У пошуках магічного ключа. Поняття „досконале суспільство” є наріжним для будь-якої довершеної ідеологічної системи, воно нероздільне з іншим поняттям: „досконала людина”. На моє глибоке переконання, оцінювання якості суспільства лише за мірилом вдоволення насущних потреб кожного, є грубою засадничою помилкою.

Звичайно, якщо людину вважати „вінцем природи” і завершальним, кінцевим ступенем розвитку життя у Всесвіті, то суспільству, справді, не залишається нічого іншого, як бути хіба що пристроєм для задоволення повсякденних потреб своїх членів. Але, у такому випадку, людське життя має ще менше смислу, ніж життя будь-яких нижчих створінь і не варте того, щоб тратити на нього час. Якщо ж вважати людину лише мандрівником, що на півдорозі між звіром і надлюдиною, то якість суспільства повинна оцінюватися тим, що воно залишить нащадкам, і, найголовніше, — тим, яких нащадків воно залишить.

Змисл досконалого суспільства якраз і полягає у вдосконаленні даного біологічного виду(раси, народу).

Навіщо дорога, яка не веде до храму? Навіщо суспільство, нездатне народити надлюдину?

Отже, основні засади суспільства, яке умовно можна назвати досконалим:

1.Правильна шкала цінностей.

Суспільні взаємовідносини спонукають проявляти і вдосконалювати найкращі риси людини.

2.Жорсткий якісний відбір.

Щаблями чіткої суспільної ступеневості вільно підіймаються різні особистості в міру своєї відповідності зразкові досконалості, згідно з правильною шкалою цінностей.

3.Збереження і покращення роду.

Суспільство створює умови для закріплення і розвитку найкращих спадкових рис відібраних осіб.

Таким чином, людина насправді стає мірилом всіх мірил, а суспільство — засобом досягнення основної мети — удосконалення людини. І найпершим завданням для такого суспільства є встановлення правильної шкали цінностей. З’являється нагальна потреба у чіткому єдиному тлумаченні поняття досконалої людини. Це питання було ключовим для людства в усі часи. Різні народи мають свої, самобутні збірні поняття досконалої людини, міцно вкорінені у глибинах спадкової пам’яті. У часи найвищих духовних піднесень народів ці поняття уособлювались у казкових первообразах лицарів із надлюдськими рисами та досконалих володарів. Гільгамеш, Рама, Одін, Іван Царевич не подають доказів історичної правдивості чи достовірності свого дійсного існування. Зате ці образи яскраво відображають усталене бачення різних арійських народів такого відносного поняття, як досконалість людини. Казкові лицарі-надлюди — це уявні одиниці, що уособлюють надсвідому волю народу як цілого, їхнє призначення — бути своєрідними зразковими мірками, у прикладенні до яких народна свідомість має змогу точно визначити ступінь досконалості тої чи іншої окремої особи. Ось де знаходиться споконвічна, закладена Богом шкала цінностей, у кожного народу своя. Як правило, зразкові особистості у казках врешті-решт посідають належне їм місце на вершині суспільної ступеневості згідно з священними уявленнями про правильну шкалу цінностей. Досконалі люди у казках стають досконалими володарями. В нагороду за подвиги, у яких проявляються надлюдські якості, казковий лицар дістає царівну і, щонайменше, — півцарства на додаток. І живуть вони довго і щасливо. Народна свідомість прагне щасливого кінця казки. Народ хоче бачити досконалого володаря успішним.

Поняття взірцевої людини, досконалого володаря прагнули докладно витлумачити мудреці різних часів і народів (див.”Закони Ману”, праці Платона, Сунь-Цзи, Ніцще тощо). В українській думці цьому питанню неабияку увагу приділяє Г.Сковорода у своєму вченні про нерівну рівність та сродність праці. Досить згадати хоча б ті його вислови, які стали майже крилатими: „Хочеш царем бути — май серце царське”).

Один із основоположників сучасного українського націоналізму — Д. Донцов, по суті, поставив останні крапки над „і” у цьому питанні. Він однозначно визначив і обгрунтував головні риси досконалого (в українському баченні) володаря: шляхетність, мудрість, мужність (див.”Дух нашої давнини”). Не важко помітити, що саме ці риси є найпритаманнішими ознаками первообразу казкового лицаря. Донцов також наголошував, що верства чи особистість тільки тоді є насправді провідною, коли володіє не лише перерахованими рисами, а й прихильністю всього народу. Образно кажучи, досконалий володар є безроздільним володарем народної душі.

Отже, народна спадкова пам’ять, на глибинному рівні, міцно утримує у суспільній свідомості уявний казковий первообраз — зразок досконалого володаря-лицаря. Окрім того, кращі уми народу вже досить докладно і переконливо розтлумачили і обґрунтували визначальні риси такої особистості на рівні узагальнених понять.

Але на сучасному ступені суспільної свідомості, для пробудження внутрішньої творчої потуги народу, цього не є цілком достатньо. Казковий первообраз, хоча й дуже яскравий, загальнодоступний, привабливий, але надто вже неправдоподібний для недовірливої свідомості сучасної людини. Найбільшою вадою таких уособлень цього первообразу, як Іван Царевич, Котигорошко, Козак Мамай тощо, є неможливість доведення їхнього дійсного існування коли-небудь, що, відповідно, наштовхує на думку про неймовірність такого явища як „досконалість” взагалі.

Умоглядні книжні побудови світочів української думки переконливо обґрунтовані і доведені, проте недоступні розумінню кожного пересічного члена суспільства, і не надаються до всепроникного поширення серед суспільства.

Вивільнення внутрішньої творчої потуги народу здійснєються за умови пробудження віри у речі, які, можливо, щойно вважалися неймовірними. Людям потрібен приклад. Однозначний і зрозумілий, наочний і всім відомий. Не узагальнене поняття, а живий, яскравий образ. Причому, многоликість і розмаїтість таких образів, у даному випадку, недоречна. Увагу суспільства потрібно не розпорошувати між множеством різних, нераз неоднозначних і суперечливих прикладів, а навпаки, якомога стійкіше зосереджувати на єдиному, найяскравішому образі. Цей образ повинен володіти передумовами об’єднання довкола себе всього народу. Це вже, власне, знакообраз, піднятий на знамена. Своєрідний предмет всенародної медитації. Магічний ключ, вкладаючи який у суспільну свідомість, можна пробудити певні глибинні спадкові риси одночасно всього народу і вивільнити його приховану внутрішню снагу. Для здійснення цієї мети необхідно змусити суспільство, шляхом зосередження на цьому єдиному знакообразі, самоутотожнити себе з цим уособленням власної надсвідомої волі.

Отже, сьогодні для такого знакообразу годиться не казково-неймовірний Іван Царевич, а цілком історично правдива загальновідома особа. Лише безсумнівна достовірність існування (нехай навіть у далекому минулому) такого прикладу і, водночас, повна його відповідність вже визначеному поняттю досконалості, здатна вселити народові віру. Цей знакообраз і стане найкращим доказом можливості досягнення досконалості.

Підсумовуючи, можна виділити такі властивості необхідного знакообразу:

1.Безсумнівна історична достовірність і правдивість.

2.Загальновідомість, зрозумілість, близкістькожному членові суспільства.

3.Повна відповідність визначеним рисам досконалого володаря (шляхетність, мудрість, мужність).

4.Блискуча успішність як володаря за життя.

Чи є у нашій історії особистість, яка б у повній мірі володіла всіма перерахованими ознаками? Де шукати цей знакообраз, здатний об’єднати Схід і Захід, стати гордістю всього народу і пробудити його приховану потугу?

Очевидно, нема змислу шукати його у часах занепаду держави. Бо у цьому відтинку історії, будь-які, навіть найдосконаліші особистості не могли володіти щонайменше однією з перерахованих ознак: блискучою успішністю як володаря. Той часовий відтинок поступової втрати успішності всього народу взагалі триває, по-суті, ціле останнє тисячоліття. Але, на щастя, у межах досягання історичної пам’яті такий зразок є. Без будь-якого сумніву, це -найшляхетніший, наймудріший, наймужніший і найуспішніший серед князів України-Русі -Святослав Хоробрий. Саме цей володар за життя зумів викликати, буквально, вибух внутрішньої снаги народу, подолати відчуження провідної верстви від загалу і об’єднати усе суспільство в єдиному прагненні перемоги. Він, як ніхто, володів тим, що Сунь-Цзи називав „шляхом”, себто повною єдністю прагнень вождя з прагненнями народу. За його правління Україна-Русь досягла найбільшої могутності і найширшого геополітичного розмаху.

Образ Святослава, піднятий на знамена як предмет всенародної медитації і є найвідповіднішим магічним ключем для настроювання розладнаної шкали цінностей і вивільнення з глибин народного єства духу одвічної стихії, прихованого, але вічноприсутнього.

Заради надлюдини майбутнього доцільно вдатися до такого своєрідного викликання духу Великого Володаря із минулого.

„ІДУ НА ВИ!” Святослав — ім’я, котре стало легендою тисячоліття. Хоча тисячоліття, що прийшло після нього, було далеко не найславнішим для його землі і народу. Очевидно, волею Провидіння, Святославу Хороброму судилося завершити Золотий Вік руських велетнів. Усі, що прийшли після нього, лише намагалися більш чи менш успішно відродити колишню славу. Він був останнім з тих володарів Руси-України, що не мали шкідливої звички чекати нападу ворога, а самі проголошували світові горде: „Іду на ви!”. Ці слова виявилися такими важкими, що після Святослава ще досі ніхто з українських державних мужів не наважився їх переконливо повторити. Та востаннє з уст непереможного князя вони звучали настільки могутньо, що, здається, навічно закарбувалися у глибинах підсвідомості нації, їм ще належить дочекатися нового повороту колеса часу, щоби знову, в черговий раз, переможно втілитися.

Насамперед, нащадкам слід нарешті достойно і правильно оцінити велич постаті Святослава Хороброго і всю історичну вагу його мудрих і героїчних діянь. Бо, як це не ганебно, плебейська вітчизняна історична наука не раз зображує київського князя „темним воїном”, що „чужого шукаючи, своє загубив”, варваром, що бездумно побрязкував мечем під стінами чужих столиць. Недооцінювання ролі Святослава у нашій історіографії обумовлене, головно, не критичним підходом істориків до авторів візантійських хронік, які, через зрозумілі політичні причини, просто не могли бути до кінця щирими і правдивими у цьому питанні. Але навіть вороже настроєні візантійці у постаті цього синьоокого скіфа з гордою княжою поставою, козацьким чубом, „довгим волоссям на верхній губі” (очевидно, нетямущі греки, носячи цапині бороди, не мали уяви про вуса) бачили досконалого воїна і взірцевого володаря. Це і не дивно. Адже Святослав Хоробрий так разюче відрізнявся від зманіжених, розпусних візантійських імператорів, які підлість і підступність вважали за чесноту. Очевидно, Святослав відрізнявся і від більшості тодішніх (як, зрештою, і нинішніх) владоможців.

Побут його був настільки аскетичним, що вражав сучасників. Могутній князь, єдиновладний повелитель однієї з найбагатших та найвпливовіших держав тогочасного світу, був одним з тих небагатьох володарів останнього тисячоліття, котрі керувалися древнім мудрим правилом: „Царі повинні їсти для того, щоб жити. Але не жити для того, щоб їсти!” Літописець змальовує його так: „Святослав був хоробрий, легкий на ходу, як барс; у похід не возив з собою ні казанів, ні наметів, нарізував конину, воловину, або звірину тоненькими шматочками, запікав на вугіллі і так їв її, спав на повсті, підмостивши у голови сідло і, як ішов з ким воювати, то посилав перед себе своїх послів, щоб вони оповістили про те ворогів, кажучи: „Іду на вас!” Це він робив, щоби вороги мали час зготовитися до бою, бо він вважав, що не по-лицарськи, коли несподівано, потайки на когось нападати. Це був князь-вояка, і кохався він у походах”. Справжній лицар, він усіма своїми діями протиставлявся азійській ницості, підлості, боягузливій відступності. Неначе був створений Богом саме нате, щоб стати зразком шляхетності володаря.

Коли Святослав, маючи 22 роки, став самостійно княжити, візантійський імператор відправив послів з дарами до Києва, аби ті вивідали про могутність потенційного супротивника імперії. Гадаєте, вони отримали завдання дізнатися, скільки золота у княжій скарбниці? Чи довідатися скільки князь може змобілізувати воїнів? Чи, можливо, оцінити внутрішньополітичний та економічний стан у державі? Ні. Ні. Ні. Візантійські посли подолали шлях з Царгорода до Києва з єдиною, чітко визначеною метою — зустрітися з молодим князем „глядіти лица його, взора його і смисла його”. Коли посли підносили Святославу щедрі дари, він дуже стурбував греків тим, що навіть не глянув на коштовності та дорогий крам. Зате довго захоплювався піднесеним йому мечем. Візантійські дипломати були непоганими психологами. Повернувшись на батьківщину, вони доповіли імператорові, що новий руський князь є сильним і небезпечним супротивником. Бо лице його виражає благородність, погляд -мужність, а мова свідчить про мудрість. Греки, можливо, самі того неусвідомлюючи, у цій своєрідній характеристиці київського князя перелічили довершений список чеснот, що повинні бути притаманними взірцевому володареві і, взагалі, провідній верстві досконалого суспільства. С грубою помилкою вважати, що ці риси застаріли. Вони вічні. Не секрет, що поєднання шляхетності, мудрості і мужності трапляється серед владоможців все рідше і рідше. Це є свідченням того, що зараз ми живемо у світі недосконалих суспільств.

Про, мабуть, найважливішу психологічну рису князя Святослава — шляхетність — вже було згадано вище. У питанні лицарської честі він був вимогливим як до себе, так і до всіх, з ким доводилось мати справу. Того, хто ламав присягу, дану Києву, чи порушував договір, чекала неминуча кара. Коли Святослав з дружиною змушений був повернутися з Переяславця-на-Дунаї, щоби захистити Київ від хозарів (котрі, до речі, були підбурені чи просто підкуплені Візантією), бояри розірвали союзний договір із русичами. Греки замирилися з болгарами і підмовляли їх, щоби не пускали до себе Святослава. Коли руський князь після несподіваних важких боїв із болгарами дізнався про підступний хід греків, то відразу ж послав своїх послів у Царгород. „Іду на твою землю і хочу взяти Царгород, як здобув собі Переяславець”, — шляхетно попередив Святослав Хоробрий імператора Іоанна Цимісхія. Хитрі греки ж, пославши йому дари і, нібито, просячи миру, вивідали, що у Святослава лише десять тисяч війська, і тим часом виставили проти русів сто тисяч добірної, добре вишколеної і озброєної армії. Тоді руська дружина на чолі з своїм благородним князем здійснила, здавалося б, неможливе. У відкритому чесному бою наші предки розгромили у десять (!) разів переважаючі сили супротивника і здобули блискучу, неперевершену ще жодною армією перемогу. Обурений підступом греків і зрадою болгар, князь рушив на Константинополь, здобуваючи і палячи на своєму шляху ворожі міста. Оповідають, що, узявши Филинополь, Святослав, щоб покарати болгар, звелів посадити на палю двадцять тисяч чоловік. Цей „виховний захід” виявився напрочуд дієвим. Такий жах охопив усіх зрадників, що вже інші міста, не боронячись, піддавалися Святославу. Слава йшла попереду нього. Ніби несучи важливу духовну місію, Святослав Хоробрий, коли власним прикладом, а коли, вдаючись до крайніх заходів, навчав Європу і Азію „немодної” вже навіть на той час шляхетності. Князь -запеклий противник християнства, не зачепив жодної болгарської православної святині. Тоді, як полководець держави, що вважала себе головним оплотом Христової віри і намагалася нав’язати її тим же русам, Іоан Куркуас зганьбив себе грабунками і наругою над болгарськими християнськими храмами. Саме завдяки Святославу певні традиції воїнської честі і лицарські звичаї серед європейських народів протрималися частково аж до Першої світової війни. Принаймні, ще у XVIII ст. українські козаки, як спадкоємці княжої слави, а також гайдамаки, нападаючи на ворога, перед самою атакою салютували йому.

Про неабияку мужність великого князя київського Святослава Ігоревича, якого народ нарік Хоробрим, в повній мірі говорить хоча б донесена до нащадків різними письмовими джерелами його знаменита промова перед руськими воїнами у битві під Доростолом.

Велика січа була під тим городом. Вже греки почали було перемагати Святославову дружину. І тоді він вигукнув: „Не посоромимо ж землі Руської та поляжемо тут кістьми: мертві ж бо сорому не мають! А втечемо, то буде нам сором. А як поляже моя голова, тоді самі за себе дбайте!” Дружині ж руській також не бракувало мужності і вірності: „Де твоя, княже, голова поляже, там і ми свої складемо!”. Князь пішов, як завше, у перших лавах і тоді руси вистояли... Потрібно мати неабияку мужність, щоб зневажити молоде життя з усіма земними втіхами, доступними князю. І лише заради того, щоби не відступити під час жорстокої січі, у якій, здавалося б, руси не мали жодних шансів на перемогу! Нерозумно було князеві так легковажно розпоряджатися своїм життям та життям, без сумніву, кращих людей Русі? Але ворог не повинен був навіть припустити, що непереможна Русь здатна показати спину на полі бою! Руси ніколи не принижувалися втечею перед супротивником. Вони радше вибирали смерть, ніж ганьбу і рабство. Тож Слава завжди йшла попереду них. А вона плекалася віками на крові тисячі тисяч відомих і безіменних, загиблих, але ніколи (!) не переможених Лицарів України-Руси. Ця Слава предків завжди летіла і попереду війська мужнього князя, допомагаючи йому здобувати все нові і нові звитяги. Тож цей великий войовник усвідомлював, що зобов’язаний перед нащадками „не посоромити землі Руської”, незважаючи ні на що.

Чи не гідними нащадками Святослава стали дві сотні Січових Стрільців під Мотовилівкою? Це ж вони, повторивши подвиг князя, його дружини, розгромили у десять разів численнішу білогвардійську армію, що складалася виключно з добре вишколених і натхненних московською ідеєю офіцерів-добровольців. Чи не приклад мужнього князя надихав воїнів ОУН-УПА, які не припиняли відчайдушної збройної боротьби проти загарбників більше десятка років після закінчення Другої світової війни? — Залишається запитати, чи така мужність є притаманною чеснотою сучасних володарів?

Отже, щодо взірцевої шляхетності та мужності Святослава Хороброго не може бути найменших сумнівів. А як щодо мудрості? У підручниках з історії переважно намагаються змалювати войовничого князя обмеженим варваром, що керувався у своїх діях виключно інстинктами темної підсвідомості та жадобою до наживи. Деякі історики і донині переконливо відстоюють „грабіжницьку” суть діяльності Святослава Хороброго як державного мужа. Найбезпринципніші з них навіть мають нахабство стверджувати, що великий князь київський був, нібито, всього-на-всього сліпим, бездумним знаряддям тонкої політичної гри Візантії! Ті „мудрагелі”, що навчилися ставити прості і зрозумілі речі з ніг на голову, очевидно, не можуть збагнути самого поняття „мудрість”. Цю вроджену психологічну рису не слід плутати із звичайною начитаністю, набором певних знань, чи з тим, що означається каламутним поняттям „інтелігентність”. Професори, „ходячі енциклопедії””, надерудовані інтелігенти можуть бути одночасно вкрай бездарними і плиткими. І новітня українська історія знає такі приклади. Під поняттям мудрість тут мається на увазі щось зовсім інше. Це, радше, природжена здатність до правильного, твердого, неупередженого мислення. Бажання і вміння думати та переживати за всіх, за велику справу. Це також здатність передбачати. І не жити лише сьогоднішнім днем, а розглядати свої дії, як ланку нескінченного ланцюга причинно-наслідко-вих зв’язків між минулим, сучасним та майбутнім. Це вміння системно мислити та сприймати світ. Це, зрештою, здатність приймати точні негайні рішення. Це рішучість думки. Мудрість для володаря є рисою чи не важливішою від мужності. І Святослав Хоробрий володів нею у повній мірі.

Тоді невідоме ще було слово „геополітика”. Великий князь київський, якого прозвали Завойовником, присвятив усе своє життя побудові держави, котра забезпечила б достатній простір і надійні природні географічні кордони для безупинного розвитку нації. Безперечно, він був чи не найвизначнішим практикуючим геополітиком України-Русі, принаймі за останні півтора тисячоліття.

„Найсильнішим зовнішнім виразом експансії Києва було, безумовно, коротке володарювання Святослава Завойовника. Цей великий стратег упродовж дванадцяти літ свого завойовницького розмаху дав найсильніший вияв геополітичних тенденцій українських земель”, — так характеризує князя один з основоположників ідеології сучасного українського націоналізму, блискучий публіцист О. Липа.

Як мудрий володар Святослав Хоробрий у всіх своїх діях керується золотим правилом: „У держави є інтереси”. Він уміє чітко означити ці інтереси. Він знає, як їх задовільнити. За геополітичним планом Святослава, Руська держава повинна була б міцно опиратися на Руське (Чорне), Хвалинське (Каспійське) моря, Кавказ та Балкани на півдні. На Півночі ж — на Варязьке море (Балтику). Як для тодішньої Європи, що ще не відкрила Америки, не знала морського шляху до Індії, ці моря, що для сьогоднішнього світу є просте великими внутрішніми озерами, мали надзвичайно важливе значення. Тодішнім державам не був ще потрібний вихід до океану, а держава, що мала вихід на всі ці три моря і контролювала їх узбережжя, отримувала не лише надійні геополітичні межі, а й тримала у своїх руках усю торгівлю між Північчю і Півднем, між Європою та Азією.

Святослав Хоробрий також добре усвідомлював, що за законами геополітики дві сильні держави, не маючи надійних географічних меж між собою (як то моря, гори чи, принаймні, великі ріки), мирно співіснувати між собою не можуть. Врешті-решт політичне, економічне, культурне, ідеологічне і мілітарне змагання та протистояння між ними обов’язково призводять до знищення чи підкорення однієї з держав. Тому найперше київський князь спрямував вістря свого меча на Схід. Туди, звідки Русь зовсім не була захищена надійними географічними кордонами (з того боку ще за Трипільське часів зводилися титанічні оборонні земляні споруди — Змієві вали) туди, звідки загрожували вороже настроєні волзькі булгари (одні з предків сучасних москалів) та хозарський каганат. Святослав могутніми ударами розбиває хозарську державу, запроваджує на її території новий порядок і звільняє Таврію, Озівщину та Кубань для експансії Києва. Цим самим один з найважливіших на той час торговельних шляхів — Солона путь — повністю контролюється Києвом. Принагідне київський володар розбиває ясів та косочів, караючи їх за допомогу хозарам, і заходить своїм військом до вірменської держави. Там підкоряє він місто Бердаа — стратегічний вузол торговельних доріг до Мідії, Сирії, Месопотамії та Егейського узбережжя.

Ще більшу геополітичну вагу мав напад на столицю камських болгар (сьогоднішня Казань). Цим ударом знищив Святослав значення Волзько-Скандинавського шляху, що не поступався найважливішому руському торговельному шляху — Гречнику — „із Варяг во Греки і із Грек по Дніпру”.

Походами на Волгу і Закавказзя Святослав Хоробрий на декілька сотень літ зупиняє розвиток Скандинавсько-Волзької магістралі, і тим самим гальмує виникнення якоїсь визначної держави на цьому шляху. Починаючи з ХУ-ХУІ ст., цю магістраль контролює Московщина, аж поки другий мудрий володар Петро Конашевич-Сагайдачний знову не пригальмував її розвиток на якесь століття своїми вдалими походами на Москву. Отак, зробивши порядок на сході держави, Святослав спрямовує вістря свого меча на південь та захід. Очевидно, київський князь у X ст. розумів . геополітичне значення Криму куди краще, ніж всі українські президенти у ХХ-му. Він зробив усе для того, щоб заволодіти цією територією, прогнати з Причорномор’я кочівників і з півострова греків. Але найбільше вабив Святослава шлях на Царгород. Він підкорив Болгарію, захопивши вісімдесят міст і запровадивши новий порядок, зробив болгарського царя своїм васалом. Переяславець, що став його балканською резиденцією, Святослав назвав „серединою” землі своєї і хотів зробити цей град новою столицею держави. Відомо, що він мав у планах створити велику імперію, до якої мали б увійти Болгарія, Богемія, Угорщина та європейська частина Візантії. Цілеспрямовано йдучи до цієї мети, Святослав створив антивізантійську коаліцію і поступово розбивав усю систему Європейських та Азіатських союзів Візантії у Причорномор’ї. Походами на Дунай мудрий князь продовжив ще одну важливу для Русі магістраль — Залозник. І надійно закріпив вагу найголовнішого на землях між Балтією та Уралом шляху з Варяг у Греки.

Таким чином, Святослав Хоробрий за своє коротке князювання зумів здійснити більшість власних далекоглядних стратегічних задумів. На жаль, великий князь не встиг довершити розпочату справу, а його сини, внуки та правнуки поступово втрачали і те, що він здобув. Та найголовніше — великий князь київський Святослав Хоробрий дав нащадкам приклад справжньої державної мудрості.

Авторитетні світові геополітики називають Україну „Гартлендом” — себто „Серцем землі”. Вони знають, що той, хто володіє Україною, — володіє світом. Тепер, на порозі третього тисячоліття, коли так стрімко змінюється розподіл сил і перекроюється політична мапа світу, Україна зі своїми потенційними можливостями має неабиякий шанс стати однією з наймогутніших та найвпливовіших світових наддержав. Українська нація, зі своїм потужним пластом духовної спадщини, який, незважаючи ні на що, зруйнований все ж менше, ніж в інших націй, здатна врятувати людську цивілізацію від помітного вже неозброєним оком скочування до прірви. Але мало мати потенційні можливості і вигідне геополітичне становище. Ще треба володіти відповідним характером, щоб їх використати. У першу чергу необхідно мати якісну провідну верству, щедро наділену шляхетністю, мужністю і мудрістю. Пройшовши тисячолітнє випробування, нація чекає нових Святославів, що зможуть знову кинути світові горде: „Іду на ви!”.

за матеріялами часопису „Орієнтири”