Що таке ідентичність (тожсамість)? Для чого вона? Чому її необхідно оберігати? На ці запитання дає відповідь невеличкий Маніфест етноплюралізму, написаний польським публіцистом Ярославом Томасевичем.
Людина має природну необхідність ідентифікувати себе з якоюсь групою. Одну частину своєї особистості ми витворюємо самі, решту приймаємо від інших людей у формі культури. Викорінена людина, тобто людина вирвана з притамонної своїй спільноті культури, є загублена у світі, подібна акультурація збіднює її особистість. Не маючи опертя у культурі — збірній ідентичності — вона легко піддається маніпулюванням влади і бездумно кориться моді.
Свобода людини виражається у праві на збереження своєї ідентичності та відмінності. Різноманітність людського роду, яка проявляється в усіх сферах його існування, є фактом, що не підлягає дискусії. Множина способів життя, яка випливає з диференнційованості людства, це одна з підставових цінностей, яку слід захищати.
Право на збереження колективної культурної ідентичності (зовсім) не випливає з права кожної особи на збереження своєї індивідуальної ідентичності; колективна ідентичність це самодостатня цінність, що найбільше зміцнює суспільну солідарність. Вибір ідентичності більше не повинен бути виключним правом особи — її вибір мусить бути також прийнятий іншими.
4. Колективні ідентичності (культури) можуть утворюватись на різноманітних фундаментах, та найрозповсюдженішою формою групової ідентичності є ідентичність етнічна (національна, племінна, регіональна). Захищаючи її, тим самим захищаємо багатство і різнорідність навколишнього світу, а також і справжні свободи групи (спільнота не може бути вільною, якщо вона не володіє свідомістю окремішності). Що більше ми вкорінені у якійсь культурі, тим більше нас вражають відмінності інших культур. Людині, що втратила корені, усі культури однаково чужі та байдужі, тож у цьому випадку слід говорити не про „толерантність”, а про нестачу власної ідентичності.
5. Культури витворених у ході змін діяльних природних спільнот спираються на ТРАДИЦІЇ. Розрив з традицією неминуче приводить до втрати власної культурної ідентичності, що рівнозначне відчуженню одиниць і дезінтеграції спільноти. Зовсім не прагнемо стагнації, ні не тужимо за петрифікацією status quo, ми домагаємось перегляду благоговійного ставлення до Прогресу, який аж ніяк не є добрим сам по собі. Краще перевірені традиційні форми, ніж експерименти над живим організмом: суспільство повинно розвиватися, але зміни мусять мати еволюційний і невимушений характер, без розриву культурної тяглості.
переклад А.Холявки, „Бриколяж — Львів”
за матеріялам: журнал „Вкорінення” („Zakorzenienie”, Польща)
