Їхній расизм без свастики
Д. Зелений, „Бриколяж – Київ”
Навчаючись у Києві я раз по раз потрапляв до ситуацій, котрі товариш Холявка окреслив терміном „русофонний расизм”. Повернувшися додому я звернув увагу на те, що кільканадцять кілометрів від столиці недостатні аби вказане вище явище залишилося в минулому.
Пишучи ці рядки, я певен того, що в Україні навряд чи знайдеться умовно україномовний суб’єкт, котрий, принаймні раз у житті не чув глузливого „понаєхалі тут із сєла”, „ти что, запаєнєц?” або „а по-русскі можна? і так далі і тому подібне. Не з села, не галичанин, не можна, не хочеться і не буду.
В нашій групі навчався продвинутий київський чувачок, батьки котрого мали три вищих освіт, музицирували, заробляли нормальні гроші і сливли напрочуд рафінованими інтелігентами. Він сидів за першою партою і всякий раз, коли викладач починав лекцію не вартою київської інтелігенції українською мовою товариш тихенько і трохи прохально закопилював нижню губу і впівголоса казав: „А Ви нє моглі би чітать нам по-русскі?” – „По-русскі, по-русскі!!! – відразу починала гриміти аудиторія, причому найбільш агресивними були навіть не нормальні, теж російськомовні київські реципієнти але, що стосується мого особистого досвіду спілкування: Обухів, Бровари, Вишневе та інші, сильно зрусифіковані столичні передмістя, а також патологічно українофобні, і зрештою, це не рухівський міф – Дніпропетровськ та Донбас.
„Какоє по-украінскі? Надо било в Могілянку іті, там би своім украінскім учілся!?” або „Ти шо, гоніш! Чьо ето ти по-украінскі разговаріваєш”? – чулося протягом п’яти років в столиці неукраїнської і мабуть що – не держави, а так, донецько-дніпропетровського, звичайно „рускоязичного” бізнес-проєкту під назвою „Украіна”.
Були і продвинутіші суб’єкти, а таких, як каже неофіційна статистика в Києві до 4 процентів, хто говорив просто і без претензій: „А я по-украінскі непонімаю” – ну не Київ тобі, а справжнісінський „острів Крим”.
Чесно кажучи, я не можу згадати бодай жодного випадку, коли доводилося чути відкритим українським текстом милий серцю романтичний речитатив початку 90-х: „Говоріть українською, я погано розумію”. Зараз подібні дійсно романтичні наративи в межах вузенької кухні люмпенізованого києво-українського інтелігента скидаються на бажане, проте так і нездійснене національним поколінням. Ми із задоволенням колекціонуємо антимоскальські „львівські” анекдоти і не припускаємо бодай теоретичної думки про те, що Київ також колись був нашим. Центром української культури був Харків, а українською користувалися у ще не вповні „інтернаціоналізованому” Донбасі.
Я не фашист і вірогідно не націоналіст, мені вже не 15 і потреба у колективній або ідеологічній самоідентифікації зменшується з року на рік. Я іду вулицею рідного міста і купуючи пачку сірників практично щоразу пояснюю добре якщо „ставропольському” або „вологодському” бувшому працівнику бувшого місцевого заводу-гіганта, а частіше простій сільській бабусі або її миловидній онуці, що сірники, бабцю – це по-Вашому „спічки”. Питання про те, а чи „ти раптом не „бандера?” вимагають однозначної рубаної відповіді, але за кільканадцять років україномовної практики я сподобився лише на питання у відповідь: „Ви переконані у тому, що українці живуть лише у Галичині?”, в той час коли практика мовних конфліктів, а точніше сказати „практики мовного захисту” щораз то певніше підказують рентабельність наступної і наступальної фрази, квінтесенцією котрої може бути легке як доторк фінки запитання: „А ти шо, москаль (кацап)?” Потім починаються недолугі, за умови, що ви не натрапили на махрового українофоба виправдовування, в котрій опонент намагається довести, „что єго родітєлі прієхалі с Росіі” або „он украінєц, но по-рускі єму разговарівать лєгчє”, що по-своєму досить таки приємно, оскільки сумніви в його душі солодші щойно підпаленої „спічкамі” ліцензованої цигарки.
Я не фашист, не ксенофоб, не мізантроп. Я проста етнічна людина, інтернаціоналіст, представник робочого класу, син своїх батьків і так далі. Мене влаштовують більшість нав’язаних нашим непростим соціумом соціальних ролей, крім чітко артикульованої „державними” мас-медіями меншовартісної української позиції, простіше кажучи мого культурного статуса, котрий агресивна російськомовна більшість сприймає як статус передусім МЕНШОСТІ („так говорят только в сєлє, да єще еті западєнци”). Я не хочу бути меншістю в місті, котре перше з усієї України (включно) із колись ще українською Галичиною) спромоглося на офіційну легітимацію рухівського осередку. І це в часи, коли галицькі брати тривожно вдивлялися в сірі міліцейські ряди і думали чи в’язати жовто-блакитне полотнище, а чи може вже наступного разу? В місті, де статистично значимий „вєлікій і могучій” з’явився років з 15 тому, разом із потоком „зоводських спеціалістів”, організованою злочинністю, професійною проституцією і СНІДом.
Їхнє право говорити привезеним з дому „матєрно-начальственним” залишається їхнім особистим домашнім побутовим правом. Я не маю нічого проти тих, хто „завтракав” до приїзду в Україну і продовжує робити це в сімейному колі після нього. Мені не подобається, коли мій вчора ще український сусід перестає вечеряти, а відтак робить вигляд, ніби-то „ужин” значно ситніший і прийнятніший для його приспаного самоколонізуючими практиками єства. Я ненавиджу зауваження з боку „завтракаючих” по праву народження і почавших „завтракати” нещодавно. Я не посягаю на їхнє право бути собою і сподіваюся на зворотню толерацію.
Тема міфічних „українських націоналістів” популярна в середовищі практикуючих побутові окупаційні практики, форма котрих нагадує різнокольорову ліберальну обгортку, розгорнувши котру надибуєш на вже остогидлу, злоусміхнену триколірну гірку пігулку. Глибший аналіз, пара вуличних зауважень, круглі нерозуміючі очі продавщиці універмагу або намагання пояснити значення слова „квиток” в тролейбусі призводять до кількох невтішних і неприємних висновків:
Мовна толерація представника окупаційної більшості або його малоросійського колаборанта непродуктивна. Завтра він вилізе тобі на голові, а потім спустить донизу ноги. Ти навряд чи діждешся доброго слова, але перепитувати значення російських слів треба. Хай думають, що вони в гостях.
Націоналізм – це захист свого „Я” (Корчинський) і принаймні у чомусь з ним варто погодитися. Чужого нам не треба, віддайте нарешті наше.
Доки в українських містах не з’явиться властиво україномовне населення, говорити про існування Української держави не доводиться (де Бенуа). Ми живемо в чиємусь просторі-світі і не усвідомлюємо того, що його символи коли були іншими, ми читали їх і вони були нашими.
Ми живемо в часи, коли унормована російська мова закріплюється на Сході, а суржик все глише проникає на Захід. В підсумку або ми українізуємо їх, або вони русифікують нас (Андрухович. Перефраз). Досить обгрунтоване і не тільки побутовими практиками зауваження. Кількість україномовної преси, радіо і телебаченя в Івано-Франківську не відрізняється від аналогічного в по-маніхейськи „ворожому”, вторинному російському Донецьку.
Їхня методологія і важка зброя продається на електоральному ринку під назвою „захист рускоязичного насєлєнія” і „лібералізм з людським обличям”, в той час, коли будь-який поважаючий себе марксист використовує науковий термін – „вторинний російський шовінізм”. Ми опираємося і наші дії марксист називає „антиколоніальним спротивом”, простіше кажучи „коханням під окупацію”(Адамович).
І головне – фашисти не ми – фашисти вони . Ми в себе дома, а вони лише історичним транзитом. Ми не проти жити поруч і інколи співати їхніх пісень, але не замість наших. Нам набридло гратися у нікому непотрібних лібералів і не зважаючи на вікові традиції українства його останнє ще українське покоління з подивом надихається перефразованим Хорстом Малєром: „Русофобія в окупованому суспільстві – це ознака виключно здорового глузду”. Фрейре, Фанон і Саїд зі мною погодяться. А більше не треба.
З майже марксистським привітом.
примітка: русофобія не полягає в ненависті до людини певного етнічного походження, але в адекватній реакції на культурну нетолератність будь-якого представника російськомовної більшості, в першу чергу, що стосується українців по крові.