Пересічний нонконформіст з Марігеллою не знайомий. Максимум Че Гевара ( http://www.lab.org.ua/article/353/ ) і то підсвідомо, на футболці чи рекламному щиті. Його ім’я, як імена Реже Дебре ( http://www.lab.org.ua/article/95/ ), Ульріхи Майнгоф ( http://www.lab.org.ua/article/68/ ), Тоні Негрі ( http://www.lab.org.ua/article/257/ ), власне „червоних” терористів другої половини 20 століття залишаться у пам’яті режимів, проти котрих вони боролися і прибічників, котрі лише мріють про повторення подібного. Для більшості вони мас-медійні привиди минулого. Сучасні прототипи Синьої Бороди і просто серійні вбивці.

Переконаний марксист, бразілійський комуніст Марігелла відкидає можливість легітимного опору і, розчарований опортуністським курсом БКП виходить з неї, а його „Мініпідручник міського партизана” стає настільною книжкою всіх, хто прийде після нього. Його читають „червоні бригадисти” і навіть у далекій Японії — тамтешні „самураї зліва”.

Тероризм Марігелли — спосіб соціальної деколонізації і фізичного усунення ненавистного фашистського режиму. Боротьба з ним є боротьбою з реакційним капіталізмом, котрий член ЦК Компартії Бразилії називав просто — фашизм ( http://www.lab.org.ua/article/509/ ). Таким він був ще й тому, що відповідно до притаманної третьому світові класової розкладки інтегрував до себе реакційне офіцерство. Бразилія 60-х та Україна 2005-го й аналогічні офіцерські ролі викликають усмішку і на думку спадають вичитані у старому унсовському часописі, перефразовані Корчинським, здається, Мао, слова: „людина у формі — свиня, стрілянина по ній справа дозволена”.

На відміну від Че або Мао, Марігелла наполягає на веденні міської, а не сільської герильї і відсутності потреби у „вільних від окупантів територіях”. Цим він відрізняється від сучасного „Че Гевари” товариша Маркоса ( http://www.lab.org.ua/article/358/ ), котрий користує із визначених Беєм „автономних зон” ( http://www.lab.org.ua/article/69/ , http://www.lab.org.ua/article/323/ ), більше того, він їхній найвідоміший практик.

Марігелла усвідомлював одну з найбільших проблем, нівелюючих шанси на бодай тимчасову перемогу. Проблеми підконтрольного телебачення, котре протягом двох вечорів робить з опонентів „терористів” ( http://www.lab.org.ua/article/541/ ), „фундаменталістів”, „фашистів”, залежно від переслідуваних пануючим класом цілей. В Ірландії і Басконії — це „терористи” ( http://www.lab.org.ua/article/302/ , http://www.lab.org.ua/article/292/ , http://www.lab.org.ua/article/283/ ), в Німеччині — „нацисти” ( http://www.lab.org.ua/article/45/ ), Палестині і Чечні — „фундаменталісти”, Україні — „бандеровци і фашисти” ( http://www.lab.org.ua/article/540/ ). Усвідомлюючи це, він не зважав і аналогічно до Майнгоф будив маси, кидаючи бомби спочатку у натовп, а по тому у його свідомість. Натовп складався із банкірів, клерків і військових, тих, хто згідно з Фаноном був поплічником колоніального режиму і провідником непритаманних традиційному суспільствові цінностей. Залишки цього суспільства відбувалися у засміченних стражданнями гетто, але є підстави вважати, що ортодоксальний марксист Марігелла не розмірковував над цією безумовною характеристикою справжньої робітничої культури. „Традиційність” марксиста Фанона у Марігелли відсутня, проте факт залишається немпростованим і організація, котру він очолив після виходу з БКП називалася „Акція національного визволення”. Отже, нація Марінелли — не пережиток буржуазних стосунків, нація — діалектично поєднані об’єкт і його пасіонарна частина — суб’єкт (революційне підпілля) визволення.

Націоналізм Марігелли відмінний від фанонового він простонародний і соціально редукований. Фанон ( http://www.lab.org.ua/article/421/ ) тримається за культурницький націоналізм і обгрунтовує його як жоден марксист до нього.

Медитуючи на тему, будуєш умовно гомогенний постмарксистський комуністичний інтернаціонал, до котрого входять відомі комуністичні практики і розумієш непослідовність подібної методологічної побудови. Об’єднані марксистським знаменником і знову-таки, умовно кажучи — інтернаціональним (нас цікавить співвідношення) числівником, мілітанти належать до різних суспільств і переслідують різні цілі.

Підозра дуже проста, оскільки боротьба за радикальні соціальні перетворення в Ульріхи Майнгоф, Тоні Негрі або „Червоних Бригад” не тотожна фаноновій, того ж Марігелли, Че Гевари, Маркоса і сьогоднішніх колумбійців. І вже обидві не подібні до своїх попередників з числа Троцького, Мао і Пол Пота, заплямувавших робітничі руки кривавими репресіями, а марксистську совість — імперіалістичною інтервенцією.

Континентальні „нові ліві” розуміли потребу в антиколоніальному спротиві і підтримували самостійницькі прагнення колонізованих співвітчизниками спільнот. Антиколоніальне вістря, притаманне латиноамериканській герильї, а колоніальне — перемігшим, здебільшого євразійським режимам, починаючи утвореннями типу СРСР-Югославія і закінчуючи Піднебесною-онтологічним імперативом чучхе-червоними кхмерами. Виходячи із цього, гомогенність ряду ставиться під сумнів і розпадається на три, малоподібні, а подекуди і антагоністичні у своїй мотивації складові:

борці за соціальну емансипацію шляхом подоланя капіталістичного явища і супровідних йому післяхворобних ускладнень: відчуження від результатів праці, конс’юмеризм, міщанство тощо, в межах власного історично сформованого суспільства. Це вихідці із тодішніх буржуазних еліт Старого Світу, котрі проснулися і з жахом усвідомили природу оточуючого середовища (РАФ, Червоні бригади, Рев. Організація 17 листопада, Курдська робітнича партія, Революційна народна боротьба, Організація Баскських націоналістів, Ірландська республіканська армія, Японська Червона Армія);

оружний спротив супроти нав’язуючих історично сформованому суспільству, непритаманні, передовсім капіталістичні виробничі відносини і руйнування традиційних трудових стосунків, у підсумку цього нав’язування. Це „нові революціонери” з когорти латиноамериканських ленінців або маоїстів (Революційні Збройні сили Колумбії, Сендеро Луміносо, Революційний рух Тупак Амару, Сапатиська армія національного звільнення ( http://www.lab.org.ua/article/126/ ) );

соціальний (по відношенню до паразитичних класів) і етнічний (окремих національних груп) геноцид під приводом „експорту революції” і тому подібних ранньотроцкістських теорем. Характерний для „класиків” із числа старої генерації Сталін, Троцький, Мао, Кім Ер Сен, Пол Пот).

Тому Марігелла і більшість носіїв іберійської спадщини виступають проти поновної колонізації тепер американцями, що в них грає — комплекс вини перед несправедливо упослідженими індіанцями, а чи Христос почув молитви „теологів визволення” — не знає ніхто.

Послідовний ленінець, він не гребував непритаманними справжньому „інтернаціоналісту” термінами, серед котрих „національне визволення” грало домінуючу за семантичним навантаженням роль. Його участь компілює старомарксистські тези Леніна, проте діяльність ближча до європейських колєг із середовища „нових лівих”, а радше — „нових терористів” (особливо, що стосується колоніально заангажованих штибу КРП, ЕТА, ІРА тощо).

Ми рахуємо лише марксистів, без Сореля, Бакуніна, Прудона, Кропоткіна, Дуруцці, Махна і Зеленого ( http://www.lab.org.ua/article/498/ ). Їх більше ніж у підручнику з історії, проте лише одиниці написали —  як це треба робити!!! „Мініпідручник міського партизана” — це „Кама-сутра борця за право жити, а не існувати”. Якби олімпійський пантеон будувався на марксистських засадах, Марігелла зайняв би місце Арея — бога війни. І що цікаво — практично без співбесіди, на основі одного лише резюме. Плюс рекомендації завбачливих журналістів, істеричних держслужбовців і ще живих латифундистів із числа „чудом вцілівших”.

Використовуваний формат унеможливлює існування за лаштунками фактів. Подібно до ультраправих Марігелла користує з розповсюджених у середовищі конспірологічних схем, головна з котрих укладається у наступну, просту і дуже принципову. Замість сіоністів тут американські диверсанти, ролю місцевих вихрестів грає схиблена на покоївках і увічнена в латиноамериканських серіалах бразильська буржуазія. Новий Світовий порядок лише набирав силу і в далеких 60-х він справді новим. Більшість боролася проти присутності, без огляду на геополітичне підгрунтя, тотальність колонізаційних практик і високу революційну риторику. Ні, риторика все-таки була, оскільки „мініпідручник” написано з використанням дещо спрощеної і від того завжди пафосної мезомарксистської лексики.

Маючи нагоду, відмітимо універсальну функцію написаного Марігеллою. Прикладово доведемо: у Мінську його читають місцеві нацисти, навіть газету назвали на честь однойменного персонажа — „Городской партизан”. Читають їхні опоненти, останній хіт місцевої антифа-сцени (гурт „Deviation”) називається „Міська герилья” (в перекладі з англомовної назви).

Актуальність підручника у вже згаданій універсальності:

структура міста подібна як дві кулі з однієї рушниці, будь-то Мінськ, Ріо, Сингапур чи Токіо. Кругом є „Сіті”, периферійна зона довкола, робітничі або „спальні” квартали, околиці, парки, приміська зона, міста-супутники тощо;

структура класового протистояння відповідає структурі плану міської забудови. Центр Києва відрізняється від західноєвопейських столиць присутністю неосвоївшої ліси і болота буржуазії, частина котрої все ще „гибіє” на печерських пагорбах і подільських берегах. І починати треба саме звідти: Печерськ, Поділ, обидві обухівські траси, береги річок.

Місцевий знає, скільки поверхів мають будинки біля Козина, прочитавший не наполягатиме на прямих закликах, а хтивий есбеушник не матиме підстав для необгрунтованих звинувачень.

Завтра узнаю, по чому квиток до Ріо, дома скажу, що на карнавал, квіти куплю по факту прибуття.

У мене кілька років, аби зібрати на квиток. Сорокаріччя смерті відмічатиметься 2009-го.

Зрозуміло лише одне — писати і стріляти важко, особливо коли одночасно. Марігелла вмів і тому я сміюся.

Плачу тому, що уміння він забрав із собою в могилу.

дивіться:

http://www.lab.org.ua/article/345/

спец. для „Бриколяж web-log”