Ми потерпаємо за відсутності національної церкви і від експансії чужоземної. Ситуація настільки гнітюча і факти настільки очевидні, що ліпше молитися як останній протестант вдома, а ніж іти до „канонічної”, „святої” і „єдиноможливої”.

Аналогічним, чи, як мінімум, подібними настановами борються (а частіше просто керуються) вітчизняні ретро-націоналісти і інші „революціонери від шаровар”.

Їм опонують теж радикали, чиї погляди на церкву відрізняються вектором, але не відрізняються суттю. І ті і інші апелюють до майже рівноцінних політичних (не релігійних) традицій, одна із котрих є місцевою (український інтегральний націоналізм), а інша — прибулою (читай — окупаційною) — російський імперіалізм, для ліпшої продаваності замаскований під терміном „канонічний”.

І ті і інші переконані, що саме їхня справа і їхня церква обрані, що з ними Бог, а відтак відмовляють у праві вірити іншим, здебільшого „самосвятам” і „розкольникам”.

Не будучи марксистом все ж неважко відмітити класову природу вітчизняного (і не лише) церковного бізнесу. Бізнесу, котрий продає транцендентність і право торкнутися до сакрального, віками експлуатуючи духовні пошуки народних мас.

Ритуали і плата за них складають безпосередній зміст сучасної української (і „украінской” теж) церкви, незалежно від патріархату, юрисдикції і інших статусних реквізитів всеможливих сект, культів, деномінацій і просто шизофренічних тупиків, до котрих заблукали шукаючі Істину.

Ми знайомі із польським католицизмом і російським православієм, американським протестантизмом і східними (буддійськими і індуїстськими) культами, з язичниками від Бога і мракобісами (типу Істархова, перепрошую) від диявола. Але жодна, повторюся — жодна із домінуючих, як і жодна із аутсайдерських із названих (і не названих) конфесій не є власне українською, якою завгодно, але не українською. Не український — Київський патріархат, не українська УГКЦ і навіть автокефалісти апостеріорі не українська церква. Не українські вони тому, що не народні, оскільки вже кількасот років релігійні громади існують для священників, коли потрібно навпаки.

Ми говоримо про „індіанський” принцип, не так давно застосований прогресивістськими священниками (часто маоїстами) в глибинах мексиканської сельви. Існує кілька величезних лісів, котрі ми за звичкою називаємо сельвами, або, що дещо неграмотно — джунглями. Всі вони кишать закутаними у полотняні маски сапатистами; і добрими, але ще нужденними нащадками кровожерливих ацтеків (чи майя). Там немає вирубаних лісів і ненависних латифундистів, податкової системи і експлуатації людини людиною. Але є індіанські племена зі ще збереженим традиційним штибом життя; є сила авторитету (а не примусу) і жива католицька традиція (і трохи нагвалю); є Маркос, касики, „базисні комітети” і тотальна критика з боку усіх, хто не з нами. Проте це вже інша історія.

Там не має патріархатів і „торгівців індульгенціями”, а священник працює на своєму маїсовому полі, керує лісною герилією і спить на мощеній підлозі, оскільки його Хрисотс — у серці, а не на банківському рахунку, його священництво — душевне покликання і життєвий шлях — не робота, не бізнес, не спосіб відтворення економічних умов власного існування, заснований на спекуляції Традицією.

Ось чому ми стверджуємо потенційну прийнятність алгоритму „священник для громади”, а не „громада для священника”; ось чому церковники повинні працювати на заводі чи у полі, а миряни будувати церкви, а не утримувати паразитів у рясах.

Ось чому нам потрібна не національна, але українська народна церква; автономна (одна громада — один священник, без вертикального підпорядкування єпископам і іншим „начальникам”) церква, а не „патріархат”; священники, які уміють працювати, стріляти і молитися, а не пити горілку, сваритися матом і спати з підлітками; нам потрібні апостоли, юродиві і блаженні духом.

Принцип народної церкви неможливий в умовах, коли священник — продавець, а віра — товар, коли Традиція упаковується у вигляді ритуалу, а потім продається у місцевому представництві однієї із багаточисельних корпорацій: Католицької, Православної, Баптистської чи якоїсь іншої.

Така церква потрібна лише її працівникам і їх працедавцям, вона не потрібна трудовому народові, позаяк відчужує від залишків і так гибіючого сакрального.

Свого часу товариш Ленін (варіант: Маркс) казав, що „релігія — опіум для народа”. Цілком очевидний натяк на існуючі тоді формальні церковні інституції і лише на них.

Перші християни були маргіналами, їхні нащадки і сучасні послідовники — поважні бюргери, укорінені у здебільшого вищих верствах секуляризованого західного суспільства, одним словом — „ні вам, ні нам” ( це про співвідношення набожність — секулярність, тобто профанацію премордіальної Традиції) і „свій до свого по своє” (про згадану класову природу церковних інституцій і її кооперацію із „сильними світу цього”, хоча Христос просив за інших).

Ми говоримо про те, що сучасна українська церква, насправді не українська, не церква і навіть не сучасна (цей сімейний бізнес сягає глибини віків).

Така церква не наша і нам не потрібна.

Це вони розіп’яли Христа, а потім почали продавати його тіло — нашу віру, назвавши її Церквою і викупивши монополію на право трактувати вчення Христа, а відтак — поставити на конвейер супровідні ритуали — послуги, запаковані у обгортки завжди колонізуючих латинської, церковнослов’янської, а зараз англомовних проповідей; це вони — „вовки в овечих шкурах”, котрі говорять — „Христос”, а думають — „мамона”...

Ми стверджуємо повну і безумовну тотожність національного анархізму і першородного християнства, цих двох сторін одного буття — світського і трансцендентного.

Ми переконані, що...

Священник, у котрого немає мозолів і церква, котра не працює як усі — неканонічні і нелегітимні, іти до них не варто, Бога там не має.

за матеріялами часописа „ІДЕНТИЧНІСТЬ”