Нарешті книга, що давно здобула світове визнання, з'явилася і в Україні. Мені вперше довелося читати «Педагогіку пригноблених» у 1998 році під час слухання курсу «Освіта для міжнародного розвитку» на кафедрі освітньої політики та управління освітою Коледжу освіти й розвитку людини Університету Міннесота.

Ім'я Пауло Фрейре нічого не говорило мені, хоча практично всі мої «однокурсники» в Міннесоті згадували його так само шанобливо, як, наприклад, Джона Дьюї (пізніше я запитував багатьох українських колег-освітян, чи знають вони принаймні це ім'я, побоюючись, що лише я виявився таким невігласом у теорії педагогіки та філософії освіти. Позитивну відповідь я отримав лише від директора Науково-методичного центру «Інтелект» Наталії Кравченко, яка й зініціювала видання цієї книги та надала свій примірник для перекладу, за що їй мій низький уклін.) Ба більше, моє здивування від повного ігнорування Фрейре радянською педагогікою посилилося, коли в переліку цитованих імен поряд з Геґелем, Сартром я виявив Маркса, Леніна, Лукача, Ґевару т. ін. Але, гадаю, уважний читач швидко зрозуміє причину такої «неуважності» комуністичної освіти до праць борця проти гноблення людини людиною, проти бідності й нерівності, проти колоніалізму й капіталістичного світу.

Прекрасна передмова Річарда Шаула, якою відкривається ця книга, детально й прихильно аналізує привабливі сторони «Педагогіки пригноблених», досить повно розкриваючи перед читачем значення основних ідей Пауло Фрейре. І все ж варто підкреслити деякі аспекти книги, що набули у світлі минулих тридцяти літ нового забарвлення, а особливо ті, які, сподіваюся, приваблять українського читача.

«Педагогіка пригноблених» вийшла вперше із друку в 1968 році. Це були часи інтенсивного розвитку суспільних наук, сплеску міждисциплінарних досліджень, пошуків нового пояснення ходу історії та спроб прогнозування майбутнього. На цей час неймовірної популярності в західному науковому світі набула теорія модернізації, що ділила всі країни на розвинені та відсталі (пізніше останній термін замінили на «ті, що розвиваються») й пропонувала стратегії та методи національного розвитку, засновані на досвіді передових держав.

У відповідь на модернізаційні погляди неомарксисти висунули теорію залежності, яка пояснювала нужденне буття відсталих країн тягарем колоніалізму. Цілком логічно пояснюючи причини тогочасного статус-кво, ця теорія виявилася неспроможною запропонувати якісь позитивні методики національного розвитку, окрім звільнення від колоніального ярма. Андре Гундер Франк, один із засновників теорії, твердив, що колоніальна залежність не обов'язково означала фізичне домінування однієї нації над іншою, мовляв, достатньо, щоб «люмпен-еліта» дотримувалася поглядів, цінностей та інтересів, співзвучних із країнами-багатіями. Тобто, за цією теорією, національній еліті відводилася роль головного засобу підтримання залежності, а освіта, що неминуче будувалася на засадах країни-колонізатора, лише посилювала цю залежність.

Увібравши в себе кращі ідеї неомарксистів, Пауло Фрей-ре та його послідовники запропонували альтернативні підходи до пояснення різного рівня розвитку націй та вироблення стратегій подолання відсталості. Теорія визволення, як її почали називати, виходила з того, що ніяке поліпшення умов життя у відсталому суспільстві, а особливо для найбідніших верств населення, неможливе без глибинних радикальних перетворень як всередині цього суспільства, так і в загальному соціоекономічному, політичному та куль-турному устрої світу. Ці перетворення досягаються насамперед у процесі розвитку кожної особистості, яка, завдяки освіті, навчається критично сприймати свою життєву ситуацію й осмислено трансформувати її. Тобто, національний розвиток, за Фрейре, не можливий без визволення людини, вивільнення її творчих сил для перетворення навколишнього світу, і освіта в цьому контексті є політичним актом Ідеї теорії визволення успішно використовувались у таких пост-колоніальних країнах, як Ґвінея-Бісау, Ангола, Мозамбік і Нікарагуа, де пильна увага до освіти населення, у першу чергу дорослих, дала змогу швидко досягти відносного економічного, політичного та соціального розвитку. В інших країнах правлячі кола сприймали освіту робітників і селян як потенційну загрозу своєму панівному стану (наприклад, Лаос 1970 - 80-х років, де й нині близько 80% населення залишається неписьменним, а за економічним розвитком країна знаходиться на останньому місці у світі). Стосовно цього Фрейре в іншій своїй праці «Політика освіти», виданій у 1985 році, писав: «Украй наївним було б очікувати, що панівні класи розвиватимуть таку освіту, яка дозволить пригнобленим критично сприйняти соціальну несправедливість».

Теорія визволення зазнавала критики за її утопізм, надмірно оптимістичні погляди на освіту як знаряддя національного розвитку, оскільки освіта як сфера суспільного життя занадто піддатлива впливу тих чи інших політичних сил, і її легко використати для досягнення вузьких класових чи кланових цілей, для іншого гноблення - інтелектуального, психологічного, ідеологічного. Свій відбиток на побудову теорії наклали й «модні» в 1960-70-ті роки праці Маркса, Леніна, Мао, Кастро та інших революціонерів (але не Сталіна й не тодішніх лідерів СРСР).

У світлі теорії визволення стають зрозумілішими особливості становища України в радянській «сім'ї народів-братів» та причини наших негараздів доби незалежності. Ця теорія пояснює і зміни в поведінці багатьох лідерів національно-визвольного руху, які привласнили право говорити від імені всього народу, тим самим відмовляючи людям «вимовити своє слово»; і посилення патерналізму з боку державної влади; і політичну апатію народу (яку Фрейре називає «культурою мовчання»). Та й декларована (але не фактична) пріоритетність освіти для національного розвитку, і млявість освітніх реформ прямо відповідають засновкам і твердженням теорії Пауло Фрейре.

Нова філософія освіти, яку нині намагаються сформувати українські освітяни, ще тридцять років тому була в загальному вигляді сформульована Пауло Фрейре, коли він існуючій «банківській» концепції протиставив проблемно-орієнтовану освіту. Можливо, саме нищівна критика традиційної філософії освіти - філософії «вишколу», формування особистості ззовні за нав'язаними зразками й стандартами - стала причиною того, що ні в радянські часи, ні до цього часу в Росії «Педагогіка пригноблених» не потрапляла до читача. Справді, якому освітянину, а надто з керівних кіл, сподобається така характеристика його діяльності:

...освіта стає процесом вкладення, у якому учні є депозитаріями, а вчитель - вкладником. Замість спілкування, учитель формує і вкладає повідомлення в учнів, які терпляче його приймають, запам'ятовують і відтворюють. Це «банківська» модель освіти, за якою обсяг операцій, дозволених учням, охоплює лише приймання, розкладання по поличках та зберігання вкладеного («Педагогіка пригноблених», с. 54).

Функції вчителя в «банківській» освітній системі «...віддзеркалюють суспільство гноблення в цілому:

а) вчитель вчить, а учні вчаться;

б) вчитель знає все, а учні - нічого;

в) вчитель думає, а за учнів думають;

г) вчитель говорить, а учні слухають - покірно;

ґ) вчитель дисциплінує, а учні підкоряються;

д) вчитель обирає й нав'язує свій вибір, а учні погоджуються; є) вчитель діє, а учні мають ілюзію, що діють через дії вчителя;

є) вчитель визначає зміст програми, а учні (яких ніхто не питав) пристосовуються до неї;

ж) вчитель змішує владу знання з власною професійною владою, яку він (вона) встановлює на проти вагу свободі учнів;

з) вчитель - Суб'єкт навчального процесу, учні ж його прості об'єкти» (с. 55).

На противагу «банківській», лише «...проблемно-орієнтована освіта, поклавши край з вертикальним структурам, характерним для банківської моделі освіти, може виконати свою функцію як практика свободи...» (с. 61). Відповідно, радикально змінюються й функції та методи педагогічної діяльності. «Роль проблемно-орієнтованого педагога полягає у створенні разом з учнями умов, у яких знання на рівні доктрини замінюється істинним знанням на рівні логосу» (с. 62).

І все ж «Педагогіка пригноблених», попри свою назву, є значно ширшим суспільно-філософським дослідженням, у якому знайшли своє відображення різноманітні аспекти політичних, економічних, соціальних відносин різних верств населення (шоб не сказати «класів»). Одні знайдуть тут «поради», як посилити своє домінування, інші - як цього уникнути й досягти більшої свободи. Політики глибше збагнуть сутність методів маніпулювання виборцями, але й виборці зрозуміють, яким чином маніпулюють ними, і критичніше ставитимуться до солодких обіцянок. Ліві, якщо неупереджено поставляться до слів Фрейре, уникнуть помилок попередніх «революційних лідерів», які, порушивши вимоги революційної теорії, стали ше страшнішими гнобителями, аніж ті, проти кого вони виступали. Праві, дай Боже, зрозуміють небезпеку сліпого народного вибуху, що може стати наслідком посилення їхнього домінування.

Свободу не можна дарувати іншому, бо в цьому випадку вона стане іншим різновидом гноблення. її не можна здобути наодинці для себе самого, бо це - спосіб стати новим гнобителем, а отже, це також не свобода. Визволитися можна лише всім разом - у діалозі й критичному усвідомленні реального світу з одночасним перетворенням цього світу й себе самих. Такий лейтмотив праці Пауло Фрейре «Педагогіка пригноблених».

Отож, заздрю Вам, шановний Читачу, бо Ви відкриєте не просто книгу, а новий світ думок та ідей. Співчуваю Вам, шановний Читачу, бо не один утратить спокій, читаючи Пауло Фрейре. Радію разом з Вами, шановний Читачу, і цю радість приносять нові сподівання на визволення кожного з нас від фізичного, морального чи інтелектуального поневолення.

Насолоджуйтесь, гнівайтесь, обурюйтесь, замислюйтесь, погоджуйтесь, озброюйтесь, визволяйтесь! Щиро Ваш, Олександр ДЕМ'ЯНЧУК

ПЕРЕДМОВА ДО АНГЛІЙСЬКОГО ВИДАННЯ

Двадцять років минуло з часу першого видання в Сполучених Штатах «Педагогіки пригноблених». Після першої публікації ця революційна праця видавалася безліч разів, і понад 500 000 її примірників розійшлися по всьому світу.

У своїй передмові до першого видання, яку ви зустрінете на наступних сторінках, Річард Шаул писав: «Ми в нашій країні поступово приходимо до розуміння праці Пауло Фрейре, однак і досі сприймаємо її насамперед як внесок у справу освіти неписьменних дорослих у країнах Третього світу. Та, придивившись пильніше до цієї праці, виявимо, шо методика і філософія освіти її автора однаково важливі й для нас, і для неімущих у Латинській Америці... Тому я вважаю видання англійського перекладу «Педагогіки пригноблених» непересічною подією».

Це були пророчі слова. Розроблена Пауло Фрейре методика, визнана такою небезпечною для існуючого ладу, що авторові довелося залишити Бразилію майже на двадцять років, допомогла розвинути життєздатність величезній кількості знедолених і неписьменних людей. Методи Фрейре виявилися доречними й для педагогів сучасної доби високих технологій, яка, на жаль, програмує людину - особливо представника нижчих класів - на безумовний конформізм. Утворився новий нижчий клас, і завдання кожного - вдумливо й рішуче реагувати на таку ситуацію. Саме ця ідея лежить в основі «Педагогіки пригноблених».

Змінюються часи, змінюються погляди й вірування. Цей переклад був перероблений, а видання переверстане, щоб відобразити зв'язок між дискурсом визволення й мовою книги.

Отже, це перероблене видання «Педагогіки пригноблених», що виходить до двадцятиріччя її першої публікації, є свіжим викладом праці, яка й надалі стимулюватиме й формуватиме життєву позицію та думки освітян і взагалі громадян у всьому світі.

Р. S. Зі свого двадцятирічного досвіду перекладацької діяльності дуже добре знаю, як важко зберегти характер мови автора, збагнути його ідеї, подивитися на світ його очима. І я щиро вдячний літературному редакторові Євгенії Горевій за співучасть у перекладі цієї книги — її виправлення часом примушували мене зовсім інакше сприймати й розуміти ідеї автора.

Р. Р. S. Попри ретельні пошуки, у багатьох випадках не вдалося віднайти еквіваленти наведених автором цитат Геґеля та Маркса, тому тут посилання здебільшого зроблені на джерела, що їх використовував Пауло Фрейре.

ПЕРЕДМОВА

Протягом багатьох років ідеї та праці бразильського освітянина Пауло Фрейре поширювалися з північно-східної Бразилії на весь континент і справляли глибокий вплив не лише в царині освіти, але й у загальній боротьбі за національний розвиток. У слушний час, коли неімущі маси Латинської Америки прокидаються від традиційної летаргії й прагнуть брати участь у розвитку своєї країни як повноправні дійові особи, Пауло Фрейре вдосконалює методи навчання неписьменних, неабияк сприяючи цьому процесові. Справді, ті, хто, навчаючись письма й читання, приходять до усвідомлення себе, свого «я» й починають критично оцінювати нинішню ситуацію, у якій самі перебувають, часто беруть на себе ініціативу щодо перетворення суспільства, яке відмовляє їм у праві участі. І знову освіта стає вибуховою силою.

Ми в нашій країні (США - прим. О. Д) дедалі успішніше осягаємо праці Пауло Фрейре, але досі ми цінували їх передусім як внесок у справу навчання неписьменних дорослих у країнах Третього світу. Однак, приглянувшись пильніше, виявляємо, що його методика, а також філософія освіти мають для нас так само велике значення, як і для неімущих у Латинській Америці. їхня боротьба за те, щоб стати вільними, суб'єктами життя і брати участь у перетворенні свого суспільства, багато в чому подібна до боротьби не лише чорношкірих і мексикано (жителів США - вихідців з Мексики - прим. О. Д), але й молоді, що належить до середнього класу нашої країни. А гострота й інтенсивність цієї боротьби в країнах, що розвиваються, цілком може дати нам нові уявлення, нові моделі та нові сподівання перед лицем нашої власної складної ситуації. Тому я вважаю вихід у світ англійського перекладу «Педагогіки пригноблених» непересічною подією.

Думки Пауло Фрейре постають перед нами як відгук творчої особистості й чуйної душі на надзвичайну бідність і страждання пригноблених. Народжений у 1921 році в місті Решіфе, що було центром найтяжчих злиднів і відсталості в Третьому світі, він на власному досвіді спізнав жорстокість цієї реальності. Коли економічна криза 1929 року в Сполучених Штатах вразила і Бразилію, нетривка стабільність середнього класу, до якого належала родина Фрейре, луснула, і він опинився серед відторгнутих суспільством людей. Це поклало карб на все його життя, оскільки він спізнав страшні муки голоду й вибув зі школи через кволість на уроках. Одинадцятирічний, він дав клятву присвятити своє життя боротьбі з голодом, щоб діти ніколи не знали тих страждань, яких зазнав він сам.

Змалечку пізнавши життя бідноти, він відкрив для себе те, що згодом назвав «культурою мовчання» знедолених. Він зрозумів, що їхня байдужість і летаргія - безпосередній наслідок загальної ситуації економічного, соціального та політичного домінування й патерналізму, жертвами яких вони були. Замість заохочувати знедолених і підтримувати їх потяг до знання та спротиву конкретним реаліям свого світу, їх утримували «зануреними» в ситуацію, у якій критичне самоусвідомлення та протистояння були практично неможливими. І йому відкрилося, що вся система освіти була одним з головних засобів утримування цієї «культури мовчання».

Оскільки проблема істотно зачепила його самого, Фрейре звернув увагу на освіту й почав працювати над її вивченням. Згодом його дослідження та роздуми дали йому змогу творчо переосмислити філософію освіти. Ведучи безпосередню боротьбу за визволення людей задля створення нового світу, він одночасно зміг осягнути думки й досвід представників різних життєвих світів і різних філософських позицій: за його словами, то були: «Сартр і Моньє, Еріх Фромм і Луї Альтуссер, Ортеґа-і-Ґассет і Мао, Мартін Лютер Кінґ і Че Ґевара, Унамуно й Маркус». Він скористався уявленнями цих людей для того, щоб розробити своє бачення освіти, засноване на конкретній ситуації в Латинській Америці й спрямоване на зміну цієї ситуації.

Його ідеї стосовно філософії освіти вперше були оприлюднені в 1959 році в його докторській дисертації, яку він захищав в університеті міста Рецифе, згодом в його діяльності як професора історії та філософії освіти в цьому ж університеті, а також у його ранніх експериментах в царині навчання неписьменних людей у своєму місті. Методики, які він розробив, широко використовували католицькі та інші організації в їхніх кампаніях з ліквідації неписьменності на північному сході Бразилії і були визнані такими небезпечними для старого ладу, що Фрейре заарештовано відразу ж після військового перевороту в 1964 році. Через сім днів його випустили й звеліли залишити країну; Фрейре помандрував до Чилі, де провів п'ять років, працюючи в органах ЮНЕСКО та Чилійському інституті аграрних реформ над програмою освіти дорослих. Пізніше він працював консультантом у педагогічній школі Гарвардського університету, тісно співпрацював з різними групами, що провадили нові освітні експерименти в міській та сільській місцевості. Нині він працює спеціальним консультантом у відділі освіти Всесвітньої ради церков у Женеві.

Фрейре написав багато статей португальською та іспанською мовами, а його перша книжка «Освіта для визволення» була опублікована в Бразилії у 1967 році. Його остання й найзавершеніша робота «Педагогіка пригноблених» є першою книгою, що публікується в нашій країні.

У короткій передмові немає сенсу вбгати в декілька речень те, що автор розкриває на багатьох сторінках. Це було б несправедливо з огляду на багатство, глибину й складність його думок. Однак, доречно сказати слово свідка - навести особисті міркування стосовно того, чому я вважаю діалог з думками Пауло Фрейре хвилюючою подією. По зав'язку переситившись абстрактністю та стерильністю сили-силенної публікацій у сучасних академічних виданнях, я розкошую від ходу авторових роздумів, що розгортаються в суто історичному контексті, розкриваються у вирі боротьби за створення нового суспільного ладу, а отже, являють собою нове поєднання теорії і практики. І я відчуваю натхнення від того, що така постать, як Пауло Фрейре, втілює переосмислення гуманізуючої місії інтелектуалів і демонструє могутність думки в запереченні загальноприйнятих обмежень та відкриває шлях до нового майбутнього.

Фрейре здатен це зробити, оскільки він виходить з одного основного положення: онтологічна місія людини (як він її називає) - бути Суб'єктом, який діє й перетворює свій світ, і в процесі цього створює нові можливості для повнішого й багатшого індивідуального та колективного життя. Цей світ, про який він говорить, не є статичним і замкненим ладом, даною реальністю, яку людина мусить прийняти й до якої повинна пристосовуватись; це, радше, проблема, над якою треба працювати і яку слід вирішувати. Це матеріал, що його використовує людина, щоб творити історію, завдання, яке вона виконує, долаючи те, що руйнує людську сутність будь-коли і будь-де, і прагне створити щось якісно нове. За Фрейре, ресурси для виконання цього завдання в наш час надають передові технології західного світу, але суспільне бачення, що спонукає нас заперечити нинішній лад і показати, що історія не закінчилася, походить насамперед зі страждань і боротьби людей Третього світу.

З цим тісно пов'язане й переконання Фрейре (яке сьогодні підтверджується широким колом доказів), шо кожна людська істота, незалежно від її «ігнорування» суспільством чи придушення «культурою мовчання», здатна критично поглянути на світ у діалоговій взаємодії з іншими. Озброєна відповідними засобами для такої взаємодії, особистість може поступово осягнути особисту й суспільну реальність та її суперечності, усвідомити своє сприйняття цієї реальності й критично оцінити її. У цьому процесі старі, патерналістські відносини вчителя й учня будуть подолані. Селянин може посилити цей процес для свого сусіда набагато ефективніше, аніж «учитель», що прийшов із зовнішнього світу. «Люди вчать одне одного за посередництвом світу».

Коли це збувається, слово набуває нової сили. Воно більше не є абстракцією чи магією, а стає засобом, за допомогою якого люди відкривають самих себе і свій потенціал, даючи назви всьому, що їх оточує. Як зазначає Фрейре, кожна людина завойовує своє право вимовити своє слово, назвати свій світ.

Коли неписьменний селянин бере участь у такого типу навчальних заняттях, він чи вона формує нове усвідомлення самого себе, нове відчуття власної гідності і сповнюється нових надій. Ще й ще раз селяни разюче висловлювали свої відкриття уже після кількох годин занять: «Тепер я розумію, що я особа, освічена особа». «Ми були сліпі, тепер наші очі прозріли». «Досі слова для мене нічого не означали, тепер вони промовляють мені, і я можу зробити їх значущими». «Ми більше не будемо тягарем на кооперативній фермі». Коли це відбувається в ході навчання читанню, чоловіки й жінки виявляють, що вони є творцями культури, і що вся їхня робота може бути творчою. «Я працюю, і, працюючи, перетворюю світ». І коли з тими, хто був на нижній межі людського буття, відбувається така радикальна трансформація, вони більше не хочуть бути просто об'єктами, що реагують на довколишні зміни; вони здатні зважитися на боротьбу за зміну структури суспільства, яка досі слугувала за знаряддя їх пригноблення. Тому відомий бразильський дослідник національного розвитку стверджував, що освітня робота такого типу серед людей являє собою новий фактор у суспільних змінах і розвитку, «новий інструмент діяльності в Третьому світі, за допомогою якого він може подолати традиційні структури й увійти в сучасний світ».

На перший погляд, розроблений Пауло Фрейре метод навчання неписьменних у Латинській Америці належить іншому світові, відмінному від того, в якому ми перебуваємо у своїй країні (мова йде про США - О. Д.). Очевидно, абсурдним було б пропонувати копіювати його в нас. Але існують певні паралелі в обох ситуаціях, на які не можна заплющувати очі. Наше передове технологічне суспільство швидко робить з нас об'єкти й непомітно програмує нас на конформ-ність логіці своєї системи. До певної міри й самі ми стаємо зануреними в нову «культуру мовчання».

Парадокс у тому, що технологія, яка так чинить з нами, створює й нове відчуття того, що відбувається. Особливо молоді ці нові засоби прогресу спільно з ерозією старих концепцій влади відкривають шлях до гострого відчуття цього нового рабства. Молодь відчуває, що у неї вкрали право сказати своє слово, і мало що може бути важливішим, ніж боротьба за повернення цього права. І молоді починають розуміти, що нинішня освітня система - від дитячого садка до університету - є їхнім ворогом.

У природі не існує нейтрального навчального процесу. Освіта або функціонує як інструмент, для стимулювання конформізму молодого покоління з логікою дії сучасної системи, або стає «вправами для свободи», засобом, який дає змогу чоловікам і жінкам критично і творчо сприймати реальність, відкривати для себе шляхи участі в перетворенні свого світу. Розвиток навчальних методик, що підсилюватимуть цей процес, неминуче призведе до напружень і конфліктів у нашому суспільстві. Але він також може істотно вплинути на формування нової людини й знаменувати початок нової ери в історії західного світу. Для тих, хто береться за цю справу й шукає концепцій і засобів для експериментування, ідеї Пауло Фрейре стануть доброю основою на довгі роки.

Річард ШАУЛ