Морські розбійники і корсари 18 століття витворювали певного роду „інформаційну мережу”, котра охоплювала земну кулю і, незважаючи на свій дещо примітивний і похмурий бізнес, непогано функціонувала. Мережа вкривалася островами, прихованими криївками, на яких судна запасалися водою, провізією і торгували. Деякі з цих островів містили цілі „групи за інтересами” — невеликі спільноти, що мешкали поза законом, без огляду на вірогідність коротшого, ніж у лояльних, життя. Для них воно була веселим.
Кілька років тому я проглянув багато додаткового матеріялу по піратству, сподіваючися на грунтовну інформацію з вивчення цих анклавів, проте, здається, жаден серйозний гісторик не уповноважив себе їх дослідженням. Уільям Барротс згадував про них, власне як і пізніший британський анархіст Леррі Лоу — проте жадного систематизованого дослідження я так і не віднайшов. Виходячи із подібних умов я повернувся до першоджерел і почав будувати власну теорію, деякі із аспектів обговорюватимуться у цьому есе. Подібні поселення були названі „піратськими утопіями”.
Нещодавно Брюс Стерлінг, фантаст і провідний спеціаліст по теорії „кіберпанка” видав заснований на футурольогічному принципі роман. Головна думка, на котрій грунтується його зміст полягає у припущенні, що дезінтеграція політичних систем призведе до швидкого збільшення ріжноманітних і експериментальних водночас форм співжиття: контрольовані робітниками корпорації, подібні до „піратських” анклави, соціяльно і екольогічно зорієнтовані спільноти, вільні анархістські зони і так далі. Інформаційно спрямовану економіку, котра підтримує все це ріжноманіття називають „Мережею”, у той час як самі анклави — „островами у Мережі”.
Середньовічні вбивці, вони заснували утворення, котре складалося із мережі долин і фортець, віддалених тисячами миль, стратегічно невразливих для вторгнення, пов’язаних секретними інформаційними потоками і перебуваючих у стані війни з усіма урядами. Сучасні технольогії, чиєю квінтесенцією є супутник-шпигун, перетворюють автономію на лише романтичну мрію. Немає більше піратських островів! У майбутньому, звичайно, можливе існування світу автономних зон. Проте на разі — це лише наукова фантастика і чиста спекуляція.
Ми є тими, хто живе у часі, що приречений ніколи не звідати цієї автономії, хто ніколи не стоятиме на бодай невеликому клаптикові землі, яким керує лише свобода? Ми зредуковані ностальгією за минулим або ж ностальгією за майбутнім? Ми приречені чекати на час, коли увесь світ не звільниться від маючої місце тотальної контролі, і це перед тим, навіть коли хтось стверджуватиме що вже запізнав свободи? І льогічно і емоційно ми противимося подібному ходу думок. Розум підказує, що неможливо боротися за незрозумілі ідеяли, проте серце повстає проти наявного стану речей.
Аби сказати: „я звільнюся лише разом зі всіма”, має впасти якийсь ступор, нірвана, слід відмовитися від надуманої людяности, перестати визначати самих себе у якости програвших.
Я переконаний, що екстраполюючись від минулих і майбутніх гісторій про всі ці „острова у Мережі” ми надибуємо на достатню кількість доказів, вказуючих на вірогідність існування подібних утворень зараз, у сьогоденні. Все це призводить до кристалізації шуканого нами поняття, до ТИМЧАСОВОЇ АВТОНОМНОЇ ЗОНИ (скорочено ТАЗ). Не дивлячися на його синтезуючу у моїй свідомости функцію, я рахую ТАЗ більше як просто есе, майже поетичну уяву. Зважаючи на мій ентузіязм комусь може здатися, але ні — я не намагаюся будувати політичної догми. Де-факто я навмисне утримуюся від визначення ТАЗ. На прикінці ТАЗ стає майже очевидною. Остаточне розуміння приходить з практикою.
за матеріялами
переклад М. „Мазепи”, МЛ „Бриколяж”, Обухів — Київ
