Загальноприйнятим і вже досить виясненим є твердження, що український націоналізм, як світовідчування і як система ідей, зродився набагато раніше, ніж виникла Організація Українських Націоналістів.

Націоналістична свідомість була фактом, що гнав визнавців до створення організованого руху. Однак, самий процес організаційного оформлення націоналізму ставив стимулом у розгортанні сили ідей, у їх визріванні і збагаченні.

Те, що ідеологічна проблематика знаходить широкий вияв у органах “Національна думка», “Розбудова нації» саме в другій половині 20-х рр., є явищем не випадковим: саме на ці роки припадає також і період організаційного кристалізування націоналістичного руху.

До середини двадцятих років існувала українська націоналістична ідея і націоналістичне світовідчування, але ще не було націоналістичної ідеології і націоналістичного світогляду. Лише в двадцятих роках націоналізм піднісся на рівень філософського усвідомлювання цілости життєвих процесів, з тим, щоб рівночасно, а особливо вже у 30-х рр., світоглядові засади прикладати до стратегічних і програмових завдань.

20-ті роки - початок 30-х були блискучим періодом в розвитку націоналістичної духовости. Був це період великих дерзань, певності, період широкої концепційності, гострого критицизму до батьків, що змарнували можливість національної революції. Над націоналізмом витав дух історичного покликання. Націоналістична ідеологія піднесла чуттєве горіння на рівень жертвенної тривкої вольової свідомости,

Це давало змогу націоналістам, коли прийшла вогненна проба 1941-1944 рр. не лише мужньо вмирати, але й витривало, роками вистоювати у смертельнім бою у ситуації надзвичайно тяжкій.

Увесь дотеперішній період діяльності ОУН став життєвою пробою для націоналістичної ідеології. Життя показало, що ідеологія, коли ідеться про її основні істини, історичну пробу витримала.

І сьогодні, з історичної перспективи варто ще раз глянути підсумково на ті основи націоналізму, які перейшли крізь гарт десятиріч і становлять собою міцну, мов граніт, ідейну підставу руху.

Насамперед український націоналізм, розірвавши з демоліберальним розумінням поняття нації, висунув розуміння своє.

Демоліберали рахувалися з вирішальною ролею нації лише в новітніх часах, від епохи Великої Французької Революції; вони, як правило, не хочуть бачити визначальної ролі самого процесу формування націй для довгих століть європейського розвитку, вони недооцінюють ролі націй в історії древнього світу, коротше кажучи, вони не розуміють, що історія формування, розвитку, розцвіту і упадку тих чи інших націй становить основний зміст історії взагалі. Вони виходять з матеріялістичного розуміння природи націй, а це вже найбільш повний вираз знайшло з теоріях марксизму-ленінізму-стапінізму.

Цілковитою протилежністю є наше розуміння і природи націй, і їх ролі з історичному процесі. Український націоналізм дає генеральний духовий бій демолібералізмові і большевізмові саме в цій ключевій позиції світогляду. Якщо для большевиків нація - це породження капіталістичної соціяльно-економічиої формації, то для нас процес виникнення, розвитку і упадку націй заповнює собою всі ті доби, в яких людство піднеслося на рівень історичної тривалости свого життя.

З погляду демоліберала, як також і комуніста, такий підхід буде згірдливо потрактований, як примітивізм думання, як антиісторизм. З погляду ж українського націоналіста розкриття потаємних глибин національного в далекій перспективі перейдених століть надихає історію справжнім змістом, розкриває живий стрижень подій, одушевлює минуле і звільняє його від ложної соціяльно-економічної кавзальности як єдиного, нібито, джерела суспільного розвитку. Історію український націоналізм звільняє від оков схематичного раціоналізму і шукає інтимно-духової змістовости кожної епохи зокрема, щоб пов'язати окремі століття нитками духової спадщинности в один суцільний хід розвитку національного духу.

Дотепер ми ще не мали великого історика-націоналіста, який лишив би за собою монументальний твір, одначе націоналістичне розуміння історії фрагментарно позначається на працях уже цілого ряду істориків, археологів, істориків літератури тощо. А поети широкого культурного діяпазону та водночас видатні майстри слова, до того ж націоналісти з переконання, дали вже непроминальні образи історичного минулого з розкриттям національних прикмет його. Поезії Дарагана, Лятуринської тут на першому місці. Під їхнім мистецьким пензлем слова оживає старовина князівської й поганської України, і чуємо в ній духові вібрації, що збуджують нашу свідомість такою гамою переживань, через яку унаочнюється одвічність національного духу. Це та одвічність, що її відчув і Ю.Яновський, коли в “Чотирьох шаблях» малював образ українського весілля з піснями від предківських княжих часів: “Ось співає скрипка чи розмовляє кобза, і одна ледве помітна нота простягається в повітрі, і коливання її таке ж, як і коливання повітря. Струна дає чистий - до божевілля - звук. Коливаються віки, вузьке коло часу поширюється на все життя всього народу. Рівна, прозора, проста до геніяльності нота з'єднує віки. Завмирають люди, дрижать їхні плечі від розкритої таємниці, тремтять від набіглої сльози”.

Нація є тим універсальним, що вміщає в собі все ваговите й істотне в житті людського суспільства, все з нації виходить і нацією кінчається, навіть і тоді, коли свою зв'язаність з національним єством пристрасно заперечує.

Нація - явище невичерпно глибоке в своїй суті. Нація має спільний психічний тип, спільну історичну традицію й переживання, спільні економічні інтереси у відношенні до зовнішнього світу, зріла нація має усвідомлені спільні духові й політичні цілі, величезна більшість націй мас власну територію коли недержавного, то етнічного посідання, свою окрему мову, що виражає собою духові властивості нації, нарешті, в основі нації не раз лежить той чи інший расово-біологічний тип. І все-таки окреслення явища нації цими ознаками певною мірою схематизує, спрощує істоту нації.

Так, як цілість життя в його основі не дається схопити формулою, так і сутність нації не до кінця схопна, всяке поняття спиняється десь перед дверима таємничого вівтаря, за яким захована містична природа явища, її чудесність, яку відчуваємо іраціональним чуттям і до збагнення якої постійно прагнемо в інтелектуальному зусиллі, пізнаємо щораз глибше, зле ніколи не пізнаємо поняттєво до кінця.

Проростаючи вже на світанку історичного життя людства, нація стала наскрізною категорією історії. Віддавна існували мрії зуніверсалізувати людство, загладити національні перегородки, але всі зони нідочого на призводили, і найбільшим осягом таких стремлінь була асиміляція тієї чи іншої народности іншою нацією.

Явища інтернаціонального порядку не мають своєї суверенної духовости; найбільша спроба інтернаціоналізму - марксизм - кінець-кінцем остаточно розпорошився в національних соціялістичних рухах і перейшов у суто російське національна явище в большевизмі.

Міжнаціональні зв'язки людства міцнішають на базі національних інтересів і в імені цих інтересів. Обмін духовими вартостями не інтернаціоналізує різні культури, лише дає матеріял до перетоплення чужого у власному національному горнилі.

Націоналізм розгорнувся у великій мірі історіософічно. Українська людина, що перейшла крізь героїку революційних змагань спочатку в 1919 році, потім в УВО, спромоглася побачити істоту історії з того суттєвого боку, який попередникам розкривався лише частково. Цей історіософічний підхід нацюналізму останнім часом розгорнено і закріплено (див. Ю.Бойко “Проблеми історіософії українського націоналізму”). Це давало і дає націоналістичному рухові широчінь розмаху. Націоналіст усвідомлює, що він бореться за вічні підстави буття своєї нації, тим самим сталиться воля його до боротьби. Лише великі ідеї можуть кликати до великих жертв.

Містична сутність нації випромінює і на ідею державності бо ж саме лише суверенна держава може забезпечити повноту національного розвитку.

Націоналізм творить культ державництва. Велика нація гідна великої держави. Україна мислиться націоналістами, як суверенна великопростірна держава, що повністю включає в себе всі етнографічно українські терени і забезпечує за собою важливі воєнно-стратегічні бази. Український націоналізм у молодому пориві, в буянні сил, інколи виставляв імперіалістичні кличі, що не приносили йому користі.

Кожна здорова сильна нація стремить до розросту і поширення своїх впливів, неминуче й жадане це і для української нації. Однак поширення впливів буває у формі хижого імперіалізму в одних випадках і у формі духової експансії в других. Україна має багату територію, звільнення якої від наслідків довговікової московської експансії зосередить її зусилля тривало на внутрішній проблематиці.

Вклад України у світову культуру дотепер такий малий, що саме в цьому напрямку мали б спрямуватися українські зусилля на довгий час, і тут є простір для українського „імперіалізму». Ідея світового покликання України давня, вона була вже у кирило-методіівціз, у Франковому “Мойсеї”, воиа є у націоналістів. Ольжич бачив її передусім у відродженні у світі героїчних чеснот вільної людини європейського типу. Українська визвольна боротьба показує стільки сили, витривалости, мужности, що й справді можна надіятися: у створенні нового типу європейця лежить культурна місія України. Чи це буде це поєднання “фавстівської» людини і з шляхетненим типом конкістадора, тип мудрого і мужнього здобувця?

Тут перед нами лише можливість і завдання, майбутнє покаже, чи ми гідні їх. А покищо зусилля українського націоналізму концентруються на плеканні героїчної моралі для самих себе, щоб напругою всіх сил моральних, волевих, інтелектуальних, фізичних перемогти ворога-окупанта.

Мораль героїчного чину підноситься і розвивається ідеологією українського націоналізму, і небезпека для націоналізму лежить у захитанні цієї первинної основи, в якій з'єднуються найтонкіше життя з ідеєю.

Той, хто не здатний до жертви, до напруження своїх духових і фізичних можливостей, той уже не націоналіст і усунення його принаймні на периферію націоналістичного руху є життєвою конечністю, щоб уникнути гангрени для цілого організму.

Відсутність героїчного чину чи психологічної готовности до нього перетворює ідеологію в пусту напушисту фразу. В цьому ще немає небезпеки для націоналізму, бо поки нація живе і бореться, вона творитиме націоналістичні вияви. Але пасивність і панування фрази можуть підважити конкретну форму націоналістичного руху. Рух сильний не кількістю, а якістю. Якостева сторона наголошувалася в самих початках засновання ОУН.

Оця увага націоналізму до творчої одиниці знаменна. Ідеалістична філософська основа націоналізму тут виступає виразно. Не механіка матеріяльних відносин, не «продукційні сили», як у соціялістично-комуністичному доктринерстві, а дух, людина, з її найвищими прагненнями, в яких вона відривається від буденної заінтересованости, людина в найшляхетніших виявах своєї творчости стає організатором історичного процесу. Не абстрактний мрійник, а реалістичний ідеаліст, той, що знає потреби життя і в дусі цих потреб виявляє валику вольову напругу й самозречення - цей тип людини є творцем історії, і виплекуванню такого типу присвятив себе український націоналізм. Наскільки успішно - про це свідчать незабутні постаті О.Ольжича, Біласа, Данилишина і тисяч більш чи менш талановитих, але однаково до смерти відданих національній правді борців.

В українській публіцистиці повоєнних десятиріч багато писалося несправедливого про націоналістичний волюнтаризм. Ці писання ні в чому не спроможні захитати основної очевидної істини, яку організований націоналізм завжди підносив: людська психіка є складним комплексом; в якому нерозривно сплетені воля, емоція, інтелект. Занедбання кожного з цих компонентів збіднює людину. Однак, динаміка життя, можливість його зміни виникає тільки тоді, коли є могутня воля до його зміни. Без вольового первня можливість зміни зникає, бо життя не терпить вольової пустоти і піддає свої обшири діянню найсильніших воль, наймогутніших психічних енергій. Проте, коли воля творить можливість реалізації, то емоція і інтелект наповнюють волеве зусилля своїм змістом. Лише наявність всіх трьох елементів дає повний гармонійний тип українського націоналіста.

Проблема національної революції належить також до основних проблем ідеології українського націоналізму. Революцію не можна утотожнювати з револьтою. Революція - не бунт, не саме лише збурення мас, не лише усунення займанця. Вона - передусім духове оновлення нації.

І в світлі цього національна революція постає як тривалий процес духового переродження нації, коли остання пориває з негативними прикметами своєї психіки, - з мрійництвом, сентиментальністю, з усім комплексом лагідного „гречкосійства» - і переймається активізмом, вірою в свої цілі, відборонність заміняє агресивністю у відношенні до ворога.

Націоналізм зі своєї природи максималістичний. Він не шукає ніяких компромісів коштом суверенних прав нації чи її території. Тому український націоналізм наставлений на співпрацю з іншими українськими політичними течіями лише тоді, коли така співпраця не суперечить стремлінню до ідеалу самостійної й соборної Української Держави.

Стоячи на засаді концентрації національних сил, націоналісти завжди в принципі вважали за доцільну співпрацю з іншими середовищами, але не на базі тієї іншої часово політичної вигоди, лише на базі національної рації. Прикметою націоналістів є нещадно громити опортунізм, рішуче відмежовуватися від нього, навіть і тоді, коли це осамітнювало б націоналістичне середовище, позбавляло б його тих чи інших “реальних» позицій, становищ, постів.

Здобутки моральні, чистота прапору для націоналізму речі першорядні, бо тільки під чистим прапором люди можуть іти на смерть за велику ідею, в певності, що й після їхньої смерти справи не змарнується, а знайдуться нові чисті руки, що донесуть прапор до моменту остаточної перемоги. І в такому підході знов таки виявляється ідеалістично-максималістична риса ідеології українського націоналізму.

Солідаризм є однією з основних наших ідеологічних підстав. В ньому виявляється наше стремління забезпечити найбільшу спаяність всіх соціяльно-станових елементів нації. Націю беремо як органічну єдність в соціяльній різноманітності складників. Всі складники взаємно себе доповнюють у спільному ритмі діяння, і завдання націоналістичної програмовости забезпечити плян відповідних взаємовідносин поміж різнородними соціяльними елементами так, щоб зводити тертя і суперечності інтересів до мінімуму і забезпечувати найбільший національний ефект від їх співдії. В тезі солідаризму націоналістична ідеологія знов таки пов'язується з історіософією. Нація, як вічно живий організм, живе постійним внутрішнім розвитком. Цей розвиток є нормальний тоді, коли соціяльні суперечності слабнуть, а натомість кріпне почуття національної солідарности і взаємозрозуміння навіть у площині чисто економічній.

Такий процес затіснення соціяльних взаємозв'язків можна бачити у багатьох народів, коли дивитися на історію в зміні багатьох століть. Завданням націоналізму є підхопити і розвинути тенденцію внутрінаціонального зближення верств, і це є завданням націоналістичної програми, а в майбутньому і державницької практики. Соціяльне для націоналізму повне глибокої змістовності, і тут зосереджується пильна увага націоналістів, коли брати справу в аспекті програмовому. В ідеологічному ж - важливим є наголошування, що соціяльне не є самодостатнім, а завжди в сучасному суспільстві функціональним у відношенні до нації. І тут націоналізм знов таки войовничо протиставлений комуно-соціялізмові, який кладе в основу своїх конструкцій самодостатність соціального, а клясову боротьбу вважає рушійною силою історичного розвитку.

Всупереч цьому націоналізм історіотворчим первнем вважає процес скріплення внутрінаціональних зв'язків. Принципові руїнницькому націоналізм протиставить принцип будівний. І тут знов таки велика моральна перевага націоналістичного ідеалізму над комуністичним матеріялізмом.

Націоналізм вимагає мобілізації всіх сил народу до визвольної боротьби. Всі форми діяльности спільноти там, де націоналізм осягає вирішальних впливів, мають служити визвольній боротьбі. Тільки таким способом можна з успіхом перемагати тоталітарну систему ворога-займанця. З цього ще не виходить, що націоналізм є тоталітарним рухом. Тоталітаризм з усією специфікою, яка вкладається в це поняття тепер, є посутньо чужий українському націоналізмові. Націоналізм не знае поліційної регламентації творчости, своєї сили шукає в оперті на народ, а не в насильстві і схильний назавжди забезпечити право вислову опозиційної думки до своїх потягнень та лише проти дії чужо-національних сил і сліпої анархії готов застосувати методи диктатури.

Так скреслив себе український націоналізм в своїх основних ідеях на протязі всього існування ОУН.