1. Вступ. Існують певні дискусії щодо природи взаємодії між націонал-анархізмом та тим, що медіа і системна пропаганда називає „крайніми правими”. Чим є така взаємодія — це є предмет емпіричного спостереження. Якою вона повинна бути — це становить певний теоретичний інтерес.

Головним аргументом цієї статті є те, що основні вірування націонал-анархізму часто здаються іншими, ніж у так званих „крайніх правих” політичних течій, і що націонал-анархізм може сильно виграти, за рахунок цієї різниці. Тільки націонал-анархізм, за своєю природою, дозволяє своїм прибічникам мати багато периферичних вірувань ( іслам, комунізм, християнство, сатанізм і так далі), так що цілком можливо, що націонал-анархіст може мати переконання „крайніх правих”, як „периферичні”. Тим не менше, виникають серйозні теоретичні та практичні проблеми, коли такі вірування стають основними в націонал-анархізмі. Це передбачає що націонал-анархізм стає певним підвидом чи субкатегорією „крайньої правої” ідеології. Між націонал-анархізмом та „крайніми правими” повинні існувати більш прагматичні стосунки, включаючи взаємодію в галузях, де вони мають багато спільного.

2. Розмежування між основними та побічними віруваннями. Інколи роблять розмежування між основними та периферичними віруваннями. Це розмежування використовується різними авторами по-різному, так що одразу необхідно зробити певні визначення. Основні вірування є базою всієї системи цінностей і життєво необхідні для існування відповідного світогляду. Якщо ви дотримуєтесь вірувань, що належать до певного світогляду, значить ви підтримуєте його і відповідно навпаки. Периферичні вірування, з іншого боку, можуть бути вторинними або іти поруч з основними. Дотримується чи ні людина периферичних вірувань, ще не означає її підтримку чи не підтримку певного світогляду. Периферичні вірування можна змінювати або відкидати, не змінюючи при цьому свого світогляду. Основні ж вірування, навпаки, не можна змінити або відкинути, не змінивши при цьому свого світогляду.

Barbour наводить приклад, що визнання божественної природи в Христі, як людині, є основним віруванням християнства. Якщо ви не приймаєте це, то не є християнином. Можна, однак, сперечатися, що віра в посередництво святих між Богом і людьми не є основним віруванням християнства (протестанти не вірять в це), але це є основним постулатом католицизму.

Єдиною важкістю при розгляді основних і периферичних вірувань є те, що не завжди ясно, які основні, а які — периферичні. Нарешті я хочу запропонувати перелік основних вірувань націонал-анархізму:

a) Єдиний світовий уряд, або у формі де-факто глобальної супердержави, що виростає за рахунок процесу глобалізації — це погано;

b) Імперіалізм та нео-імперіалізм — це погано;

c) Створення маленьких, більш-менш незалежних спільнот або громад є бажаною альтернативою глобалізації, імперіалізму та нео-імперіалізму. Розбудова таких комун по всьому світові — це добре.

d) Традиційний політичний поділ на правих та лівих є спрощеним та не підходить для сучасного світу;

e) У високоглобалізованому сучасному світі, де фактично утворена світова супердержава, набагато зручнішим є поділ на „систему” та „ворогів системи”;

f) „Система”, як глобалістичне, імперіалістичне та нео-імперіалістичне утворення, є дуже шкідливою і з нею треба боротися;

g) Будь-який союз між ворогами системи є доброю річчю;

Хочу підкреслити, що це є основні вірування — або, точніше, основні цінності, — і якщо людина не приймає їх всі, то не є націонал-анархістом у повному сенсі слова. Тому багато націонал-анархістів можуть мати також інші політичні переконання, окрім перерахованих, але вони є все ж периферичними стосовно їх націонал-анархізму.

Можна помітити, що сильною стороною націонал-анархізму є те, що його основні вірування легко поєднуються з різноманітними периферичними віруваннями. Багато радикальних анархістів, комуністів, ісламістів та навіть „крайніх правих” можуть погодитися з кожним вищенаведеним пунктом. Це робить націонал-анархізм унікальним потужним засобом для створення союзів на перехресті різних ідеологічних анти- системних угруповань. У світі, де старі конфлікти між лівими і правими швидко змінюються на нові між „системою” та „ворогами системи” націонал-анархізм є дієвим механізмом у об’єднанні „ворогів системи”.

3. Теоретичні проблеми з „крайніми правими”

3.1 Концепція „крайніх правих” є шахрайством!

Я вище згадував, що одним з основних вірувань націонал-анархізму є те, що „традиційний політичний поділ на лівих і правих є спрощеним і не підходить для сучасного світу”. В іншому місці я згадував, що поділ на правих і лівих є одним з прикладів стратегії „поділяй і владарюй”, яку застосовує Система, щоб стимулювати розколи в лавах своїх опонентів. Зокрема, я відзначав:

„Поділ на „правих/лівих” бере початок від прийнятого 5 травня 1789 плану розташування крісел у Французьких Національних зборах. Духівництво і дворянство, які протидіяли змінам, сиділи праворуч від спікера, тоді як простолюд, який підтримував впровадження змін, — ліворуч. Однак, багато людей сьогодні, які протидіють змінам, класифікуються як „ліві”. На противагу, Гітлер, часто згадуваний як зразок „крайнього правого”, критикував консерватизм правих партій свого часу.

У тій же статті наводилось, що всі розмежування між правими і лівими є насправді штучними. Наприклад, ставлення до втручання держави. Ми можемо знайти статиків серед лівих (соціалісти), так і серед правих (великий перелік режимів від фашистів Муссоліні до режиму Бота у ПАР та партія торі у Британії). Ми можемо знайти анти-статиків серед лівих (анархісти та, можливо, комуністи, які підтримували визначення „виснаження держави”) і серед правих (ліберали Гайєка). А як зі ставленням до націоналізму? Можна знайти крайніх націоналістів серед лівих режимів (особливо, режим Сталіна, Ходжі, Кім Чен Іра) і крайніх інтернаціоналістів серед правих (найпомітніше це серед прихильників вільного ринку та глобалізації). Важко знайти будь-яке розмежування між особистостями та угрупованнями, що представляють лівий чи правий рух.

Якщо націонал-анархізм, як вже зазначалося, вважає поняття „правий” та „лівий” застарілим та непотрібним, то ясно, що при визначенні своїх ворогів треба застосовувати іншу термінологію. Більше того, якщо змальовуючи себе націонал-анархісти будуть застосовувати цю застарілу термінологію, значить вони не вийшли за рамки Системи, яка нападає та розколює своїх супротивників, зберігаючи існуючий статус-кво.

3.2 Несумісність основних ідей націонал-анархізму та традиційних „крайніх правих” ідей.

3.2.1 Питання імперіалізму.

Не можна сказати, що всі „крайні праві” угруповання є імперіалістами, але ті, що сповідують імперіалістичну доктрину, ясно суперечать основним націонал-анархістським цінностям. Вище було згадано, що боротьба з глобалізмом, імперіалізмом, нео-імперіалізмом — є однією з основних цінностей націонал-анархізму. Однак, протягом історії, багато провідних лідерів „крайніх правих” рухів мали імперіалістичні погляди, в той час як базовим утворенням для націонал-анархізму є маленькі незалежні комуни, які займаються своїми справами.

В 1932 Беніто Муссоліні так захищав імперіалізм:

„Для фашизму ріст імперії, або національна експансія, є проявом життєздатності, на противагу ознакам занепаду. Людини які піднімаються, або знову піднімаються після занепаду, є завжди імперіалістами; самозречення є проявом гниття і смерті”.

Приблизно так само Гітлер писав, що германська нація „повинна знайти запал, щоб об’єднати людей і їх силу, щоб вони змогли пройти шлях, що приведе від теперішнього обмеженого життєвого простору до нових земель і ґрунтів і звільнити їх від загрози зникнення з землі або прислужництва іншим, як нації рабів”.

Набагато пізніше Гітлер відзначав:

„Німеччина ніколи не захоплювала колонії з військовою метою, але завжди тільки з економічною. Ясно, що в часи загального процвітання цінність певних територій може падати, але, як наслідок, під час кризи її цінність зростає. Сьогодні Німеччина потерпає від браку продовольства та сировини. Значний імпорт корисний тільки якщо він відповідно піднімає рівень нашого експорту. Звідси випливає, що зростання нашого населення буде вимагати підкорення більше і більше колоній”.

Сучасні расистські течії, такі як Creativity Movement так само описують свою роль у побудові світу:

„Замість того, щоб колонізувати, Біла Америка сама колонізується не тільки ордами чорних нігерів, але всіма кольоровими покидьками світу. Біла Людина більше не колонізує Африку, але африканці, азіати та мулати колонізують Америку. Південна Флорида переповнена мулатами з Куби. Навіть колись міцна фортеця Британської імперії, Англія, швидко колонізується кольоровими покидьками, які плодяться як щури. Навіть прекрасні біляві шведи, приймають у себе кораблі з ордами чорних нігерів, і ніхто з них не поворухне і пальцем, щоб це зупинити.

Єдиним рішенням для Білої Людини, щоб вижити, є жорстка расистська політика. Біла Людина повинна заселити всі добрі землі на планеті; всі кольорові раси повинні стати смертельними ворогами; треба припинити будь-яку допомогу та співпрацю з ними; треба їх оточити і змести з землі, як це зробили з індіанцями в Америці, навіть більше.

Щоб це все втілити, то це має стати наших дороговказом і заповітом: ми або вони! Необхідною умовою є те, що існування Білої Раси на землі не припиниться ніколи.

Ми, Біла Раса, повинні вивчити історичні уроки наших легендарних американських прадідів. Ми повинні захистити забезпечене існування Білої Раси на всій планеті. Ми повинні знову, завдяки жорсткому та продуманому плану, закінчити колонізацію світу, яку більш чи менш успішно продовжить Біла раса протягом останніх століть, але рішучіше. Як американські піонери, ми, Біла раса, повинні зробити нашою провідною метою перемогти світ на заселити всі хороші землі”.

Є дві політичні течії, що відносяться до „крайніх правих”, але не захищають імперіалізм. Перший називають „Євро-націоналізмом” — сучасний рух, що включає в себе такі організації як Nick Griffin’s British National Party (BNP), the Italian Alleanza Nazionale, the Austrian Freiheitspartei Osterreichs (FPO), the French Front National (FN), і менші організації — які намагаються забезпечити присутність націоналістичних ідей в інститутах Системи та приймають участь у шахрайських виборах, які влаштовує Система. Друга включає в себе групу лідерів, переважно армійських — такі як Paraguay’s Stroessner, Chile’s Pinochet, Argentina’s Videla and Galtiere, and the Greek ‘colonels’ regime. До другої групи також можна віднести Південно — Африканських лідерів Malan, Strijdom, Verwoerd, Vorster and Botha. Ці люди ніколи не сповідували самі і не застосовували імперіалістичну ідеологію. Їх помилка полягає в небажанні співпрацювати та допомагати поширенню імперіалізму США. Система спершу начебто підтримує ці режими, але за першої можливості замінює цих людей на покірливіших та більш проамериканських. Як євро- націоналістів, так і проамериканських диктаторів краще класифікувати як знаряддя імперіалізму, ніж як недо-імперіалістів.

3.2.2 Ставлення до Системи.

Як вже вище згадувалося, однією з основних ідей націонал-анархізму є наступне „Система, як глобалістичний, імперіалістичний та нео-імперіалістичний інститут є злом, з яким треба боротися”. Але багато „крайніх правих” організацій або створюються за підтримки системи, або самі її підтримують. Є задокументовані приклади — як співпраця великого бізнесу та режимів Муссоліні чи Гітлера, Франко в Іспанії. Звичайно, бажання сучасних євро-націоналістів та їхніх філософських послідовників засудити „Систему” є нічим іншим як короткою виставою. У 1994 році Італійська газета La Stampa, процитувала Gianfranco Fini (тоді радикала), що Муссоліні був „найвизначнішим державним діячем століття”. В січні 2002, вже міцно втягнутий у мейнстрім, Фіні цілком відмовився від Муссоліні, та проголосив великими державними Einaudi, Alcide de Gasperi і Giovanni Giolitti, які всі були антифашистами! Це був не раптовий поворот. Через рік після прославлення Муссоліні, 6 листопада 1995 року Фіні відвідав ізраїльське посольство в Римі, де повідав ізраїльському послу Iehuda Milu, про своє „почуття болю і втрати, особисте та разом з Національним Альянсом, у зв’язку з убивством Іцхака Рабина, символу прагнення ізраїльського народу до миру”. В лютому 1999 він відвідав Аушвіц, щоб повідомити всьому світові, що він насправді не нацист. Засуджуючи Ле Пена у Франції та Гайдера в Австрії за їх екстремізм, він в той же час підтримував їх план посилення допомоги Ізраїлю. У нагороду він отримав посаду в уряді Сильвіо Берлусконі, і також 2 травня 2002 року уряд Ізраїлю зняв установку „не контактувати” з Фіні. 18 липня 2002 року Фіні виступив проти новітнього антисемітизму, вміло маскуючи ріст насильства в Ізраїлі. 8 жовтня 2002 року ізраїльський міністр охорони здоров’я Nisim Dahan зустрівся з ним у Римі і запросив відвідати Ізраїль з офіційним візитом! В лютому 2003 року Фіні скаржився на „ідеологію антиамериканізму”. В тому ж місяці він запропонував визначення Європейського Союзу як „спільноту, фундаментальні цінності якої базуються на юдо-християнській спадщині”. Ці факти доводять, що „крайні праві” євро-націоналісти не є стійкими опонентами Системи. Навпаки, вони виглядають гнучкими людьми, які переходять на захист системи за престижну політичну роботу і добру зарплату. Коротше, вони виглядають політиками, які продаються, навіть якщо на них немає попиту.

Чи не можна це винятком? На жаль, ні. В січні 2003 року Володимир Жириновський, один з „крайніх правих” лідерів Росії, відвідав Ізраїль. Ось що написала про нього газета Ha’aretz :

„В минулому Жириновський дозволяв двозначні антисемітські і анти-ізраїлььскі випади. Він відмовився від антисемітизму, назвав це ворожою пропагандою, і сказав, що змінив ставлення до Ізраїлю та підтримує єврейський статус Єрусалиму.

Жириновський, відомий своїми політичними зигзагами, нещодавно надіслав прем’єр-міністрові Аріелю Шарону листа з пропозицією, щоб Росія, США, Ізраїль утворили альянс для боротьби з мусульманськими фундаменталістами, в яких він бачить найбільшу загрозу для Росії.

Жириновський сказав, що його не образив припис міністра закордонних справ Ізраїлю, що забороняв урядовцям зустрічатися з ним”.

І знову цей поворот не відбувся за одну ніч. 19 квітня 2001 року Жириновський відмовився вшанувати хвилиною мовчання в Думі жертв Голокосту. Через два місяці він змінив свою думку. 22 червня 2001 року Жириновський несподівано надіслав листа Рабину Лазару, головному Рабину Росії:

Головному Рабину Берель Лазару:

„Кожного дня ми дізнаємося про нові і нові страждання, які пережила наша країна протягом 1941-45 років, років Другої Світової Війни.

Жодна інша країна не постраждала так внаслідок фашистської агресії, як СССР. І найбільших втрат зазнали євреї, через свою етнічну та релігійну ідентичність. Разом з усім цивілізованим світом, я оплакують 6 мільйонів євреїв, хто загинули в пічках, або були застрелені в концентраційних таборах чи гетто.

Невинні жертви Голокосту лишаться назавжди в пам’яті людства.

Дозвольте використати цю сумну оказію, щоб висловити мою любов до євреїв усього світу і повагу до всіх членів російського єврейського об’єднання, і до вас, як до голови цього органу. Ваші просвітницькі самовіддані зусилля допомагають не тільки євреям, але усім людям Російської Федерації.

Це моє відверте і чесне послання до вас, як до одного з духовних лідерів Росії. Я абсолютно відмовляюсь від попередніх опублікованих заяв, невірно переданих мас-медіа.

З повагою — Володимир Жириновський”

Зміст цього листа та листа до Шарона, дають уявлення про погляди Жириновського, які важко назвати анти-системними, а раптова увага до справ Ізраїлю та євреїв передбачає бажання набути популярності в системі та повторити шлях італійця Фіні. Також пропозиції Жириновського, які він висловив 21 серпня 2002 року у Нью-Йорку, щоб ввести безвізовий режим між Росією та США, та запровадити в Росії другу державну мову — англійську, також не демонструють опозиційність до імперіалістичного режиму США.

Австрійська FPO, чий лідер робив кумедні спроби довести свою „поміркованість”, змогла завоювати місце в уряді завдяки фінансуванню міжнародних кампаній, таких як Reebok. Її лідер Joerg Haider, який довго був мішенню демонстрантів за свої „крайні-праві” погляди, як і Фіні та Жириновський виконав чудовий пірует, щоб показати Системі який він хороший хлопчик. Найпоказовішою була стаття в британській Daily Telegraph, в якій він наголошував на „кумедних подібностях” з Британським прем’єр-міністром лейбористом Тоні Блером. Врешті-решт, він заявив, що його партія „більш помірковано ставиться до душевнохворих та емігрантів, ніж лейбористи і Блер”. Через кілька років Фіні пройшов від опису ветеранів СС як „стійких людей з хорошим характером” до заяв, що його партія „виступає за рівні можливості, справедливість, відповідальність і правдивість” і що „ми тривалий час підтримували ті ж цінності та ідеї, що і Тоні Блер”. В інтерв’ю Time Europe Haider наводив подальші кроки своєї партії:

„Пропагувати вступ до НАТО. Це дивна річ. Ми з цим погоджуємося. Немає іншого шляху. Немає холодної війни, ні залізної завіси в Європі і це було основою нашого постійного нейтралітету. Але нейтралітет зараз непотрібен. Необхідний розвиток колективної системи безпеки в Європі, разом з партнерами з Атлантичного альянсу. І це може бути тільки НАТО. Це єдина організація, яка реально існує.

Гайдер, як Фіні і Жириновським може і є „крайнім правим”, але не опонент Системи, Нового Світового Порядку і Американського імперіалізму.

Жан-Марі Ле Пен з Французького Національного Фронту також дав інтерв’ю ізраїльській Ha’aretz, щоб розказати наскільки він поміркований:

„Мій вплив в партії завжди був вирішальним і я ніколи не йшов на компроміси в деяких речах. В самому русі немає згадки про фашизм чи націонал-соціалізм. В моїх промовах я завжди засуджував комунізм, націонал-соціалізм і фашизм. Я визначаю їх всіх як ліві рухи, породжені Французькою революцією. Єдина причина, з якої на наш рух був наклеєний екстремістський ярлик, це наш принцип „Французький Алжир” і негативне ставлення до відділення Алжиру, розпочате Де Голлем.

Національний фронт на даний час знаходиться в опозиції до Нового Світового Порядку. Він пропонує, однак, лишатися „другом” США, не сприймаючи все ж його ролі „світового поліцейського”. І все ж Національний фронт ще цілком не продався Системі, хоча і не пропонує радикальні альтернативні шляхи ( основним шляхом досягнення мети лишається участь у виборах).

Чи ще хтось з євро-націоналістів давав цікаві інтерв’ю для Ha’aretz? Який сюрприз! Нік Гріффін, лідер Британської національної партії також вирішив наслідувати Жириновського і Ле Пена — - 30 квітня 2002 року він також вирішив заповнити шпальти відомої ізраїльської газети заявами про невинність і поміркованість. І людина, яка за кілька років до цього використовувала слово ‘Holohoax’ в публікаціях, сказала наступне:

„Нарешті я зрозумів і змінив свою позицію, тобто, я можу побачити все з точки зору євреїв, як почувалися євреї, коли їх переслідували, і чому вони мають почуття незахищеності і страху.

Зараз я думаю ми знаходимося в такій точці, де, якщо білі націоналісти можуть зрозуміти і вибачитися, то євреї могли проявляти менше — вибачте за грубість –параноїдальності щодо проявів білого націоналізму... це не означає, що ми хочемо знищити вас більше, ніж ви нас”.

І далі ще гірше::

„Якщо обидві сторони трохи поступляться, особливо після подій 11 вересня, повірте, що у євреїв немає вибору: вони або повертаються на Захід, і приймають наше право захищати себе, як панівну більшість, або євреї просто зникнуть, тому що альтернативою є або Захід, або Іслам. І якщо впаде Захід, то впадуть і євреї”.

Промови Гріффіна — це не просто слова. Єврейське телеграфне агентство навіть запропонувало кандидату БНП провести кампанію (але не дуже успішну) в єврейському районі, завоювати єврейські голоси завдяки анти-ісламській платформі:

„Поштовий робітник Джуліан Лепперт намагався завоювати голоси єврейських виборців, наголошуючи, що тільки БНП захищала єврейську комуну від можливих атак мусульман”.

Треба одразу ж зазначити, що критика євро-націоналістів побудована не на тому, що вони про-єврейські (існують єврейські націонал-анархісти і Ізраїль, там де не відбувається конфліктів з палестинцями, може бути моделлю націонал-анархістської інтернаціональної спільноти), але через їх прагнення довести, що вони не є нацистами, ці євро-націоналісти стали подібними до системних псевдо-партій. Щоб бути конкурентоспроможними на виборах у світі, де мас-медіа контролюються Системою, вони повинні вибачатися і вибачатися, кланятися все нижче і нижче, продаватися і ще раз продаватися. І піднімаючись вище сходами влади, вони підписують угоди з найсильнішими західними імперіалістами, які практично вже знищили нації, що їх євро-націоналісти так хотіли захищати. Ти можеш бути євреєм і виступати проти Системи; але ти не зможеш протистояти Системі, якщо будеш підлещуватися до неї. У цьому полягають наші розходження з євро-націоналістами.

З євро-націоналістами трапилася звичайна справа (включаємо сюди і Жириновського). Протягом років їх опоненти ефективно відтісняли їх на периферію, просто обмежуючи їх доступ до медіа і називаючи нацистами. Зараз вони вирішили прогнутися і показати наскільки вони насправді не є нацистами і наскільки схожі на інші мейнстрім партії. Дистанціюватися від нацизму — непогана порада, але приймаючи твердження „ми–нормальні”, вони перестають опонувати системі та перетворюються на її частину.

Таким чином, „крайній правий” рух бачить себе частиною Системи, а не її ворогом. Він іде на компроміси з великим бізнесом та впливовими колами, щоб отримати обмежені та дрібні переваги. Навіть засуджуючи і працюючи проти Системи, вони відстоюють теоретичні позиції, відмінні від націонал-анархізму. Таким чином, з часом „крайні праві” організації та лідери сіли аз один стіл з дияволом, і уподібнились до нього. Це серйозний аргумент, що відрізняє їх від націонал-анархістів.

Все ж, треба відмітити, що існують винятки.

3.2.3 Смерть націй та націоналізму.

Сьогодні ми живемо в пост-націоналістичному світі. Старі нації стали нежиттєздатні. За невеликими винятками, це не більше ніж адміністративні зони Нового Світового Порядку. Можливість національних держав чинити опір диктату інституцій Нового світового порядку слабшає з кожним роком — фінансові переваги за приєднання надто великі, а штрафні санкції за порушення ще більші. Усвідомлення націями значення та необхідності опору впало до межі, на за якою вони не можуть загрожувати системі. Як показали Афганістан і Ірак, незважаючи на Нюрнберзький трибунал, „розв’язання війни” не є військовим злочином, коли нападник захищає Американську імперію.

Націоналізм був протягом багатьох років маргіналізований, у першу чергу завдяки недопущенню до мас-медіа (жодна партія не може мати успіху за парламентської демократії, якщо не має достатнього і позитивного висвітлення в медіа, і, відмовляючи націоналістичним партіям в доступі до медіа, націоналісти не допускаються до парламентської системи, крім кількох країн). Більше того, в Європі та багатьох інших країнах націоналізм був криміналізований. В Англії проголосили про „наступ” націоналізму і заборонили активні дії законом від 1986 року. Також заборонили „негативні промови” або перегляд історичних уроків Другої світової війни і т.д. Пануюча церква та освітня система активно проводять анти-націоналістичну пропаганду і не дозволяють навести аргументи протилежної сторони. В Інтернеті обговорюють установку фільтрів, щоб дозволити провайдеру закривати сайти, ворожі до Системи. Ці фактори знекровили націоналізм, як політичну силу, і розчистили шлях для глобалізаторів і великих інтернаціональних фінансових гравців.

Однак, обставини, що душили націоналізм протягом десятиліть є ніщо, порівняно з новим фактором: загибель власне національної держави. Багато (але не всі) націоналістичні організації призначені для захисту якоїсь певної нації: Британська національна партія в Британії, Національний фронт у Франції і т.д. Все ж національні держави, які вони захищають майже зникли — заковтнуті транснаціональними інституціями як Євросоюз, ООН, НАТО і так далі — і під зливою пропаганди, яка ллється кожен день з усіх органів Нового світового порядку, чи можемо ми дійсно сподіватися, що дух націоналізму проживе хоча б ще кілька поколінь? В світі, де Британія, Франція, Австрія вже не існують, чи можемо ми сподіватися, що майбутні покоління будуть відчувати національну приналежність до цих держав? Чи не схоже це на сподівання, що сучасні молоді люди відчувають національну приналежність до Мерсії, Уессекса чи Римської імперії? Чи не буде так, що зі зникненням національних держав, національна приналежність, націоналізм власне зникнуть, а „націоналістичні” організації перетворяться на нешкідливі про-системні регіональні групи (як відбулося зараз з євро- націоналістами)?

Націоналізм, в сенсі захисту інтересів певної національної держави, є багато в чому доктриною 19 та початку 20-ого століття. З приходом глобалізації національні держави, на які поширювався цей вплив, зникали, разом з сентиментальним національним почуттям та власне націоналізмом. Таким чином, якщо „крайні праві” міцно прив’язані до тону чого корабля націоналізму, то вони втрачений шанс.

Якщо націонал-анархізм хоче бути життєздатною силою протягом років, то він не може собі дозволити наслідувати застарілий націоналізм „крайніх правих”. Необхідно присвятити себе не боротьбі за збереження національних держав — боротьбі, яка, в цілому, безперечно програна — а скоріше боротьбі, що дала б якусь альтернативу системі глобалізації — боротьбі за створення автономних комун та громад, як зворотного руху від глобалізації Нового світового порядку. Це і є боротьба майбутнього, яка в 2003 році навіть не почалася. Націоналізм мертвий, нехай живе пост-націоналізм!

3.2.4 Різний „кінцевий продукт”

Націонал-анархісти і „крайні-праві”, здається, в цілому, працюють на різні, зовсім не порівнювані, результати. Звичайно, що те, що націонал-анархісти та „крайні праві” є різними угрупованнями, є узагальненням, їх послідовники можуть працювати на різні результати, деякі можуть бути схожими. Тим не менше, правдою є те, що в цілому і з деякими винятками:

1. „Крайні праві” посилюють або захищають існування національних держав, або розширюють імперії, тоді як націонал-анархісти розглядають національну державу як пережиток і імперію як небажану надбудову, віддаючи перевагу маленьким, незалежним комунам, що живуть самі по собі.

2. „Крайні праві” поширюють певну ідеологію, культуру або спосіб життя на велику групу людей, тоді як націонал-анархісти не мають будь-яких приписів до того, як комуна буде провадити свої справи — це справа кожної комуни. Націонал-анархізм менш ідеологічний, ніж „крайні праві” течії.

3.”Крайні праві” угруповання сприйняли системну пропаганду „лівого-правого політичного спектра”, і схильні проявляти нетерпимість і ворожість до ідей, угруповань, індивідів, що мають ярлик „ліві”. Націонал-анархісти, навпаки, заперечують „лівий-правий” нонсенс, як простий трюк Системи — як прояв „поділяй і владарюй”. Відповідно, більшість „крайніх правих” помічені в запереченні всього, що називається „лівим”, чого не буває з націонал-анархістами.

Ця різниця „кінцевого продукту” передбачає різну стратегію і фундаментально різне ставлення до політики. Тоді як „крайні праві” широко застосовують масову пропаганду і масово залучають прихильників — стратегія, що не передбачає можливостей матеріальних та людських ресурсів — націонал — анархісти залучають меншу кількість людей, але достатньо мотивованих. Тому що перед нами стоїть більш далекосяжна мета.

переклад Оленки