Автор   Стаття 
Статті Бриколаж  —  Третя Позиція  —  НБП Львів — „Боремося в умовах Системної окупації проти контрреволюційної резервації”
МЛ „Бриколяж”
Дата публікації 20 жовтня 2004 р.
НБП Львів — „Боремося в умовах Системної окупації проти контрреволюційної резервації”

На сьогоднішній день можна з цілковитою впевненістю сказати, що національно свідомі ліві в нашій країні відсутні. Представники практично всіх так званих „лівих” партій тією чи іншою мірою орієнтовані на геополітичні стосунки з бувшою метрополією. Не виняток і львівське відділення НБП, тієї що лимонова. Проте на відміну від колег по соціально-революційному табору вони вже не українофоби. Щоправда і не націоналісти. Принаймні, не українські.

Розкажіть про початки націонал-більшовицького Львова, коли, де, чому і для чого?

Взагалі-то визначення націонал-більшовицької течії, як політичної послідовності з історичними коренями на сьогоднішній день залишається доволі розпливчастим. Проте, причина цього полягає не стільки в загальній ідеологічній неорганізованості сучасного націонал-більшовизму, скільки в самій якості сприйняття його як молодіжного руху, без належного рівня якої, будь-які дискусії втрачають змістовний фундамент того, що дозволило Націонал-Більшовицькій Партії досягнути нинішнього рівня популярності серед молоді настільки різних країн і надалі збільшувати її в геометричній прогресії.

Львівську організацію, відверто кажучи, дотепер важко назвати більш-менш чітко впорядкованою структурою. Як така, вона виникла десь у 2000-2001 році. Як і більшість інших організацій НБП, вона почалася з приїзду (цього разу) запорізьких націонал-більшовиків і налагодження поставок газети „Лимонка”, російською мовою. Насправді, цим і зумовлюється те, що більшість первинних з єдиноорганізованих нацболів у всьому світі є російськомовними. Занадто широким виглядає питання „чому” російські націонал-більшовики „виявились” серед львів’ян. Можливо, тому що у цьому світі, далеко не все вартує гроші і самовдоволене споживацьке сліпе існування не є останнім історичним кроком людства? Можливо, люди, які відчужуються від хтивої іронії мас, починають знаходити щось спільне і набагато більше ніж являє собою кожний з них поодинці? Ми вважаємо, що у всій своїй сукупності, всі елементи сьогодення прагнуть одного — суцільної Революції. Для цього ми прийшли в цей світ.

Наступне питання визначить подальший перебіг, тому не будемо ходити по колу і поставимо його руба: НБП-Львів — українські націонал-більшовики чи російські націонал-більшовики в Україні? (третій варіант — проросійськи налаштовані українські)

Подібний перебіг нас не влаштовує і ніколи не влаштує. Відповімо також руба — на сьогоднішній день, ми слов’янські імперіалісти. Інший варіант: націоналісти нової нації — націонал-більшовизму.

На якому рівні існує задекларований вами „галицький націонал-більшовизм? Це автентична і водночас органічна місцева ідеологічна перспектива чи скопійований з Лимонова „другоросійський”, „їхній” псевдорадянський естетичний нонконформізм?

Більше епітетів ніж сенсу. З внутрішнього боку, Галицький Націонал-Більшовизм можна визначити, як тактичну національно-об’єднуючу ідею в рамках національно-визвольної боротьби, спрямовану водночас на консолідацію і націоналізацію розкиданих по світу націонал-більшовицьких сил. Ця ідея поки що лише має шанс набути стратегічного рівня в рамках НБП. Тут необхідно зрозуміти нашу точку зору про те, що на сьогоднішній день, в справжньому національному розумінні, не існує ані російської ні української націй як органічних структур. Вони тільки зароджуються в страшних муках і в будь-якій момент єдиним шансом може стати „кєсарєво сєчєніє” у вигляді революції. В принципі, на цей момент рівень існування „ГНБ” можна охарактеризувати як недорозвинено-теоретичний. Проте, він починає знаходити підтримку серед львівських україномовних нацболів.

Офіційний форум НБП-Львів повідомляв про те, що на разі місцеві нацболи однозначно відмежовуються від антиукраїнської позиції східноукраїнських, і харківських зокрема та переходять на позиції українського націоналізму. Що ви розумієте під позицією харківського НБ та власним „українським націоналізмом”?

По-перше, хочу зазначити, що „фракціоналізм” в НБП сурово заборонений, як явище, абсолютно не притаманне самій сутності націонал-більшовизму. Націонал-Більшовики — брати і сестри. Якесь „відмежування” західноукраїнських нацболів має місце лише у прийнятті тих чи інших тактичних форм. Харківські нацболи взяли на озброєння виключно російську проімперську форму націоналізму, яку поширюють серед людей, зберігаючих проросійську налаштованість в Україні. Ця позиція не є шовіністичною, оскільки експлуатує початкову російську національність і ніяк не зачіпає можливі дії українських консолідуючих сил, яких насправді попросту до тепер не існує у культурному просторі, зовні псевдонаціональної цілком буржуазної риторики. А ми, просто відкинули, на наш погляд застарілу, „москальску імперскість” через те, що феномен якоїсь „влади росіян на Україні” не менше провокаційний, і не вписується у перспективи майбутніх інтеграційних процесів як при революції, так і, напевно, без неї, — еРеФська тоталітарна машина, під назвою держава, стала занадто слабкою зовні щоб на щось розраховувати. Цілком нове творення має очиститись цілком новим мисленням. Під українським націоналізмом ми розуміємо: повернення до традиціоналістичних „шукань”, притаманних творчості українського народу, всупереч загальній меркантилізації та глобалізаційним процесам і перш за все, відчуття себе як єдиного повновладного і розвинутого національного організму всіх тих, хто вважає себе справжніми представниками української нації. Все інше залежить від обставин, але не існує нації без гармонічного ядра, без молодої пасіонарної сили, готової вибухнути у будь-який момент яскравою блискавкою майбутнього становлення людства.

Останній український націоналіст (патріот), котрий притримувався ліворадикальних настанов загинув щонайпізніше у 1943 році (керівник соціалістичної фракції в ОУН(Р) Мітринга). До нього лівими націоналістами були українські комуністи типу УСРП (соціалісти-революціонери), так звані „боротьбисти” — від газети „Боротьба” (зауважимо причетність до цієї, свого часу наймасовішої української лівої партії пізнішої „Дніпровської дивізії” і його безсмертного провідника отамана Зеленого); Українська комуністична партія (група, що відкололося від УСДРП, тобто соціал-демократів); більшовики-федералісти, на чолі з Юрієм Лапчинським (утворена після неофіційної Гомельської конференції (листопад 1919 року) фракція всередині КПБ (У); КПБ (У) протягом квітня — серпня 1919 року — формально автономне від центрального московського проводу функціонування; КПБ (У), за часів Мазлаха, Шахрая, Волобуєва, Хвильового, Скрипника і Шумського, період вже „радянської” України і „національного більшовизму”. Початком цього періоду можна вважати рішення ХІІ з’їзду РКП(Б), 17-25 квітня 1923, головною постановою котрого було „кадрове” рішення про початок процесів „коренізації”. Закінченням — лист Сталіна до Кагановича у квітні 1926 рок, з його критикою творчості Хвильового.

Подібний націонал-більшовизм не котирується в середовищі українських НБ, його функції перебрав відроджений новітній сталінізм, власне кажучи, дуже далекий від будь-якої українскості. На кого орієнтуються львівські нацболи і чому не на вказаних вище українських попередників?

Це не зовсім так. Справа в тому, що кадровий склад нацболів рухається набагато швидше за звернення до минулого. В філософській категорії, можливо сам сенс нашої революції в тому, що минулого більше не буде. На індивідуальному рівні кожен початково здатний сам собі „ліпити кумирів”. З означеними у запитанні діячами і організаціями нас перш за все споріднює сама революційна сутність, яка у кого була. Марно шукати стрійні, незаперечні ідеологічні паралелі. В цьому світі, мабуть ще довго буде не вистачати незаперечності.

Щодо „новітнього сталінізму”, тільки у красноярських нацболів діє проект так званого „неосталінізму”. Для нас, Сталін — це не більше і не менше ніж символ перемоги, великих „побудов” і жорсткого порядку. Символ, а не ідол соціальних реформацій. З його ім’ям на устах гинули наші пращури, захищаючи життєвий простір „радянської” нації. І саме його ім’я тепер послужить нам тим, щоб не залишити їх смерть марною. Це категорія самозаперечення, прагнення образу, а не політичної персони. Це справа у будь-якому випадку інтернаціональна. Львівські нацболи орієнтуються на революцію, водночас ідею і дію, все інше — тактика.

Програмові документи НБП артикулюють чітку і визначену думку на рахунок приорітетності виключно „руського націоналізма”, а відтак ігноруючи національну пасіонарність „молодих націй”, цих вовків, шматуючих тіло напівмертвих імперій. Українці, татари, угро-фінські народи мають право на існування поза „тюрмою народів” і створення у вірогідному майбутньому власних „руських національних автономій”, віддаючи належне історичній справедливості?

Програмові документи НБП артикулюють чітку і визначену думку на рахунок діяльності НБП в еРеФії. Наскільки хто чого „образуючий”, питання звісно спірне. НБП не може ігнорувати ту чи іншу пасіонарність, так як загалом являє собою сам продукт пасіонарності. Будь-які інсинуації і конфлікти з цього приводу, мають місце тільки як результат самої лицемірної системи сьогоднішнього інформаційного функціонування. До речі, у внутріпартійній пропаганді поширюється думка, що російська нація, як така, ще ніколи не народжувалась, були тільки „прототипи”. Чи не замахом на Росію, у такому випадку можуть назвати наш „руський націоналізм”? Іронічно, але варто зрозуміти, — мова ніколи не була кордоном для братських народів. Ніколи і не буде. Ми не збираємось нікого „русифікувати”, скоріше ми „дерусифікуємо” саму еРеФію. Писали же в „Лимонці” „…слишком много слов приходиться ставить в скобки, нужен Новый язык…”. Кожна слов’янська Нація, яка сама виборе собі життєвий простір, має на нього стільки прав, наскільки зможе його захистити.

НБП-Львів толерує образ Едуарда Лимонова, те саме роблять Шведські, Ізраїльські, Прибалтійські та інші націонал-більшовики, складаючи, таким чином враження (повернемось на хвилинку до першого питання) російських відділень у цих країнах, благо діаспорні ресурси дозволяють вирішити подібні організаційні питання. Український статус львівських нацболів міг би виглядати легітимним за умови україномовної більшості і орієнтації на ідеологію типу вищевказаної, або, ще логічніше — КПЗУ, в чому є величезні сумніви. Якою є пропорція між україномовним і російськомовним представництвом в НБП-Львів?

Відверто кажучи, існує поки що таки абсолютна меншість львівських нацболів, які взагалі не розмовляють російською. Існує і абсолютна меншість для яких переважна виключно російська. В тім, це ніколи не становило перепони для організаційного і братського існування. Ніякої ідеології „КПЗУ” і тому подібних, ЦК НБП послідовно орієнтує на Ідею, революційну етику і естетику. Існує чіткий пріоритет первинної ідеї над ідеологією, як системою внутрішньо незаперечних поглядів, а отже мертвою, нерухомою системою. Пропорції мови не створюють прецедентів для львівських нацболів і не заважають ані російському, ні українському націоналізму. Те саме відноситься до Шведських і Ізраїльських нацболів, які, можливо не всеціло, але працюють на фронти двох мов. Враження „діаспорного ресурсу” цілком справедливе, проте це ще і ресурс відповідної якості людської натури. Головною залишається суцільна неділимість основної організації НБП і навіть іспанські і болівійські націонал-більшовики, серед яких жодного російськомовного, отримують партбілети з Москви. У Львові, в свою чергу, існують люди, які навіть проводять якісь акції від імені НБП, але чомусь не контактують з основною організацію. Справді, сама Партія йде попереду навіть власної ідеології. Щодо Едуарда Лимонова — це Вождь НБП. Це батько-засновник НБП. Це людина, яка виходжували і пеленала НБП у дитинстві. Будь-який націонал-більшовик повинен завдячувати йому хоча б за те, що він не тільки перший побачив в нас єдність, але й знайшов в собі сили зорганізувати нас у тепер вже незнищенну організацію.

З якими українськими організаціями Львова ви співпрацюєте? А з якими російськими і в чому ваша мотивація (по відношенню до російських)?

На фоні минулих запитань, приємно відповісти, що НБП взагалі не співпрацює з російськими організаціями у Львові. І справді, яка може бути мотивація співпрацювати з російськими організаціями, які по своїй внутрішній суті є скоріше антиросійськими? Починаючи від скоріше єврейського, ніж російського „Культурного Центру” НБП не виявило для себе жодної національної російської організації, що зайвий раз повертає до питання про існування російської нації. У Львові до цього часу йде співпраця з „Братством” Дмитра Корчинського і рядом прослов’янських неофіційних молодіжних груп.

Ваший статус порівнюваний з існувавшим (а можливо функціонує і зараз) у Львові РНЄ чи все-таки є підстави говорити про перспективність і подальшу критичну революційну масовість, цю запоруку антивладного успіху?

В принципі, поки що під питанням чи можна взагалі вважати статус львівських нацболів достатньо розпочатим. Насправді в нас були і є критичні моменти, пов’язані з тим, що з’являється більше людей ніж ми здатні організаційно переварити, не кажучи вже про людей, які вважають себе нацболами, але не контактують з нами. На це є ряд причин, з яких можна виділити по-перше те, що за 3 роки існування львівських нацболів самого організаційно-адміністративного ресурсу так і не було сформовано, по-друге те, що, як відомо, НБП ніким і ніколи не фінансується, а на власні кошти утримувати масову організацію і обзавестись штабом ми поки що не в змозі. В тім, ми прийшли з єдиною ціллю — перемогти, і якщо нас затримують, то все одно не зупинять. Можна виводити безліч підстав на рівні балаканини, але головною підставою говорити про перспективи залишається те, що буржуазна система існування вироджується, старіє і не встигає за часом, ми, в свою чергу, с кожним днем скоріше і сильніше по всьому світі. „НБП должно быть везде”.

В середовищі львівських НБ нуртуються різноманітні молодіжні субкультурні прояви, на кшталт „червоних скінів” тощо?

Так, звісно. Взагалі, збори львівських нацболів це на перший погляд парадоксальне зборище. Націонал-більшовизм легко об’єднує в одну велику родину і скінів і червоних скінів, звичайних студентів і робочих, панків, різного роду неформалів і навіть представників таких „відокремлених” субкультур як толкієністи. При чому ті, хто вирішує йти до кінця, повністю асимілюються. Сприйняття себе в першу чергу, як націонал-більшовика є обов’язковим. Любов до Партії важливіша за будь-що інше, НБП — це Життя, так кажемо ми.

Наскільки часто ви маєте фізичні проблеми під час обговорення полемічних питань з місцевими ультраправими?

Для нас не має ні лівих, ні правих і це не якась „поліморфна мрія”, а результат існуючого поза ідеологічним формалізмом стану речей. Існує лицемірна, цілком продажна і покупна, побудована на переграбуванні суспільної власності і зациклена на власному існуванні Система і існує єдина, в більшості маргінальна альтернатива з обличчям консервативної революції — такі як ми. Ми не розуміємо „національних” сил, які замість того щоб протидіяти антинаціональному режиму, влаштовують формальні „разборки” з потенційними союзниками. Проте, від справедливої бійки ніколи не відмовимось. На разі, ми отримували лише віртуальні загрози, а з окремими ультраправими знаходили діалог.

Ваше ставлення до діяльності львівських організацій „Руського двіженія” та інших проімперськи налаштованих шовіністів?

На нашу думку, „шовіністи” це „огородное пугало”. Їх „образ ворога” більше потрібен українським нацистам, ніж їм самим. Їх нібито „проімперська налаштованість”, значно випереджає якусь реальну діяльність. Віртуальних пугал очікує віртуальна смерть.

Згаданий вище НБ-форум повідомляв не лише про задіяння „української націоналістичної платформи”, але і про антиімперіалістичні настанови львівських націонал-більшовиків. Проти якої імперії варто боротися: Північноамериканської (США), Російської (РФ), Китайської (КНДР), Європейської (ЄС) чи майбутньої Української (Київської Русі)?

Це чисто об’єктивне питання. Варто боротися проти тої імперії, яка дійсно посягає на життєвий простір нації. Існують дві держави, існування яких не влаштовую націонал-більшовиків у першу чергу, — це США і еРеФія.

Нацболи повинні боротися з расизмом?

Серед нацболів, як не дивно, є і негри. Найвідоміший, — активіст НБП Латвії, Айо Бенес. Взагалі, ми не вважаємо расизм достатньо актуальним ворогом, щоб декларувати якусь спеціальну боротьбу з ним. Ми проти етнокримінальних груп, а сам расизм відкидаємо як зайву хворобу сприйняття. Є єдина раса, по відношенню до якої ми — расисти, це раса чиновників.

А з конкретно російським — побутовим русофонським, істеричним мас-медійним, організованим „двіженієм”, провокованим чорносотенним, євразійським, московським і тому подібними різновидами?

Ще раз наголошуємо, для того, щоб провокувати щось „русофонське”, треба бути руським. Істерія і залякування псевдоіснуванням чорносотенства і москальства нас не хвилює. На нашу думку все це спрямовано, в першу чергу, на штучне усунення уваги національних сил від справді актуальних проблем всередині країни в русло видутих з пальця „окупаційних загроз”. Щодо євразійства, воно стає ідеологічною платформою націонал-більшовиків західних країн проти „европоїдної” глобалізації. Але це вже їхній бій, їхня перемога чи поразка.

Яку музику слухають правовірні НБ, які фільми дивляться і книжки читають?

Як записано у програмі НБП, культура повинна рости як дике дерево, тому не варто окреслювати якісь шаблони. Існує націонал-більшовицька контркультура, спрямована на відчуження від пересічного образу життя, альтернативність масовій попсі і відстоювання революційних принципів у творчості. Кожен день збільшується кількість націонал-більшовицьких музичних груп і окремих творчих з’єднань. При чому, ці люди не тільки „творять мистецтво”, а й приймають активну участь у партійній боротьбі, продовжуючи творчість навіть за стінами тюрем. Якщо казати про так звану „правовірність”, думаю що більшість нацболів перечитала Лимонова, Морозова, Корчинського, Дугіна, Проханова, Савінкова, Нечаєва, Мао Цзе Дуна та ін. революціонерів, чула „Банду Чотирьох”, „День Донора”, „Антимузику”, „Віселіцу”, СВС, і т.п. Взагалі, на останній сторінці „Лімонки” є постійна колонка з аналізом і порадами щодо різноманітних продуктів творчості.

В умовах якої окупації ви боритеся і з якої резервації хотіли б вирватися?

Ми боремося в умовах Системної окупації проти контрреволюційної резервації. Це окупація тисячерукої бюрократії, складної системи буржуазних стереотипів, негативістських поглядів, брехливих свобод і невідстояних прав. Це резервація від усього живого і нового, резервація парадигматичних систем і віртуальних світів, створюваних в головах „обиватєлєй”, резервація всього того, що не бажає вписуватись в рамки чужої гри.

Може варто позбутися „комплекса Кара-Мурзи”, цієї фрейдистської радянської ностальгії і забути (забити) „другу Росію” з її Кавказом, Московським князівством, сепаруючими республіками, войовничими китайцями і примарними історичними шансами на хоча би ренесанс (про реконкісту тут не ходить) і працювати на „Другу Україну”, Київську Русь, позбавлену жлобських катеринівських комплексів і патерналістських фобій?

Хіба лише в назвах справа? Можна казати не „Другая Росія”, а хоч „Орда”, як до прикладу, писав Лімонов. НБП позбавлено вищеозначеного комплексу, а от щоб його попередити ми і вирішили започаткувати галицький націонал-більшовизм. Нас рухає не ностальгія по минулому, а ідея Життя у майбутньому.

Дякуємо, а час покаже.

Дякуємо. Час покаже.

точкою зору цікавився Ісаак Мазепа

відповідав — тимчасово відповідальний за громадські зв’язки, Енергетик

примітка: даний текст не пройшов цензурних зауважень редакцієї газети „Спільнота”, саме тому його вивантажено на спорідненому інтернет-ресурсі, згідно попередніх домовленостей з опитуваними.

Догори
Роботи автора

Перейти до статей теми: