В часи повзучої і, вже здається остаточної русифікації Львова, Київ перебирає на себе роль міста Степана Бандери. Свідченням тому непропорційна кількість київських галичан, чию чудову російську мову і відповідну артикуляцію звуків Київ чує все частіше і частіше.

Одні галичани працюють на київських барижних новобудовах, в той час як інші (а серед них переважно студіююча молодь) рік за роком поповнюють лави МНК, „Тризуба”, УНСО і тому подібних.

В силу притаманних їм інтересів вони будують маріїнські палаци під Києвом; вчаться у найкращих київських вузах і розвивають концепції української ідеї по партійним офісам. Такий поділ дозволяє розвести три, цілком відмінні один від одного категорії київських галичан, а саме:

люди старшого покоління , котрі з огляду на життєву ситуацію грають роль таких собі „білих негрів”, при чому не лише у Польщі, Іспанії чи Італії, але і в рідній Україні, у її столиці. Вони говорять українською мовою і все ще вірять в українського месію. Їхній патріотизм похідний від важкої праці, в той час як „галичанин-київський чорнороб” розглядається у якості класичного юнгерівського робітника, свідомого свого класового становища і культури своїх батьків. В цьому випадкові консерватизм старшого покоління грає націозберігаючу функцію, чого не скажеш про наступну категорію внутрішньої української міграції.

Студіююча молодь з Галичини все частіше і частіше їде не до Львова чи Франківська, образ котрих для „продвинутих” тінейджерів тотожний відсталому провінційному центрові. Озброєна недешевими мобільниками і словниковим запасом з репертуару „Руського радіо” галицька молодь впевнено опановує кращі київські вузи. Їхня мова залишається вдома, оскільки комплексу меншовартості вони набувають ще по дорозі до столиці, коли ти їдеш і мучишся питанням: „а чи не помітять мою тернопільську (коломийську, франківську) вимову продвинуті київські однолітки?”. Ситуація налагоджується і київські трамваї презирливо усміхаються, коли після короткого і сором’язливого „мамо, в мене все файно” лунає по-базарному надривний „остановітє за углом, пожалуста!”.

Це працююча або студіююча національноорієнтована галицька молодь . Потрапляючи до тотально російськомовного київського середовища вона бачить Україну, яку ми повинні повернути. Національні рефлекси загострюються і альтернативна постава дозволяє роками не асимілюватися в самоколонізуюче київське середовище. Саме їм ми завдячуємо бандерівським статусом міста Києва, оскільки потенційні можливості наддніпрянського націоналізму все ще ждуть свого Петлюру, в той час як лідер ОУН у всіх на вустах.

Разом з тим слід відмітити хронічно негативний аспект галицької присутності в націоналістичному середовищі міста Києва. Його суть полягає у тому, що практика українського націоналізму пов’язується зі спотвореним (ще радянськими мас-медіа) образом вбивці (бандери, бандита) і асоціюється з визвольними змаганнями часів Другої Вітчизняної війни. Подібна традиція і відповідна до неї риторика не притаманні центральноукраїнському (і київському тим більше) населенню, частина котрого слово „Бандера” виводить від первісної „банда”.

Толерація Степана Бандери і образів героїв УПА, поза сумнівом, справа богоугодна і дуже потрібна. Проте пройде чимало часу, доки мешканці столиці почнуть правильно інтерпретувати події тих далеких часів і твердження, що Київ — місто Степана Бандери набере реальної ваги.