіні і Роберто Фіоре, на той час задіяних у новому проєкті на півночі Франції.
На иншому виступали Патрік Харрінгтон, Грем Вільямсон і Девід Керр, котрі притримувалися думки на рахунок того, що адміністративним центром організації мають таки бути Британські острови. Холланд, Тодд, Гріффін і Фіоре на чолі лівого крила формують „Міжнародну Третю Позицію”, у той час як Харрінгтон з іншими розпускають „Британський фронт” у березні 1990-го і проголошують існування „Третього Шляху”. Проте на тих, хто сподівався на оновлення революційного динамізму кінця 80-х чекало гірке розчарування.
„Третій Шлях” став значно консервативнішим, антифедералістичним, зайнявся власним самопозиціонуванням.
„Міжнародна Третя Позиція”, з иншого боку, поспробувала упливати на традиціоналістичні католицькі круги, на той час згруповані довкола Братства св. Пія Х і, незважаючи на неприйняття переважної більшости свого членства взяла на озброєння реакційний фашизм.
Таким чином, одна частина „Британського Фронту” стала на шлях респектабельности і центризма, в той час як інша сповідувала ідеяли Муссоліні і Франко.
Для „Міжнародної Третьої Позиції” вересень 1992 стає визначальним.
На той час я перебував у лавах „Британського Фронту” і, відповідно, по тому у „Міжнародній Третій Позиції”, з 1984 року. Протягом тих років я працював Регіональним Організатором „Британського Фронту” в Сассексі і Уельсі, видавав тогочасні часописи на зразок „Кентського хрестоносця”, „Суррейської дії”, „Східного легіону” і „Католицької дії”. Разом із „Північною расою” (видавався Йоркширським і Ланкаширським відділеннями) вони становили головне літературне і пропагандивне підгрунтя організації. Після розпаду „Міжнародної Третьої Позиції” у 1992 році всі вищезазначені часописи відмовилися від неї і у підсумку залишився лише „Останній конфлікт”, суміш субкультури бритоголових і християнського фанатизму.
Розкол відбувся з ряду причин, найбільш показовою була відмова керівництва „Міжнародної Третьої Позиції” від ефективної доти внутрішньої кадрової політики. Дерек Холланд покидає країну, Роберто Фіоре піддається тотальній критиці з приводу своїх фінансових оборудок. Дисиденти від „Позиції” звинувачують Холланда і Фіоре у крадіжці крупних сум і подальшому їх інвестуванні у заснований у Бретані анклав. Проте вирішальною була маргіналізація і різкий зсув у бік консервативного католицизму і реакційного неофашизму.
Залишки „Міжнародної Третьої позиції” організовуються під новою назвою — „Англійський Націоналістичний Рух”. Відбуваються спроби відновити настанови „Третьої Позиції”, організація відмовляється від спадщини Гітлера і Муссоліні, віддаючи натомість перевагу англійським соціалістам типу Роберта Оуена, Уільяма Коббета, Роберта Бредфорда і Уільяма Морріса. „Націоналістичний Рух” опонує юніоністам, підтримується дезінтеграція Британської імперії і утворення семи незалежних державних утворень: Англії, Шотляндії, Вельсу, Ольстеру, Ірляндії, острова Мен і Корнуола. Друкуються і розповсюджуються брошури, їхній зміст охоплює діапазон від Отто Штрассера і Корнеліу Кодряну до полковника Каддафі.
У 1998 році „Англійський Націоналістичний Рух” змінює назву. Тепер це „Націонал-Революційна Фракція”. Організація веде широку пропагандистську роботу, закликає до збройного повстання проти британської влади і налагоджує контакти з рядом закордонних організацій. Серед них: французський „Новий Опір”, „Американський Фронт”, „Спартак” (Канада), „Канадський Фронт”, „Альтернативна Європа” (Іспанія), „Національна доля” (Нова Зеландія), „Девенір” (Бельгія), „Ріволта” (Італія), „Вільні націоналісти” (Германія) і Націонал-більшовитська партія Росії. Націонал — більшовизм є концепцією що намагається налагодити мости між Сходом і Заходом. Серед його ранніх прихильників Артур ван дер Брук і Ернест Юнгер. Обидва намагалися зінтегрувати німецькі і російські потужности. На разі національний більшовизм пов’язують, перш за все, з російським мислителем Олександром Дугіним. Національна версія ортодоксального комунізму не остання з ідеольогічних приорітетів „Фракції”, можливо через концепцію децентралізованої євразійської імперії, антипода до американської гегемонії.
Останнім часом „Фракція” відкидає набутки „Третьої Позиції” і розглядає власну нішу в терміні „національного анархізму”. Вона вже не шукає десь між капіталізмом і комунізмом, вона робить, можна сказати, трансцендентний крок уперед. Підгрунтям цьому є Хакім Бей і його „Міленіум”: „Третю позицію можна було би зайняти ще років зо п’ять тому. Десь посередині між існуючими діялектичними протилежностями. Але зараз, коли немає опозиції, не може бути чогось третього, середнього між системою і опозицією. Вибір спрощується і він один: ми або останні люди або просто опозиція”. „Фракція” студіює Бакуніна і Прудона, відкидає державу як неприродній стан суспільства і закликає до створення незалежних анклавів, в котрих кожен житиме як забажає. Навіть після демонтажу капіталістичної системи не буде жадного приводу для збереження національної інфраструктури. Індивідууми самі повинні вибудувати і підтримати органічні громади. Це не говорить про те, що група відмовляється від ідей расового сепаратизму і Природнього Стану — до них додаються екольогічні кампанії, антикапіталістичні демонстрації і захист тварин.
На „Фракцію” впливала „Зелена Альтернатива”, група, що сформувалася зразу після відставки Річарда Хантса, редактора ліворадикального видання „Зелений анархіст”. Спільні підходи при аналізі розподілу праці і експлуятації країн Третього світу вели до союзництва поміж „Зеленою Альтернативою”, „Націонал-Революційною Фракцією”, Уесекськими регіоналістами, німецькими Націонал-анархістами, „Оріфлеймом” (прихильники середньовіччя), „Альбіонською дією” (християнсько-анархістська організація), „Анархістським рухом” (під впливом Юнгера і Еволи) і иншими групами, об’єднаними антикапіталістичною риторикою і думкою про необхідність обміну ідеями і стратегіями між собі подібними. У травні 2000-го ці елементи організовують перші обговорення у Брайтоні, започатковуючи, таким чином, нову політичну ініціятиву — між лівою і правою точками зору. На той же час припадає шквал критики, зорганізованої догматичними лівими типу „Антифашистської дії” і „Індустріальних робітників світу”. До цього часу жаден із критикуючих так і не спромігся пояснити, у чому ж, власне, „фашизм” подібних ініціятив?
Враховуючи існування національного соціялізму, комунізму і більшовизму, стає очевидним, що поява і становлення національного анархізму було всього-навсього питанням часу. Пошук синтеза, ось що відрізняє „Націонал-Революційну Фракцію” від колег по лівому табору.
Зараз „Синтез” — це новий онлайновий журнал, через котрий мислителі „Фракції”, еволіанці і бувші члени вже неіснуючого Білого Порядку „Туле” просувають потрійну стратегію опору, а саме „анархія — окультизм — метаполітика”.
Насамкінець зауважимо, стратегія національного анархізма дуже подібна до славнозвісної гегелівської тріади. Він теж використовував синтез, поняття що включало в себе тезу і антитезу — одночасно.
переклад М. „Мазепи”, МЛ „Бриколяж”, Обухів — Київ
