Планетарна опозиція.
До розвалу СССР ще була можливість займати в цьому світі третю позицію — ні „за”, ні „проти”, через неприйняття чи з розрахунку, таке собі царство поза діялектикою — мабуть, навіть місце для усамітнення, — зникнення як виявлена воля до влади.
Однак тепер є лише один світ — „кінець Історії”, що торжествує, кінець нестерпного болю, що зветься уявою, а насправді — апотеоз кібернетичного соціяльного дарвінізму. Гроші проголошують себе законом природи і вимагають абсолютної свободи. Гроші, що цілком перемістилися в сферу духу, звільнилися від зношеної оболонки тіла-виробництва, обертаються високо над землею в безконечності і поза часом у гностичній нумісфері, відтепер тільки вони визначатимуть свідомість. XX століття вже завершилося; це міленіум. Там, де немає иншого, немає протистояння, там не може бути і третього, не може бути „ні так, ні ні”. Тому залишається вибір: або ми визнаємо себе „останніми з людей”, або ми визнаємо себе опозицією. (Або автомонотонія — або автономія.) Усі позиції відмови мають бути переглянуті з нової точки зору, що базується на нових стратегічних вимогах. Можна сказати, що нас загнали в кут. Ідеолог минулого у черговий раз визначив би ситуацію як „об'єктивно передреволюційну”. Слідом за тимчасовою автономною зоною, слідом за повстанням знову видно необхідність революції — видно наш „джихад”.
Напад на екран.
Засоби масової однаковости і розділености становлять собою єдиний світ у найбільш релігійній його формі — структурування соціяльного і розділення його на образи. Простого усвідомлення цього процесу недостатньо для того, щоб його подолати — опозиція також повинна прийняти форму релігії, знову напускаючи відкинуті чари за допомогою контробразів; тут можна говорити про раціоналізм чудесного. Схоже, що єдиним способом рухатися далі, окрім простої протидії (а значить, дати себе поглинути образу), є „сакралізація” нашої боротьби проти однаковости і розділености, але лише у випадку невдачі, ми можемо його назвати „романтизмом” (як критику чи як хвалу).
П’ять років тому засоби масової однаковости і розділености здобули майже таку ж свободу й автономію, як і засіб обміну — гроші. Тепер вони змістили акцент: від простого пригноблення — до реалізації і „міждисциплінарного” злиття всіх режимів уявлення в одну „полісемічну” формальну катастрофу: тіло, що є нерухомим перед екраном, тілесне, що зводиться до темряви і знаходить форми лише при світлі, джерелом якого — гностична плерома, трансцендентне царство, звідки вигнано всі тіла: скляне небо.
Старомодний дуалізм вибухнув — тотальна топологія задається тепер гносеографічною геософією грошей, прямолінійною їхньою одномірністю. „Дзеркало виробництва” замінено повною прозорістю, запамороченням нічного жаху. Земля, праця, природа, саме „я”, саме життя, навіть смерть — усе можна перевизначити і зробити основою обміну — усе є гроші.
Звичайно, насправді Капітал не переборов виробництво, всього лише відсунув його кудись до цвинтарних служб і сміттєвих баків. Капітал бажає екстазу, не тейлоризму; його пристрасть — безтілесність і чистота.
Зрештою, технологія екстатичного управління зупиняє в зародку саму можливість виразити що-небудь — наприклад, за допомогою біотехнічного протезування, або через злиття тіла з екраном. Фальшиве весілля Еросу і Танатосу — остаточне оточення. „Великий джихад”, зрозуміло, спрямований проти розділеного я — проти витіснення щирого я, того, що має показати „свого добродія”, виразити свій глибинний зміст. Однак, не менш актуальний є „малий джихад” — напад на екран.
Fin de siecle.
Для концепції утопічного майбутнього не залишилося. „Надія всупереч безнадійності”: не потрібно ніякого реального вибору. Присутнє завжди є нечистим — тільки відсутнє здобуває кришталеву основну форму довершеної вічности. Якщо хочете, моральний осуд: нетерпимість до всього, що протидіє джихаду — але більш ніякого хизування, жодних тендітних і витончених конструкцій свого я.
Самоототожнення за посередництвом відмінностей є способом мови, а не тільки вольовий акт; він має своє дао, спонтанне самовпорядкування замість самодержавного погляду картезіянства. Застосований до культури („надбудованого” аспекту соціяльного), цей спосіб мови або встановлює позитивний зворотній зв’язок із „Природою”, і тим самим дає можливість змінити світ-як-консенсус, або становить собою злочинну дурість.
Тут знову майже не важливою є „усього лиш” свідомість; тому ми робимо акцент на нестандартних станах, у яких долається за допомогою „навичок” і концентрованої уваги дихотомія автоінтелектуальної рефлексії. Замкнення естетичного на собі і ментальна ізоляція заперечують той факт, що всяка насолода є експансією, що взаємність — в експансії, що позбавлена хижацтва. Якщо бунт є реакцією і на однаковість, і на розділеність, то за визначенням він полягає в прагненні бути відмінним і присутнім — і, як говорили раніш френологи, до „співспілкування”. Це ані просте „спілкування” — яке допускає нудну опосередкованість і безплотність, — ані екстатична „спільність” (термін, що пахне загостреною авторитарністю вимушеної присутности), — але, радше, святкова спільність — еротика соціяльного.
Виклик і відповідь.
Ще десять років тому, а то й менше, „ворога” все ще можна було уявити собі як Всесвітню машину Праці, або ж як Спектакль — і тому бачити спротив у відлюдкуватости, і навіть у втечі. Ще не опущено величезну таємничу завісу, що відділяє нас від нашої волі, і ніщо не заважало нам вигадувати нові форми виробництва, людичні, автономні, або ж нові форми уявлення, автентичні і такі, що приносять справжнє задоволення. Існувала очевидна мета — утворювати (або ж підтримувати) альтернативні ланки, що реалізують ці нові форми практично, а спротив був тактичним засобом таких зон (і тимчасових і постійних). В айкідо немає поняття напад — ви ухиляєтеся від атаки, після чого сила суперника повертається на себе і себе поборює. Капіталізм справді багато чим поступився подібній тактиці, завчати під впливом стратегії „третьої сили”, почасти тому, що ідеологічно не був готовий розв’язати власні внутрішні суперечності (наприклад, „демократія”).
Тепер ситуація змінилася. Капіталізм звільнив себе від своєї власної ідеологічної броні і більше не вважає за потрібне віддавати територію жодній „третій силі”. Засновник айкідо вмів ухилятися від куль, але ніхто не в змозі ухилитися від натиску такої сили, що займає весь тактичний простір. Ескапізм доступний „третьому гостю, нахлібникові”, але не єдиному супротивнику. Тепер капіталізм може оголосити війну і без посередників розправитися, наче з ворогами, із своїми „альтернативами” (включно з демократією). У цьому сенсі — не ми вибрали для себе роль опозиції — її вибрали для нас.
У кендо вчать, що захисних прийомів не існує, точніше, що є лише один спосіб захисту — ефективний напад. Однак, нападник, як в айкідо, перебуває у невигідній ситуації (втрата рівноваги) — що ж робити? Парадокс: зазнавши нападу, вдарте першим. Ясно, що наші „альтернативи” тепер не просто забавні запасні варіянти, але життєво важливі стратегічні позиції. Революція, все ж, не матч із кендо, і не карнавальна п’єса з мораллю. Очевидно, наша тактика визначається не стільки історією, скільки бажанням залишатися в історії — не виживати, але продовжувати жити.
Само собою виникає питання „що робити?”, і з двох причин: по-перше, вже сьогодні існують тисячі організацій, що легально працюють на добру справу, що є революційною де-факто (або ж хоча б гідною), але не має міту, який би це організовував і підтримував, пропаганди, „революційної свідомости”, що здатна перетворювати і подолати розділеність як реформістську інституціоналізацію й ідеологічний параліч. По-друге, значна частина „нелегальщини”, на біду, приречена на контрпродуктивність і зализування ран, і саме з цієї причини — немає свідомости, точніше, немає метаної — нерозділеної свідомости. У цій ситуації злиття видається неможливим, і перше, з чим стикнеться джихад — це груба теоретична необхідність усвідомити і обґрунтувати власне місце в історії. На разі балачки про „передреволюційну ситуацію” викликають іронію, що неминуче пов’язана з подібними термінами (історія як „жах”). Які саме знаки ми бачимо і на якому горизонті?
У цей момент треба згадати про те, що „пропаганда справи” початково включала в себе „добрі справи” разом із насильницькими; тому, тимчасова автономна зона зберігає своє значення, не тільки сама по собі, але і як історична реалізація живого досвіду, можливо, навіть, як спосіб діючої пропаганди. Тоді повстання можна було розуміти як заклик до „постійної автономної зони”; і злиття багатьох подібних форм надасть форму „міленіуму”. Тут, навіть „відлюдкуватість” може стати цінним — як тактика — якщо воно координується і практикується зі зброєю в руках і масовому масштабі — „революційний світ”.
Сформулювавши таку модель, бачиш, наскільки ми далекі від її втілення. Ми хотіли дозволити собі розкіш і задовольнити сиру екзистенційну пристрасть до „дії”, хоча б до „анти-песимізму” у будь-якому вигляді — однак у даний момент будь-яке обговорення реальної тактики скоріше за все виявиться фатально (або до смішного) передчасним. Окрім того, питання „що маю робити?” чи не найбільш опосередковане, і гарантує повну неможливість будь-якої відповіді.
Ми дурні: щоб усвідомити все це, нам знадобилося п’ять років. Усе, що колись було „третім шляхом”, потрібно наново продумати у ключі єдиної обставини: нам протистоїть не два світи, а один. Якщо спротив виродився у склочну ностальгію (1968 рік так само трагічний, як і будь-яке инше фіяско), якщо лівацька стервозність і фашистська дріб’язковість настільки привабливі для радикалів, що видихалися, то це тільки тому, що ми не визнали цієї нової обставини, а саме того, що оголосивши себе абсолютом і вибудувавши світ навколо цього, Капітал надихнув до життя свого старого смертельного ворога (такого збезчещеного ХХ століттям, такого нудного), надихнув його знову і дав йому нове втілення — останнього рубежу захисту для всього необмеженого — знову викликав революцію, викликав джихад.
