Ще з досвіду прадавніх культур людству відомі ідентифікаційні практики, константними регулятивами яких були ідеологічні інститути міфу, ритуалу та символу. „Постмодернізм”, як історично локалізована західноєвропейська ідеологія кінця ХХ ст., від самого початку свого існування був нічим іншим, як реалізацією identity politics, з одного боку, перебуваючи в руслі продовження ліберально-буржуазної „ери індивіда”, а з іншого — як іманентне „деконструювання” будь-яких епістемологічних метанаративів, що нібито блокували вільний розвій міноритарних самобутніх проектів, експериментів та самоописів.

Постмодерністи зосередили увагу на „маленьких людях у маленьких групах”, вимагаючи дискурсивного консенсусу і „політкоректності” в питаннях плюральних форм існування („мультикутуралізм”). На рівні дискурсивних практик витворилася нова мовленнєва „вульґата” з корпусом обов’язкових термінів і фігур. П’єр Бурдьє і Лоїк Вакант констатують: „В усьому розвиненому світі керівництво та службовці різних країн, медійні інтелектуали та журналісти найвищого рівня одностайно заговорили дивною новомовою. Її терміни ніби й вигулькнули нізвідки, проте лунають у всіх на вустах: „глобалізація” та „гнучкість”; „управління” та „зайнятість”; „underclass” та „exclusion”; „нова економіка” та „нульова толерантність”; „комунотаризм”, „мультикультуралізм” та їх „постмодерні” родичі — „етнічність”, „меншинства”, „ідентичність”, „фрагментація” тощо”. Такий, за словами дослідників, „символічний імперіалізм” сприяє поширенню нових форм насильства (наприклад, як полемізує Олександр Тарасов, російські постмодерністи зробили все, що змогли, аби фашизувати путінську Росію, позаяк „з постмодерністської точки зору не існує ієрархії теорій, усі позиції рівно відносні щодо інших, а отже, й фашизм є такою рівноправною і законною позицією, як усі інші”).

Також, як демонструє в своїх останніх працях філософ Етьєн Балібар, для дискурсу сучасного „мультикультуралізму” притаманний досі нечуваний „деференціалістський” расизм, що ґрунтується вже не на біологічних теоріях, а на культурних — неподоланних і чітко зафіксованих — особливостях тої чи тої нації. Його аналіз продовжують Антоніо Негрі та Майкл Хардт: „Цей плюралізм припускає усі відмінності, які стосуються того, ким ми є, аж доти, поки ми граємо за правилами нашої раси. Расові відмінності, тим самим, є випадковими в принципі, однак необхідними на практиці як індикатори соціального розподілення. Отож теоретична підміна раси або біології культурою у парадоксальний спосіб трансформується в теорію збереження раси”. Авторами робиться висновок, що сучасні постмодерні теорії (за їх визначенням, „імперські”) переймають традиційні теми людської емансипації й перетворюють їх у легітимуючі обґрунтування непорушних принципів соціального розподілу.

Теорії ідентичності на фоні декларацій про „смерть суб’єкта” турбують сучасних науковців мотивами інтегризму та класифікації. В парадигмі „тотожне/відмінне” немає місця для „метафізичного” суб’єкта, котрий пручається „приналежності” до певної ідентитарної категорії, яка неодмінно підраховує, диференціює, приписує. Пошуки ідентичності, таким чином, скидаються на роботу поліційних служб зі встановлення місця проживання, імені, кола інтересів та джерела прибутків індивіда. Навіть фігура „іншого” — це ідентичний собі „саме той”, кого в будь-який момент можна вислати на його „рідну” культурну батьківщину. „Суб’єктивністю”, в такому разі, на думку деяких мислителів, буде вимога рівності для квазі-іншого, суб’єкта, котрий є „без місця”, водночас і там, і тут, котрий пручається загальній економіці „тотожності/інакшості”.

Парадоксальним є те, що постмодернізм як ідеологія одночасно стверджує, з одного боку, неможливість об’єднання гетерономних ідентичностей та культур, а іншого — наголошує на глобальній сукупності культурних та економічних практик. Перша доктрина набула завершеної форми в ізоляціоністській теорії „зіткнення цивілізацій” С. Хангтінтона, друга — глобалізаційно-гомогенізуюча — в ідеї остаточної перемоги ринкової демократії та „кінця історії” (Ф. Фукуяма) на противагу будь-яким „утопічним” проявам глобалізації антагоністичної, в рамках якої можливі альтернативні капіталістичній системі форми соціальної організації. „Синтезом” цих постмодерністських геополітичних сценаріїв стала концепція „Імперії” А. Негрі та М. Хардта. В однойменній монографії філософи досліджують становлення світової постмодерної імперії, ситуацію, в якій імперіалізм настільки глобалізувався, що злився з самим світом. Така новітня Імперія, вважають автори, не має ні кордонів, ні центру, до того ж вона не може бути суто економічним, політичним чи культурним явищем. Як нова форма суверенності, імперія свідчить про повсюдну кризу суверенітету національних держав, а тому не ототожнюється з класичним імперіалізмом, який мав справу з територіями та ресурсами держав-націй.

Точніше, форма національного суверенітету нікуди не зникла, їй довелося змішатися з іншими суверенностями (ринковими, ідентитарними, професійними). Держава-нація дегенерувала в щось на зразок „змішаної конституції”, яка ще від часів грецького історика Полібія вважалася характерною рисою політичного устрою імперії. В ній перетинаються та накладаються одна на одну „монархічні” сили (такі як Пентагон чи ВТО), „аристократія” мультинаціональних корпорацій, „демократичні” об’єднання типу Non-Governmental Organizations (NGOs) тощо. Всередині цієї імперії химерно переплітаються процеси ринкової та культурної глобалізації, ідеї та цінності універсалізму, сингулярності альтернативних чи революційних об’єднань, а також й всесвітнє поширення зубожіння „третього світу” (зростаючу глобалізацію бідності Мішель Сюріа, між іншим, запропонував називати „лібанізацією”, підкреслюючи повзучу типовість для більшості країн „третього світу” катастрофічних політичних та гуманітарних процесів у країнах Півдня на фоні одночасного розквіту країн Півночі).

Втім, постмодерністських мислителів характеризує мінімальний інтерес щодо соціальної критики. На думку Перрі Андерсона, ідеологія постмодернізму отримала потужну підтримку на Заході саме на хвилі протистояння культурно-політичній гегемонії марксизму і теоретичним зусиллям історичного матеріалізму. Тому ідеологи постмодернізму, проголошуючи „кінець історії, ідеології, метанаративів, істини, класової боротьби”, тим самим трансцендують, виводять поза історично зумовлені рамки суспільства категорії й цінності неоліберального парламентаризму та капіталістичного реформізму, які ніби набувають універсального значення (наприклад, грорифікація Бодріяром фатальності та прозорості „після-оргіастичної” „глобалізації”). Постмодерністи більше не цікавляться матеріальними чинниками, історичними детермінаціями, класовою діалектикою виробничих відношень і продуктивних сил, гегемонічним позиціонуванням капіталізму й праці, емансипаторними імперативами, „реальністю” чи „істинним станом речей”.

Якщо такі про-марксистсько налаштовані мислителі, як Ж. Дельоз і Ж. Дерріда займалися тонкою критикою категорій автентичності й присутності, зняттям бінарних опозицій чи трансцендентного позначника, то їхнім завданням насамперед було розхитування й трансформування притаманної для французького інтелектуального поля залежності західноєвропейської культури від доксичних академічних інституцій, що підпорядковувались ідеологічним апаратам влади. Натомість, некритичне „псевдоморфозне” (О. Шпенглер) перенесення їхніх та інших „постструктуралістських” ідей, сукупно із складним специфічним концептуальним апаратом, на університетський ґрунт Сполучених Штатів призвів до бурхливого перенаправлення інтенцій French theory у домінантну на сьогодні версію „культуралізму” в дусі неоліберального індивідуалізму.

В царині етики, моралі та політичної філософії розповсюдились ідеї „Критики цинічного розуму” П. Слотердайка, який вирізняє на руїнах безсилої та порожньої ідеалістичності просвітницьких ідеологій „просвітлену хибну” та „поновлену нещасну” — самоіронізуючу, хитромудру і проникливу — постмодерну свідомість. Якщо традиційні ідеології вводять в оману, то — знову ж таки традиційно — вважалося, що ілюзію можна викрити, лишень просвітивши себе та інших щодо прихованих механізмів їхньої дії та впливу. Проте „цинічний розум” не відає таких революційних ілюмінацій, він більше не є невинною жертвою, іграшкою хибної свідомості, а добре усвідомлює природу своїх вчинків і слів, тим не менше продовжуючи жити і діяти „так, як ніби нічого не сталося”. Террі Іглтон прокоментував інтелектуальну операцію нівелювання ідеології у Слотердайка як поступове конструювання нового ідеологічного суб’єкта епохи постмодернізму: „Спочатку несумісність впроваджується поміж тим, що робиться в суспільстві, й тим, що воно про це говорить; відтак, це перформативне протиріччя раціоналізовано; наступний крок полягає в тому, що раціоналізація іронічно стає самоусвідомленою; й нарешті, саме самоіронізування починає слугувати ідеологічним цілям”.

Постмодернізм перетворився на прагматичне вчення, що стимулює цинічний та ігровий потенціал особистості, котра ставиться до оточуючих людей й до навколишнього світу як до проекту досягнення особистого успіху, до ситуативних партнерів у сферах бізнесу або на спортивному (інтелектуальному) майданчику. Перефразовуючи Л. Альтюссера, можна виснувати, що у ситуації постмодернізму індивіди суб’єктивуються в якості „менеджерів”.

Разом iз тим загальний процес „постмодернізації”, за твердженням Фредріка Джеймісона, в наслідок інформатизації капіталістичної системи, стає загальним економічним процесом, що „прибирає залишки докапіталістичної організації, з існуванням яких він мирився й брав з них свою данину”. Технологічні нововведення націлені не лише на притиснення спротиву робітничих мас, але, як доводять А. Негрі та М. Хартд, також змінюють самий склад пролетаріату: „ <...> промислове виробництво більше не головує над іншими формами економічного життя та соціальними явищами. <...> процес постмодернізації, або інформатизації, виявив себе через відтік робітничої сили з промисловості в сферу послуг (третинний сектор виробництва) <...> . Сфера послуг охоплює широку область діяльності від медичного обслуговування, освіти й фінансів до діяльності сфери транспорту, розваг і рекламної індустрії. Зміст праці часто змінюється, й від працівника вимагається здатність до перенавчання. Ще важливішим є те, що сфера послуг характеризується першочерговим значенням знань, інформації, емоцій та комунікацій. <...> Так само як процеси індустріалізації трансформували сільське господарство й підвищили його продуктивність, так й інформаційна революція змінює промислове виробництво, змінюючи й поновлюючи виробничий процес. Новий імператив управління тепер звучить так: „Стався до виробництва як до послуги”„. Процеси виробництва та робоча сила „віртуалізуються” настільки, наскільки це не суперечить основоположному принципу капіталістичної системи: безнастанному накопиченню капіталу.

Cпираючись на широку документацію фірм і підприємств Франції 1960–90-х років, соціологи Люк Больтанскі та Ев Кьяпелло виявили поступове зміщення референційного ідеалу фігури підприємця від значення і ролі „кадрів” убік зростаючого значення і ролі „менеджерів”. Не останню роль в цьому процесі відіграла й вимога з боку критиків капіталізму надати індивіду більшої автономності на підприємстві. Науковці відслідковують, як ідеал планіфікованого цілісного підприємства 1980-х років протягом цього часу поступається місцем ретикулярній парадигмі контактів: для пояснення нового конекціоністського світу на перший план виступає метафора „сітки”. Світ праці та розваг поділився на тих, хто in і тих, хто out. Отож, якщо індивід втратить необхідні соціальні зв’язки для підтримання мобільності та існування в світі праці, він ризикує взагалі випаруватись, перетворитись на „ніщо” в буквальному розумінні слова.

Також Л. Больтанські та Е. Кьяпелло доводять, що вирішальна для постмодерністської теорії критика категорії присутності та „справжності” сприяла остаточній перемозі неолібералізму протягом 1980–90-х років: „Набагато більш дієвою з точки зору безкінечного накопичення, було замовчування проблеми, що люди переконують самі себе в тому, ніби відтепер все навколо є нічим іншим, як симулякром, що істинна справжність віднині вигнана зі світу або що прагнення до дійсного — це лишень ілюзія” . Світ, у якому фікція та симулякр, які не мають жодної іншої опозиції, окрім іншої фікції та симулякру, ризикує втратити саму онтологічну сутність фікції й тої імажинативної сфери, до якої будь-яка культура зазвичай відносить різноманітні ілюзії, утопії, віртуальності, фантазії, мрії тощо, без яких неможливо говорити про дійсність як таку. Тому багато хто з критиків постмодерністської ідеології звертають увагу на те, що „віртуалізуюча” логіка, якою послуговуються її численні адепти, не здатна адекватно відобразити соціокультурну, політичну та економічну ситуацію, в якій сьогодні опинилось людство. Отож, аби залишатися притомним щодо історично-суспільної дійсності, до постмодернізму варто ставитись радше як до предмету, а не як до методу.

джерело: www.contr.info