Автор   Стаття 
Статті Бриколаж  —  Класовий дискурс  —  Від опору до звільнення
Автор невідомий
Дата публікації 26 червня 2004 р.
Від опору до звільнення

Від часу заснування партії було вбито близько 30 „Пантер”; під час першого року президентства Ніксона більше 400 було ув’язнено за різними звинуваченнями; офіси „Пантер” в Лос-Анджелесі, Окленді, Чикаго та інших 15 містах були розгромлені поліцією. Майже всі члени Центрального комітету були піддані репресіям: їх вбили, ув’язнили або змусили покинути країну. Департамент правосуддя має спеціальне завдання придушити „Партію Пантер”; ФБР назвало їх найбільшою загрозою внутрішній безпеці; нарешті, ці дії підтримують два комітети Конгресу та Верховний суд.

„Пантери” є мішенню цих репресій, що більше нагадують неоголошену війну. Коли держава застосовує репресії, то єретиків, врешті — решт, випускають на поруки, судять і прощають. У випадку війни, жертв вбивають або ув’язнюють, не зважаючи на законні для цього підстави. „Пантери”, що зараз перебувають в американських в’язницях, не відрізняються від політв’язнів в Санто-Домінго, Сайгоні та інших частинах Американської Імперії.

Наростання війни проти „Пантер” різко відділило їх від менш радикальних союзників. „Пантери” стримано критикують білих за те, що вони не роблять достатньо, аби зупинити репресії проти афроамериканців. Білі ж, що не знають, як реагувати на жорстокі репресії проти „Пантер”, коректно критикують маргінальну природу „Пантер”, їх випадкові нападки на студентські та жіночі рухи.

Ці відмінності не можна зрозуміти без оцінки історичного досвіду співіснування білих і чорних. В 1966 році чорні радикали на чолі зі Стоклі Кармайклом відштовхнули білих від створення „інтегрованого” руху за громадянські права і спрямували їх на створення білих комун. Молоді білі зробили це і продовжували генерувати бунтівну свідомість всередині метрополії. Елдрідж Клівер та „Пантери” побачили в цьому можливість зародження радикального білого вибуху, та почали втілювати стратегію „звільнення колонії”, що мало поєднатися з „революцією в метрополії”. „Пантери” аргументували, що афроамериканці мають проводити автономну боротьбу за самовизначення, але перемоги неможливо досягти, доки метрополія не буде трансформована з середини. Почалися експерименти з коаліцією білих та чорних організацій, що була можлива за певних умов.

Небагато білих зрозуміли, на який ризик пішли „Пантери”, проводячи таку політику. Це дало привід для критики партії з боку чорних „культурницько-націоналістичних груп”, які або не контактували з білими, або скоріше шукали підтримку серед білих благочинних фундацій і корпорацій, ніж серед радикалів. Серед чорних радикалів дії „Пантер” викликали сумнів, чи не перетвориться це утворення на коаліцію старого стилю, де афроамериканці та їх інтереси гратимуть другорядну роль, порівняно з ідеями класової боротьби. Перед чорними радикалами та власними членами партії „Пантери” поставили важку психологічну вимогу: ініціювати антирасистський бунт без антибілих настроїв. Білі радикали втрачали набагато менше від такої коаліції — лише престиж і гроші.

З 1967 року почали утворюватися одна за одною коаліції між „Пантерами” та білими, були і корисні досягнення, були зняті деякі расистські та політичні суперечності. Деякі кампанії були переважно ознайомчими, як відносно успішна кампанія висвітлення суду над Ньютоном. Практикувалася і співпраця на виборах, як коаліція з „Партією миру і свободи” перед виборами 1968 року. „Пантери” шукали найбільш ефективного союзника на той час. Вони були різними. Інколи це була ліберальна комуна і студенти; інколи — малозабезпечені білі з Чикаго і Річмонду; інколи — хіпі та інші неформали; інколи — „рухи за мир”; союзників могло бути і кілька. Об’єднання завжди розпадалось внаслідок того, що „Пантери” були більш революційні та серйозніші в своїх прагненнях, ніж їх союзники; зажди виникали питання — чи є білі лише „попутниками” або незалежною радикальною силою, що йде на утворення потужного альянсу між представниками різних рас.

Ці проблеми загострилися у 1969 році, під час наростання репресій адміністрації Ніксона. У відповідь на жорстокі напади, „Пантери” запропонували утворити „Об’єднаний фронт”, що спочатку використовувався б як група підтримки. „Фронт” мав збирати кошти, роз’яснювати білим людям небезпеку фашизму та допомагати поширенню петицій про „громадський контроль над поліцією”.

Проблема була в тому, що ліберали, які були найбажанішими для утворення „Фронту”, мали хибне уявлення щодо „Пантер” та репресій проти них, а молоді радикали не були готові до повторного бунту. Найбільш зацікавленими серед білої громадськості до утворення „Об’єднаного фронту” були неефективні та опортуністичні групи „старих лівих”. Радикальний рух на той час поділився на чотири напрямки: організації білих робітників, жіночі організації, культурні революціонери та ті, що відстоювали збройний опір. Мало хто з молодих радикалів хотів приєднатися до „Об’єднаного фронту” зі „старими лівими” або поширювати петиції серед білої громадськості. І ніхто з них не сприймав лідерство „Пантер”.

Можливо, „Пантери” не зрозуміли, який руйнівний ефект мав „Об’єднаний фронт” на молодих білих. Від самого свого заснування „Пантери” надихнули багато білих на ідею збройного повстання. Мало хто з білих став Джоном Брауном, але героїчний образ „Пантер” підняв революційну свідомість так, як жоден американський рух до них. Потім „Пантери” раптом починають застосовувати реформістську тактику, яку білі вже стільки разів використовували. Білі радикали не мали нічого проти „Об’єднаного фронту”, що забезпечував би підтримку „Пантер” серед ліберального середнього класу. Але вони також хотіли, щоб „Пантери” також допомогли організувати збройне повстання за звільнення метрополії.

Для „Пантер” вимоги білих були егоцентричними та „анархістськими”. „Пантерам” важко було зрозуміти пріоритетність жіночих видань, демонстративне вживання наркотиків та рок-н-рол; або з якою метою радикали в Берклі проводили вуличні сутички протягом 17 діб, коли афроамериканці вже продемонстрували непотрібність заколотів; або чому шкіряні хлопці хотіли носити зброю, а не петиції. „Пантери” не бачили доцільності в боротьбі, яку провадили білі, і почали наголошувати, що „Партія” має бути авангардом революції як в метрополії, так і в колонії. В результаті командна роль „Пантер” стала недоцільною і білі тільки тісніше об’єдналися між собою.

Ще до того, як почався пошук шляхів порозуміння, уряд США вирішив скористатися ситуацією. Побачивши, що конференція „Об’єднаного фронту” закінчилися суперечками та розколом, вони вирішили, що „Пантери” ізольовані і є легкою мішенню.

Після конференції „Об’єднаного фронту”, протягом проведення судового процесу над Бобі Сілом та подій в Чикаго, розрив між „Пантерами” та білими союзниками поглиблювався. 15 листопада в Сан-Франциско Девід Гіллард був освистаний на ліберальному мітингу на підтримку миру за те, що висловився, що неможливо досягти миру без боротьби за звільнення, і що Никсона треба вбити. Силові структури посилили свій наступ, коли побачили такі чорно-білі суперечки, та звинуватили Гілларда у „погрозі президенту”.

Протягом судового процесу провалля стало глибшим та ширшим. Під час суду над Бобі Сілом робилося все, щоб білі усвідомили репресії щодо „Пантер”. Ми намагалися підтримати наш союз, але це не завадило винести вирок Бобі та вбити Фреда Гемптона та Марка Кларка. Це безсилля не було лише нашою виною — його коріння проростало з досвіду білого руху. До 15 листопада у Вашингтоні не було проведено жодної значної демонстрації на знак протесту того, що чинилося з Бобі.

На початку наступного року „Пантери” провели переоцінку основної коаліційної стратегії. Елдрідж проголосив маніфест, що коли неможливий класовий бунт, то чорні самі продовжать його у формі расової боротьби. Маніфест декларував, що „Пантери” більше не приноситимуть жертв на „олтар міжрасової гармонії”.

Потім, раптом, утворилася обнадійлива коаліція в Нью-Гейвені. Її створення зайняло багато часу (перемови велися ще до початку конференції „Об’єднаного фронту”), але білі нарешті знову повернулися до проблеми расизму. Заворушення почалися в квітні. Президент Йелю проголосив важливість проблеми, яку ще давно підняли „Пантери”: неможливість справедливого судочинства для чорних революціонерів. Коли 1 травня на заклик „Пантер” та їх прибічників на вулиці Нью-Гейвена вийшло 25 тис людей, то стало ясно, що нарешті з’явився „Об’єднаний фронт”, до лав якого приєдналися як помірковані, так і революційно налаштовані білі. Протести пройшли незважаючи на погрози мера міста та національної гвардії.

Щоб зрозуміти нестійкість чорної-білої коаліції, треба зрозуміти структуру расизму. Всі білі є частиною расистської системи: вони краще облаштовані матеріально, ніколи не стикалися з щоденними труднощами, як „Пантери”, та ніколи щодо них не застосовували таких суворих репресій, як проти чорних. Навіть, коли вони стали „більш войовничими” — це не стерло кольорову лінію: білі, які намагаються поводитися як Джон Браун, зазвичай виглядають маніпуляторами, що не зважають на можливі наслідки від своїх дій. Расовий бар’єр, що ставить білих над чорними, не означає, що всі білі є расистами кожен сам по собі, або що біла підтримка нашого руху є неважливою. Але ставлення, включно з протестами і союзництвом, яке походить з метрополії, є принесеним ззовні та часто протилежне почуттям чорних. Жіночий рух здавався другорядним у боротьбі „Пантер” за громадянські права людини; стиль життя хіпі виправдовував чорних, що були безробітними.

Хьюі Ньютон наголосив на цих відмінностях у своєму написаному у в’язниці нарисі про білих „анархістів”. Хьюі писав, що чорна комуна, що має досвід колективного гноблення та бідності, швидше сприймає ідеї організації та дисципліни, ніж бунтівні білі молоді люди, метою яких є самовираження. Особисті зміни чорних людей, які намагаються позбавитися пережитків рабовласництва, є іншими, ніж новий стиль життя, притаманний молодим білим. Чорні рухаються від залежності та безсилля до агресивного самоствердження, що реалізується в силі колективу. Молоді білі розбивають фортецю повсякденності, щоб відкрити себе та експериментувати з власним життям. Молоді білі розглядають організацію та дисципліну як обмеження вільного самоусвідомлення. Навіть, якщо білі відчувають звичайне обмеження їх потреб, це приводить їх до потужної особистої трансформації.

Білі радикали грають складну роль у цьому подвійному світі. Радикали солідаризуються з „Пантерами” та гетто. В той же час, як білі, вони отримують спеціальні привілеї, та, як представники метрополії, мають досвід звільнення відмінний від досвіду чорної громадськості. Досягти справжньої солідарності з білими радикалами одночасно важко і легко. Якщо говорити політичними термінами, то це означає, що хоча білі і допомагають чорним у їх боротьбі, але є абсолютно незалежними в цьому процесі. До того часу, як чорні не будуть готові пройти цей шлях самостійно до кінця, принцип самодопомоги є більш можливим, ніж створення коаліції.

Порівнюючи коаліційні стратегії інших національних визвольних рухів, можна побачити як деякі паралелі, так і великі відмінності з американською ситуацією. Як в’єтнамці так і алжирці, особливо в’єтнамці, підготували та відповідно зорганізували французів, тому що вони знали, що думка французької громадськості допоможе їм покінчити з війною. В Американо-в’єтнамській війні в’єтнамці також приділяють велику увагу громадській думці американців, щоб створити потрібну політичну атмосферу в США. Їх стратегією є проведення тривалої громадянської війни: чекати доки людські жертви, підвищення податків та громадянська свідомість допоможуть розбудити одних американців, в той час, як вони чинять збройний опір іншим. Коли відбудеться „революція в метрополії”, тоді буде простіше перемогти США. В основі цієї стратегії лежить віра у можливість людської істоти подолати байдужість та забобони. В’єтнамці вважають, що навіть американські солдати, які воюють проти них, змінять свою думку, якщо їм відкрити правду. Моральність є їхньою основною зброєю. Вони не є „авангардом”, що віддає накази американському антивоєнному рухові, але намагаються проникнути в нього і чинити свій вплив.

Але в Америці афроамериканці, як представники Третього світу, знаходяться всередині метрополії. Немає національної території, на якій чорні могли б розвивати освіту, промисловість, сільське господарство, створити власну національну індивідуальність та боротися за її свободу. Війна за незалежність в даному випадку не закінчиться політичним поділом на дві географічно окремі території, як це було у випадку Алжиру та Франції, але полягає у внутрішній зміні американського суспільства.

В результаті, афроамериканці та білі люди є взаємозалежні з, як в жодному іншому колоніальному суспільстві. Почуття родинності та ненависті зароджується одночасно. Хоча чорні і є культурно відокремленими, вони можуть легко і природно думати як білі американці. Це відчувають навіть білі радикали.

Багато болісних зв’язків розірвано, але взаємодія обох рас не зникає. Навіть, коли чорні діють незалежно від білих, їх дії підштовхують деяких білих до кращого, більш радикального розуміння ситуації. Приклад афроамериканців надихав ранні білі студентські рухи, радикалізував антивоєнний рух, узаконив революційне насильство та відчуття андеґраундної культури. Спротив афроамериканців білому расизмові також мав свій ефект: молоді білі люди стали меншим расистами, ніж їхні батьки, хоча і вони лишаються частиною расистської системи.

Чорно-білі зв’язки важко розірвати і з іншої причини. Оскільки чорні не мають власної національної території, то їх погляди часто співпадають з білими лівими партіями або лібералами — більше, ніж у будь-якому іншому визвольному русі. У В’єтнамі революціонери можуть залишити політичні відносини з Америкою для ввічливих і майстерних дипломатів. Вони певні, що їх поняття про американців є достатньо повним, але вони не проходять через психологічні тортури, коли необхідно кожного дня стикатися з білими. Вони вбивають тих, хто проникає в їх країну; вони вітають тих, хто протестує проти війни. Вони черпають сили через свої школи, фабрики, армію, власну землю та національні традиції. В Америці таке неможливо для чорних, принаймні в такій формі. До того часу, як не буде існувати „зони Пантер”, такої ж самодостатньої, як „зони Вьєтконга”, — боротьба чорних за визволення залежатиме від підтримки білих лівих.

Таким чином, білі радикали є в коаліції з афроамериканськими бійцями; навіть, якщо така коаліція не існує формально. У випадку „Пантер”, то, або їх ставка на підтримку білих виправдає себе, або вони стануть жертвою поразки білих, та підтримають, таким чином, на багато років аргументи „культурних націоналістів”.

Необхідно знати та виходити з того факту, що чорна колонія є вибуховим зарядом, закладеним в самому центрі метрополії. Вибух цієї бомби зруйнує цю антигуманну систему та цілком змінить наше життя та соціальну структуру.

Якщо ми детально вивчимо основи колоніалізму, то ясно побачимо, що ж необхідно зробити. Ми бачимо, що вимоги чорних до самовизначення не можна задовольнити державною допомогою, яка є сама частиною колоніальних стосунків. Ми побачили, що Вьєтконг починав без підтримки білих, був чужим для більшості американців, а тепер він виграв війну та зробив великий внесок і до нашої справи. Чорні та білі радикали не є антагоністами, тому що наші прагнення цілком пов’язані.

Якщо розглядати „Пантер” як зародок Вьєтконга в США, якщо погодитись, що у нас розвивається в’єтнамська ситуація, то логічним є прийняти та вдосконалити стратегію антивоєнного руху та застосувати її проти внутрішньої агресії силових структур.

По-перше, це означає, що Бобі Сіл та інші „Пантери” не повинні підлягати сучасному американському судочинству. Вони ідуть до суду тільки силоміць. Як військовополонені, „Пантери” мають бути звільнені не вищими судовими інстанціями, але завдяки тиску громадськості. Слоган „Свободу Хьюі” треба подовжити до „Свободу всім політв’язням”. Багато білих домагаються „справедливого суду” для „Пантер”, тому що вони не готові сприйняти ідею повного самовизначення афроамериканців. Це призводить їх до думки, що вони мають спочатку перевірити „факти” щодо судового процесу „Пантер” перед тим, як висловити їм підтримку. Але навіть таке патерналістичне ставлення все ж є позитивним для „Пантер”. Бо в Нью-Гейвені, наприклад, виявилося, що шериф призначив власного перукаря та кількох „друзів та сусідів” до суду присяжних, який засудив „Пантер”. Може навіть виявитися, що такий же сценарій заготовлений на урядовому рівні для ув’язнення Бобі та інших активістів.

Найкраще, що можуть зробити білі, якщо спиратися на „факти”, — це облишити стан речей, як він є, як внутрішню справу чорної колонії. Наші дії не відрізняються від „терору” революціонерів В’єтнаму. Необхідно засвоїти, що „Пантери” спираються на масову підтримку афроамериканської громади, а не на насильство, а колоніальні завойовники намагаються за допомогою масових репресій знищити цю підтримку. Якщо білі американці дійсно хочуть зупинити „терор” Пантер, то вони повинні зменшити поліцейську агресію в гетто, замість того щоб звинувачувати чорних екстремістів. Бобі було засуджено не за участь у вбивстві, а щоб усунути його з вулиці та залякати симпатиків Пантер жорстокими покараннями.

По-друге, нам необхідно створити по всій країні „політично освічений клас”, навчений тактичним діям під час громадянської війни. Цікаво, що білі стільки говорили про навчання в’єтнамців, але не взяли до уваги приклад „Пантер”. Не можна недооцінювати постійне політичне навчання.

По-третє, як і на ранніх стадіях антивоєнного руху, зараз є важливим піднімати вулицю проти расизму та репресій. Недавні заворушення та масові демонстрації в Нью-Гейвені були першою акцією національного рівня, коли велика кількість білих вийшли на підтримку „Пантер”. Якби не ініціатива активістів з Нью-Гейвена, то вимоги щодо звільнення „Пантер” не були б включені до вимог національного студентського страйку проти захоплення Камбоджі. Суд в Коннектикуті підтримує ситуацію, за якої можливе проведення ефективних мітингів. Необхідно виробити план мітингів від початку до закінчення суду та поставити вимоги звільнити”Пантер” „будь-яким способом”. Там, де немає судів, можна зосередитися на відділах юстиції. Необхідно створити з судової влади уособлення зла, можна використати її як мішень, так само, як Пентагон був мішенню антивоєнного руху.

Четверте, щоб ослабити репресії проти „Пантер”, необхідно створити конфлікт всередині Системи. Можна швидко припинити репресії, якщо ініціювати гострі розбіжності серед різних представників американської еліти. Антивоєнна кампанія в Сенаті є центральною для сповільнення або, навіть запобігання воєнних дій. Звичайно, є загроза, що такий розкол в правлячій верхівці може зменшити хвилю антивоєнних протестів, але є неймовірним, щоб „Пантери” почали працювати на підтримку системи. Якщо Ремеслі Кларк або Кінгмен Брюстер хочуть стати Вільямом Фулбрайтом нашої внутрішньої В’єтнамської кризи — то це буде лише на користь „Пантерам” та будь-кому, крім расистських завойовників.

П’яте, необхідно ініціювати міжнародну кампанію, в якій уряд США представлявся б як кримінальний та протизаконний. Можливо, головною проблемою, що постала перед правлячою елітою, є не війна у В’єтнамі, а представлення США на новій інтернаціональній арені, як расистської нації. Американський расизм є проблемою номер один в міжнародних відносинах цієї країни. Кожен крок расистської агресії збільшує ізоляцію США в світі; кожна поступка чорним для порятунку „національного іміджу” тільки підвищує рівень громадського протистояння. Використовуючи міжнародні зв’язки, американські ліві можуть показати репресії проти „Пантер” на кожній конференції, у кожному журналі.

Нарешті, ми повинні створити структуру Опору. Це має бути активне, надправове об’єднання чорних та білих революціонерів на всіх фронтах. Нова „підземна дорога”, яка б захистила людей та ресурси чорної колонії. Її створення особливо важливе в умовах сучасної Америки, де чорні комуни географічно оточені білими, оскільки зв’язок та транспортне сполучення контролюються виключно білими

Суд над Бобі Сілом та Пантерами з Коннектикуту є найкращим випадком для збільшення участі білих у підтримці чорного визвольного руху. Уряд сподівається, що один електричний заряд позбавить нас усіх бойового духу. Нападів та ув’язнення групи з Чикаго було недостатньо; зараз на зміну їм іде електричний стілець. Кожна здорова людина має виступити проти такого маневру, і тоді його можна буде уникнути. Як нашу ситуацію можна представити, як суд над цілимпоколінням, так і судовий процес Бобі можна показати як символ суду над всіма білими і чорними людьми країни.

Догори
Роботи автора

Перейти до статей теми: