Націоналізм це стан свідомості (a state of mind). Історичний процес може бути проаналізований як послідовність змін у груповій психології, у ставленні людини до всіх проявів індивідуального і суспільного життя. Такі чинники як мова, територія, традиції, такі почуття як зв'язок з рідною землею, Heimat, зі своїм родом та видом набувають різних позицій на шкалі цінностей в процесі змін у груповій психології.
Націоналізм це ідея, idee-force, яка наповнює людський мозок і серце новими думками і новими почуттями та спонукає людей втілювати свої переконання в організованій діяльності. Нація, таким чином, це не просто група, яку тримає разом і животворить спільна свідомість, а ще й група, яка прагне набути самовираження в тому, що вважає за найвищу форму організованої діяльності в незалежній, суверенній державі. Доки нація не може досягти такої довершеності, вона змушена задовольнятися певною формою автономії або додержавної організації, яка, однак, завжди має схильність у певний момент, момент «звільнення», перетворитися на незалежну державу. Націоналізм вимагає національної держави; створення національної держави зміцнює націоналізм. Тут, як і в інших історичних явищах, ми маємо справу з безперервною взаємозалежністю та взаємодією.
«Нація це стан свідомості, який відповідає певній політичній реальності» (to a political fact) або ж прагне відповідати певній політичній реальності. Це визначення відбиває генезис націоналізму і модерної нації, яка народилася з поєднання певного стану свідомості, способу мислення і даної політичної форми. Спосіб мислення, ідея націоналізму надали формі нового змісту і значення; форма надала ідеї засоби для організованого втілення її проявів та прагнень. Як ідея, так і форма націоналізму розвивалися ще до доби націоналізму. Ідея походить від давніх євреїв та греків і була знов покликана до життя в Європі в часи Відродження та Реформації. В часи Відродження літератори заново відкрили греко-римський патріотизм; але цій новій настанові (attitude) тоді не вдалося стати набутком широких верств, а її секуляризм невдовзі був зметений поверненням Європи до релігії в ході Реформації та Контрреформації. Але Реформація, особливо у формі кальвінізму, відродила націоналізм Старого Заповіту. За сприятливих умов, які склалися в Англії, нова національна свідомість англійців як побожних людей в ході революції XVII століття поширилася на всю націю. Тим часом в Західній Європі нова політична влада, влада абсолютної монархії, утворила нову політичну форму сучасну централізовану незалежну державу; вона стала тією політичною формою, в яку під час Французької революції була інфільтрована ідея націоналізму, наповнюючи її спільною для всіх громадян свідомістю та уможливлюючи політичну і культурну інтеграцію мас в єдину націю. З приходом націоналізму маси перестали належати до нації, а стали нацією. Вони почали пов'язувати себе з нацією, цивілізацію з національною цивілізацією, своє життя і виживання з життям і виживанням нації. Націоналізм відтоді став домінувати в усіх почуттях та настановах мас; його почали використовувати і для виправдання державної влади, і для легітимізації застосування державою сили як проти своїх власних громадян, так і проти інших держав.
Суверенітет має подвійне значення. Один його аспект стосується відносин держави з її громадянами, другий відносин між державами. Подібно до цього, почуття націоналізму є подвійним. Всередині нації (intranationally) він веде до живої симпатії між всіма членами нації; між націями (internationally) він проявляється у байдужості, недовірі, а то й ненависті до людей, які перебувають зовні національної орбіти. У внутрішньонаціональних відносинах люди керуються не тільки переконанням про наявність сталих спільних інтересів, а й почуттям симпатії, відданості і навіть готовності до самопожертви. У міжнаціональних відносинах вони керуються переконанням про відсутність сталих спільних інтересів між різними державами й почуттями, які варіюють від повної байдужості до найсильнішої антипатії, та можуть дуже швидко змінюватись у межах цієї шкали. Нація не що інше, як частина людства схильна видавати себе за ціле. Взагалі ж до цього крайнього висновку не приходять, оскільки зберігають свій вплив ідеї донаціоналістичної доби. Ці ідеї становлять основу західної цивілізації як християнства, так і освіченого раціоналізму: це віра у єдність людства та пошанування індивіда як найвищої цінності. Лише фашизм, цей безкомпромісний ворог західної цивілізації, привів націоналізм до його крайнього прояву тоталітарного націоналізму, в якому людство і індивід зникають, не залишається нічого, крім нації, яка стала винятковою та всеосяжною (the one and the whole).
<...>
В добу націоналізму нації є великими корпоративними особистостями історії; відмінності в їхньому характері та світогляді належать до найважливіших чинників, які визначають перебіг подій. Лише в цю добу воля націй, радше ніж воля індивідів, династій або ненаціональних утворень, таких як церква чи класи, набуває вирішального значення; а тому розуміння їхньої історії потребує феноменології націй та їхніх характерів. Ці характери не є визначеними передісторичне або біологічно, не є вони раз і назавжди усталеними; вони є витворами суспільного та інтелектуального розвитку, незчисленних чергувань дій та реакцій: частину з них дуже важко розпізнати в потоці минулого, з якого історик відбирає лише ті, які видаються йому суттєвими і характерними елементами в системах майже запаморочливої складності. Якщо формування національних характерів тривало протягом багатьох століть, то їхня кристалізація відбулася в добу націоналізму. У західному світі, в Англії та Франції, в Нідерландах та Швейцарії, у Сполучених Штатах та в британських домініонах піднесення націоналізму було переважно політичною подією; йому передувало формування майбутньої національної держави або, як у випадку Сполучених Штатів, ці два процеси збігалися в часі. Поза межами західного світу, в Центральній та Східній Європі і в Азії, націоналізм з'явився не лише пізніше, а й переважно на відсталішій стадії суспільно-політичного розвитку: кордони наявної держави та нації, яка народжувалася, збігалися рідко; націоналізм там формувався в протесті проти наявного державного утворення та в конфлікті з ним не для того, щоб трансформувати його в державу всього народу (people's state), а щоб заново окреслити політичні кордони у відповідності з етнографічними вимогами.
Внаслідок нижчої стадії суспільно-політичного розвитку, цей націоналізм народжений поза західним світом, знайшов свій вияв передусім у сфері культури. Спочатку це була мрія та надія вчених і поетів, що не мала підтримки з боку громадської думки така думка ще й не існувала, її вчені й поети намагалися створити; це було ризиковане починання скоріше в освіті та пропаганді, ніж у політиці та врядуванні. Разом з тим як новонароджений націоналізм, так і весь модерний суспільний та інтелектуальний розвиток поза межами Західної Європи перебував під впливом Заходу, який тривалий час залишався і вчителем, і взірцем. І все ж, сама ця залежність від Заходу часто уражала гордість національної освіченої верстви, як тільки ця верства починала розвивати свій власний націоналізм; вона, зрештою, опинялася в опозиції до «чужої» моделі та її ліберально-раціоналістичного світогляду.
Будь-який новий націоналізм, отримавши свій початковий поштовх з культурного контакту з якимось давнішим націоналізмом, шукав свого виправдання та своєї особливості у спадщині свого власного минулого й підносив первісні, давні витоки та своєрідність своїх традицій на противагу західному раціоналізму та універсальним стандартам. Націоналізм на Заході поставав у зусиллях побудувати націю з огляду на політичну реальність та боротьбу сучасності без занадто емоційного ставлення до минулого; націоналісти Центральної та Східної Європи часто створювали ідеальну батьківщину з міфів минулого та мрій майбутнього пов'язану тісно з минулим і позбавлену будь-яких прямих зв'язків з сучасністю зі сподіванням, що вона колись стане політичною реальністю. Отож, їм було вільно прикрашати її ознаками, за здійснення яких вони не несли безпосередньої відповідальності, але які впливали на появу в нації, що виникала, свого власного бажаного образу та своєї «місії». Якщо західний націоналізм був у своїх витоках пов'язаний з концепцією індивідуальної свободи та раціонального космополітизму XVIII століття, пізніший націоналізм Центральної та Східної Європи і Азії легко набував протилежного розвитку. Цьому новому націоналізму, залежному від зовнішніх впливів і водночас опозиційному їм та невкоріненому у політичній та суспільній реальності, бракувало впевненості у собі; свій комплекс неповноцінності він часто компенсував самозвеличуванням та надмірною самовпевненістю; власний націоналізм видавався націоналістам Німеччини, Росії або Індії чимось незмірно глибшим, ніж націоналізм Заходу, а тому багатшим у своїх проблемах та можливостях. Постійний пошук значення німецького, російського, індійського націоналізму, роздуми щодо «душі» або «місії» нації, нескінченні обговорення відношення власного націоналізму до західного все це стало характерною особливістю цієї нової форми націоналізму.
Націоналізм на Заході ґрунтувався на нації, яка була витвором суспільних та політичних чинників; націоналізм у Німеччині ґрунтувався не на раціональній суспільній концепції, а на «природній» реальності спільноти, яка тримається разом не з волі її членів чи обов'язком, впровадженим контрактом, а традиційними родинними зв'язками та статусом членів. Німецький націоналізм замінив раціональну правову концепцію «громадянства» на незрівнянно менш визначену концепцію «folk», яка була спершу відкрита німецькими гуманістами, а пізніше розвинена Гердером і німецькими романтиками. Цей [німецький націоналізм] набагато легше підкорявся волі уяви та емоцій. Він, здавалося, був закорінений у темних глибинах первісних часів та проростав крізь тисячі прихованих каналів підсвідомого розвитку, не пронизаний світлом раціональних політичних ідей, а захований в містичному лоні народу, що робило його близьким до первинних сил природи. Ця різниця у концепції нації та націоналізму була історичним наслідком різниці впливу, який мали Відродження та Реформація в Німеччині та в інших країнах Західної Європи.
На Заході Відродження та Реформація створили нове суспільство, в якому середній клас і світська освіта отримали значну перевагу, а універсалістське та імперське римське поняття середньовічного світу було відкинуто не лише на практиці, а й у теорії. Однак у Центральній та Східній Європі ця середньовічна ідея світової імперії залишилася і, спираючись на дослідження давнини, здобула навіть нову силу нереальну, але захоплюючу силу примарного світу. Відродження та Реформація не змінили політичний і суспільний лад у Німеччині так глибоко, як це вони зробили в інших країнах Заходу; вони відбулися як суто науково-теологічні явища. А далі на схід вони не проникли зовсім на Росію та Близький Схід вони не вплинули. Таким чином, старі розбіжності між Західною та Східною імперіями ще поглибилися.