Поява інтернета призвела до появи іншого, надзвичайно цікавого явища, котре називається — free media radicalism. Іншими словами — нонконформна, громадянська журналістика. Мені не треба йти до бібліотеки, в котрій нічого не має і конспектувати цю саму відсутність інформації. Не треба журналістського посвідчення і сподівань на редакторський гонорар. Я набираю текст і шукаю відповідники у всесвітній мережі. Обдумую і видаю щось, що, звичайно, не прагне до світової літературної слави, більше того, не наполягає на істиності в останній інстанції.

„Бриколяж” — це медіа-проект, завдання котрого — поширення відсутніх в україномовному дискурсі, некласичних ідеологем з розряду третьопозиційних, новоправих (-лівих) і консервативно-революційних. Більшість не розуміє механічного (як їм видається) поєднання „теоретично непоєднуваних” Че Гевари і Бандери, „класичних антифашистів” з їх „національним” різновидом або теорії класової боротьби і ніби-то несумісним із нею „відродженням традиції”.

Незаповненість теоретичних лакун дається взнаки і населення коли з жахом, а здебільшого — неприхованим пафосом пише про „непоєднуваність протилежного”, відкидаючи безсмертний діалектичний закон, згідно котрого протилежності характерні своєю єдністю. В таких умовах визрівають толерантні по відношенню до власної некомптентності думки, більшість із котрих не переросте юнацького максималізма і наступного оформлення у якості вже серйозної ідеологічної опінії. Вести діалог, ухиляючися від граду каміння і перекрикуючи булькання горлової крові продуктивно за умов дефіциту інформації, котрий відсутній, з огляду на інтернет. Тому діалоговість відступає і наратив марширує в одному напрямку і здійснюється в односторонньому порядку . Я про тактику „Бри”. Слухати іншого, звичайно, варто, проте однозначно лише у випадку, коли тому Іншому є що сказати. Белькотіння на кшталт „ви — галімі фашисти (варіант — „антифашисти”), нацисти, комуністи...” — одним словом, кому яку наклейку зручніше, таку відповідно і ліплять, не замислюючись над власними, цілком логічно, не завше стрункими світоглядними забудовами — не варті уваги і 20 потрачених на віртуальне спілкування копійок.

Лабораторія — є комунікативним алгоритмом, покликаним розбурити і підштовхнути до вироблення синтезованих ідеологічних форм, вільних від непродуктивних у своїй догматичності упереджень. Це я про стратегію. Діалогова культура вміщує неприйняття українофобії, неоколоніалізму, капіталізму, лібералізму, модернізму, фашизму, технологізму та інших –ізмів епохи, котра завтра помре. Ми вітаємо діалогічність, комунітарність, право на ідентичність (але не на чужих кістках), „екологію задля завтра”, тобто звільнені від міфологічних нашарувань і некепсько обгрунтовані концепти століття, котре здивує доживших до його середини пенсіонерів більше, ніж той факт, що вони умудряться дожити.

2 роки в мережі показали повну відсутність цієї самої діалоговості, хоча сайт читається представниками різних за своєю спрямованістю і „прогресивністю” ідеологем. Більшість чіпляється за намальовані „Заходом” наклейки, не драматизуючи чужого права на, як мінімум відсторонену, а у більшості випадків — опонуючу не глибиною — вектором, опінію. Бути кимось досить легко, важче влізти до чужої, такої засмальцьованої і розумово нечистоплотної шкіри і відчути принаймні мінімальний комфорт, за межами власних фантазій. Громадянська призма атомізується, нарощує впливи і колись протистоятиме залишкам сьогоднішніх національних держав і дещо пізніших глобалізованих промислових анклавів. В її судинах тече артикульована нами діалогічність, чия культура щойно проклюнувшися не розуміє завдань, ставлених перед нею комунікативною еволюцією. Наступна лекція доводитиме бі (тетра)сенсовість побутуючих в Україні націоналістичних ідеологій, прірва між котрими зростає щодень, і як твердять іудині гроші і заперечують минулі вибори — називається „ріка Дніпро”.

Акваристика в променях расового сонця (антирасизм, деколонізація, новий уряд)

Цей наратив не із серії „мій тато — скінхед”. Він не про того, хто збоченець, оскільки не любить жінок і, як це не парадоксально — навіть чоловіків. Збоченець любить одну Україну, у цьому його філія і новий, після століть рачкування статевий потяг. Я розкажу про нові міфи старих казкарів і підміну крокуючої до хати відкореневої ідентичності, котру „білі революціонери” втягують до прокрустового ложа расової фальшивки. Відмітимо (зразу, аби не повторюватись), що думати раніше ніхто не хотів, асимілюючи словом і ділом, в процесі внутріконтинентальної колонізації, слов’янські і кельтські, богові милі і неугодні любителю уніфікацій і інших відтінків пекельного дизайну товаришу мамоні, частково загублені „малі народи”, котрі переймаються проблемами загубленої раніше ідентичності більше ніж вірогідною уніфікацією з боку нових наїзників, під прапором Аллаха.

Розглянемо Іспанію. Всі розуміють, що лише спільний фронт і тільки у разі інституційної емансипації регіональних ідентичностей врятує постфранкістську (для лівих читачів — постарагонську), а відтак і постіспанську міні-імперію, але для цього слід поступитися частиною украденої раніше тожсамості, на користь баскам, каталонцям, канарцям, галісійцям і тому подібним унтерменшам (їхній статус на кістках із дідівських поразок). Будучи проснувшимся каталонцем (іншим представником спільноти, що „подарувала” кастільцям частину душі) я поїду до ліванських таборів, замість набридлої жувачки із „спільної іспанської держави” та „індоєвропейських товариств”.

В цьому відношенні дуже допомагає заснована на менделевих законах акваристика. Змагаючи до збільшення коефіцієнта варіації вона засуджує ненормативні упередження штибу „расовий злочин” і відповідних до цих помилкових висновків потреб у „расовій війні”. І дійсно, десь із збанкрутілого горизонту насувається дивна за своєю нісенітницею постановка відповіді — розмножуватися (перепрошую панянок) з представницею іншої, дравідичної там, чи бушменської „підраси” — моральний тощо, ледь не космогонічний злочин, тоді як верещати „смерть ІРА”, що має місце у випадку лондонських нацфронтівців — тифоз, очевидно, надається до цементування обділеної меланіном раси.

Акваристи знають і я продемонструю це на наступному прикладі, що схрещуючи різнокольорових представників, припустимо „губ”, ми отримуємо різні за забарвленням і, можливо, ситуативною величиною, зразу не монолітних, проте досить яскравих і виразних самців і рідше — самок. Відповідь на питання полягає у тому, що схрестивши чистолінійну червону (самець) і синю (самка) гуппі, ми не отримаємо червоно — синього, і взагалі — мечоносця. На виході будуть 25% синіх, 25% червоних і 50 змішаних відтінків. Проте всі вони будуть гуппі і їхній розмір, забарвлення, здоров’є наступного покоління і репродуктивна здатність залежатимуть тільки від того, що у випадках людської метисизації (тільки 6-а або 1 із 6 дітей будуть повністю арійськими) називається процесом соціальної адаптації, іншими словами — наверненням до свого риб’ячого (або людського) буття.

18 тисяч років тому, у часи, коли старі боги правили своїми екологічно чистими володіннями і відповідними їм людськими феноменами, Європу заселяли чорношкірі племена „грімальдійської культури”. Про аріїв ніхто не чув, а відтак і послідовність їхніх автохтонних претензій можна піддавати трохи дитячому у своїй логічності сумніву. Спіраль повертається на відпочаткове коло і африканці по-новому освоють, тепер соціальний простір колись своїх, по праву народження, а зараз вирубаних європейських лісів. Правитимуть чорношкірі Європою, реколонізувавши популяційно виснажену Європу (Каддафі), існуватимуть паралельно у вигляді класово організованих іншорасових комун (Бенуа) чи повернуться на батьківщину (Фай) покаже століття, в котре ми вступили, як необачний пастух у коров’ячий послід.

Чи хвилює нас кількість арабів у „французській” Тулузі більше ніж присутність „расово спорідненого” Чорноморського флоту РФ у Севастополі? Звичайно, що ні. Хоча б тому, що перша емпірично значима для галлів проблєма не більше ніж симулякр по відношенню до насущних українських реалій. Боротися з неіснуючою (принаймні, на разі) „расовою загрозою” означає уподібнюватися до фаната комп’ютерних ігор, котрий щодень убиває до кількасот уявних ворогів, але не здатен протистояти морально наснаженому гопу із сусіднього під’їзду. „Хижак” з екрану — віртуальний, гоп — реальний; чорношкірі студенти (їх кількість) — віртуальний, відсутність україномовної продукції і поступова „білорусизація” інформаційного простору — реальний показник „всесвітнього білого братества” і особливо — упослідженого терміну „білий інтернаціонал”. Триста років під окупацією змінили наші уявлення щодо власної спільноти у напрямку, котрий не осилить пройти добре треноване зулуське військо, слідів котрого не віднайти у найглибших археологічних шарах і котрих, дай бі, наші діти бачитимуть лише під час сафарі. Навіть коли вони зустрічатимуться з темнішими за мене, їхні діти (мої онуки) виростуть українцями, чиї параметри лежать у площині мови, традицій, політичної свідомості, робітничо-українського патріотизму, і аж ніяк не в кольорі шкіри і формі черепа.

Метиси по крові свідоміші за креолів по духу. Амбівалентність, котру вони успадковують разом із батьківськими генами дається взнаки, але повторюся — не є визначальною в процесі соціалізації індивіда і його інтеграції до певного етнічного тіла. Все це за умови, що кількість прийшлих пропорційно невелика і принесена кров не знищить антропологічну конституцію місцевого населення в процесі послідовної, просто фізичної асиміляції домінантними арабськими, турецькими і негритянськими генами. Тому національний антифашизм у європейському вимірі стосується країн, у котрих процентне відношення асиметрується на користь номадів і загрожує фізичному існуванню французів, німців, англійців, шведів. Фашистами виступають ліберально — буржуазні уряди і капіталістичний стілець, сидячи на котрому вони заганяють місцеву спільноту до домовини історичного забуття. Прийшлі борються за поліпшення свого класового статусу, тоді як місцеві опираються витісненню з ринку некваліфікованої робочої сили і поступової втрати культурної і політичної гегемонії на землях, де віками відспівували їхніх дідів. І ті й інші незадоволені ситуацією, котра має місце. Образно висловлюючися, імігранти і місцеві подібні до двох виснажених тривалим двобоєм боксерів. Вони знаходяться у різних кутках рингу. Посередині хитрий капрефері, котрий використовує дані йому права і по-черзі підсужує то одному, то іншому. У випадку земляків — обіцяє обмежити кількість приїзджих, і навпаки — розширює квоти, коли ходить про потребу у дешевшій робочій силі і бажанні заробити на ближньому своєму, чужому, на прохожому, на знедоленому тощо.

Відтак і дихтомія „расист — антирасист” або „фа — антифа” набує непродуктивності в умовах нових класових викликів, оскільки Система визискує незалежно від кольору шкіри і суб’єктів релігійного поклоніння. Вона упосліджує і своїх і чужих. Система — расист №1, позаяк продукує антагоністичні ситуації на ринку праці і уможливлює появу нікому крім неї непотрібної расової ескалації, цієї похідної від змодельованих капіталістами умов розподілу заробленого власною біцухою.

Знищивши найману працю спільноти дифенціюються відповідно до уподобаних історією схем (трайби), виробничих принципів (цехи), територіальних одиниць (комуни), напрямок тут не суттєвий. В цьому ми погоджуємося з Фаєм, і навіть Бенуа (в сенсі — не проти), у першому можливому наближенні. Археофутуризм першого і комунітаризм другого розходяться лише у потребі збройної реконкісти, все інше, і апокаліптичність наперше ріднять їх як колір очей у двох близнюків.

Расизм походить від диспропорцій національного і світового ринку, трохи від аврамістичних релігій, трохи від реакції на два попередні пункти. Опоненти борються з ним як драконом, не помічаючи того, що противник — гідра. Національний капіталізм потерпає від транснаціонального, копірайт від копілефта, країни третього світу від „вісімки”, імігранти від расизму бюргерів, бюргери від податкової і бюрократів, бюрократи від злоби на імігрантів і бюргерів. Крайні тут поплічники капіталістичної системи — всюдисущі у своїй аморальності бюрократи, за ними ідуть дрібнобуржуазні і часто прижлоблені бюргери і все масовіший кольоровий робітничий інтернаціонал. Єдиний, хто не любить дреди, фаст-фуди і гори паперів — а саме ці символи характеризують описані вище верстви населення, так це західноєвропейський робітничий (білий) клас. На відміну від завжди лівуватого студенства роботяги менше всього схиляються до постійного кромсання і без того все меншого шматка ще недавно соковитого пирога. Буржуї забирають додаткову вартість, імігранти — робочі місця, бюрократи — залишки свободи. Від них не сховаєшся у лісах, бо їх просто немає. Ті, що залишилися, знаходяться у дивній своїм аксіологічним навантаженням так званій приватній власності, так, ніби один член тієї самої спільноти має ПРИРОДНЄ право на, припустимо, землі, котрі він, тим більше, не обробляє. Так, фазанів постріляти. У них треба стріляти, власників заводів і полів, украдених у народу, на котрі вони запросили темношкірих гастарбайтерів і на котрих натравили синів своїх менш „вдалих” сусід, чиє минуле — вогні Райху, сучасне — відсутність майбутнього, а майбутнє — мрії про повторення минулого, а вірогідніше — різний за тривалістю тюремний термін.

Затиснуті у лещата між східною, умовно „кавказько — татарською” і західною, „арабо-турецькою” теж ісламською загрозою українські скінхеди, расіалісти і окремі „вай-па” секти не цураються відсутності власної критичної, хоча даний фактор, без жодного на те перебільшення притаманний і їхнім лівим візаві, принаймні тіні обгрунтованої думки. Артикульовані із загрожених у популяційному відношенні територій імпульси знаходять зволожений потребою у громадській самореалізації грунт, на котрому крізь пелени екологічної катастрофи проростають неактуальні в Україні другорядні похідні від їхніх, не наших проблемних дискурсів.

Зараз це мода, котра кидає замарану геноцидом тінь на нівельовану колись совком, а зараз їх зрослими орлами українську націоналістичну традицію. Багату, в кожному випадкові, ходить тут про Запорізьку Січ, Гонту — Залізняка, „Роланд — Нахтігаль”, УВО — УПА”, Міхновського, Бандеру, Скрипника — не має значення, всі вони в прийдешньому не отримали належної історичної оцінки і відгуків у пам’яті „поганих онуків дідів славних”. Культ Нації, пропагований окремим націоналістими організаціями не перетнув кордону по Збручу і ментальності соціально загаангажованого східноукраїнського, в кращому випадку аполітичного обивателя. Там росте двоголовий мутант, амбівалентний по всій довжині своєї десятирічної генези, котрий умудряється сполучити візуально спостережувану українську лояльність і віками вколювані панславістські наркотики з жахливою у своїй несправедливості, і хто б там що не казав — не православності антиукраїнські = антиамериканські(?), античеченські, татарські, польські і аналогічні ним властиво проросійські потяги. Кацапи відтворюються у наших регіональних співвітчизниках, зрощуючи покоління колаборантів і базис потужної 5-ї колони, тієї, що становитиме загрозу ще кількадесят років і стрілятиме нам у спини при першій нагоді, називаючи це „настоящім украінскім патріотізмом”. Так робили їхні діди з центральноросійських переселенців, асимільовані донецькими реаліями манкурти, НКВД-шники з загонів „борьби с националістічєскім подпольєм” і сучасні нам медіа — кіллери з числа „прогрєсівной” журналістської братії, українофобної від початків свого генетичного кода. Їхній расизм культуровий, у тому, що стосується плекання власної імперської, а відтак і нехтуючої чужими етнічними правами ідентичності, українців і білорусів, яко „регіональних тожсамостей”, передусім. В Україні невеликий показник міжетнічних шлюбів (мова про неслов’янських переселенців і татарських автохтонів), тут вам не Москва з їхніми 23%! Це спонукає до відмови у твердженні щодо асимілятивної загрози і надається до комунітарного розселення представників чітко виражених національних груп. Яскравий приклад такої ситуації — Крим. Татари — самі по собі, „рускіє” — окремо. Одних — переселяли, інших — виселяли і вони поверталися самі. Одні відроджують батьківську віру, інші — плекають тиражовану Москвою ісламофобію. Кримський расизм в його вторинному російському варіанті носить чітко згрунтовані культурові (так званий „диференційний расизм”) і, крім того, нові для нашого (?) суспільства біологічні зрізи, згідно котрих не лише акцент і віра визначають ставлення до співрозмовника, але і колір шкіри, навіть при тому, що місцеві татари часто європейськіші за видом ніж їхні фіно-руські візаві.

Висновуючи цей розділ відмітимо високу толерацію етнічного українського населення і відмову від нав’язуваного сусідськими негараздами расистського за своєю природою ставлення до вимушених емігрантів, студентів і гостей нашої часто загостинної батьківщини. Цим користалися наїзники різних епох і наслідки цієї гостинності ми розгрібатимемо не один десяток років. Ті самі домочадці із числа колись „наїхавших”, вкупі з місцевими колаборантами розвивають недолугі горизонти в бік „слов’янської загроженості” і „переводять куранти” на практично не обумовлені страхи своєї траченої з кожним днем і злютованої нашими історичними поразками імперської величі. Список „врагов” шириться і крім бандерівців (в політичному розумінні), там є западенці (в регіональному), татари (в, часто релігійному) та інші, незгідні з політикою превалюючої метаідентичності, всотавшої разом з нашою кров’ю зневагу до відмінних від генеральної лінії другого „богообраного” народу.

Українські ліві і праві, не заангажовані вектрально протилежними реваншизмами повинні протистояти даним і будь-яким іншим спробам нав’язати гегемоністичні за своєю природою і збудовані на експлуататорському фундаменті далеко не марксистські візії наднаціональних конструктів. Наші націоналісти ( в сенсі „націонал — демократи”) грязнуть в опортуністичних болотах, можливо тому надії на відродження, а точніше — оживлення побитої у нечесному спаринзі нації покладається на втративших свій шанс на початку сторіччя лівих, котрі зараз ще тільки потенція.

Хто з відомих важковаговиків сучасного провладного політикуму підняв слово на захист статусу ветеранів УПА? Кінах, Тимошенко, Ющенко, Матвієнко? Молоді міністри з числа бувших „парламентських націоналістів”? Скільки судових справ було доведено до кінця? Які заводи було націоналізовано безповоротно для їх попередніх власників? Скільки українських шкіл відкрилося в Криму? Коли виведуть наших „миротворців” з Іраку? Коли добудують обхідні і додаткові нафтові термінали і поставлять на місце ерефівський флот? Новини говорять про те, що дані питання опрацьовуються чим удаваніше тим наполегливіше. Жодне з них не знайде свого логічного завершення на кінець цього року і тоді ми різатимемо вени нашим сподіванням, регіон за регіоном. Ситуація гнітючіша за умов сповзання до опуртиністичної канави колись перспективної Соціалістичної партії, про факін-комі говорити не будемо, прийде час, український нюрберг відповість на всі питання. Вказуючи на перелічені факти, ми говоримо про останній з розглядуваних варіацій упосліджуючого ставлення інституції до спільноти — це расизм української держави по відношенню до українців, як етнічної і єдиної автохтонної спільноти: соціальний в площині забивання ногами підримавшого революцію дрібного бізнесу (тут же криворізька мирова з олігархами); культуровий з його поновленними пашталаканнями про двомовність країни; геополітичний з посткучмістською, а насправді продовженою багатовекторністю і тому подібне. Зараз він (расизм) є відхиленням від задекларованих на Майдані стратегій і напрямків подальшого етносоціального поступу, розвою, прогресу, кому як більше подобається. Сто днів показали, що більшість із обіцяного симулюється у напрямку до подальшого зомбування, тепер лівого берегу річки, котру готи називали Данапер. Колишні революціонери сповзають до сліпої підтримки діючого уряду і реакційності по відношенню до повільно кастрованих, передусім соціальних, експектацій.

Расизм властьімущих у темно-чорних окулярах на обличчях професійних брехунців і ревізії обіцяного, очевидно що всує. Відкрити дрібний бізнес, оформити у бюрократа папери, купити українську книжку, захистити право „бути” у полеміці з поліцаями, тотальне безробіття і таке саме хабарництво зникнуть лише у наших снах.

Треба профспілки, страйкоми, громадський контроль, самоуправління і стиснуті пазурі, на яйцях нового антинародного режиму, котрий ніколи не стане національним.

Р.S. Якщо Вам раптом здалося, що автор почав „за здравіє, а закінчив — за упокой”, не переймайтеся, оскільки це правда.

Не всі нацики — нацисти (або брєжнєвський PR мінус спільний фронт)

Нацики — слово, роджене урбаністичним львівським середовищем, котре сьогоднішні „доброзичливці” вживають у випадках, що вимагають не зовсім позитивного семантичного навантаження. „Просунутіші” українофоби вимовляють його з типовим для регіональних прізвищ відмінком — „нацюки”. „Панрусисти” з числа сепаратистів, „етніческіх рускіх”, наці-коміків і щойно з’явлених доморощених антифа наполягають на саркастичності і негативному дискурсі цього дещо інтимного означення чужої ідеологічної тожсамості. Мало хто із них орієнтується у живих параметрах неоднозначних „національних вір”, ставлячи під однією шибенецею спадкоємців УПА, здичавілих від жадоби влади націонал — демократів, онануючих на портрет Гітлера малолєток, а у випадку сектантів з русдвіжів — всіх, чий колір із двох рівнозначимих полотнищ і серце знаходиться справа. Їх дратують пов’язані з коренем „укр” словосполучення, відпочатково потрактовані у якості „політичної” зарази, милої „катеринославцям” регіональної „малоросії”.

Поділ на націоналістів і нацистів проходить по расовому Рубікону і визнанню статуса за числівником: нацією або расою. Націоналісти, а тут ходить про історично успадковану антиколоніальну і місцями дещо авторитарну, принаймні у теоретичній частині, бандерівську версію, апелюють до етнічної спільноти і у знаменнику розміщують більш загальну расову. Білі расисти, сепаратисти і просто модніки наполягають на значустості „шкіри” (і пов’язаних з нею буржуазних міфів), спільної індоєпропейської спадщини і їх місцевому панславістичному відтинку. Бандерівська лінія генетично запрограмована в словах і гормонах свободівців, тризубівців, мнківців, нацальянсівців, унсовців, кунівців; прогітлерівська надбана роками телевізійного та інтернет споглядання і на разі можна ствержувати її цілком неавтентичний, з погляду на відсутність масової іміграції характер. Дві напрямні національних здвигів лише частково корельовані і у питаннях можливої співпраці перетинаються не частіше ніж із своїми опонентами, котрі з плином часу переходитимуть на сторону своїх ніби-то „вуличних та інтернет — ворогів”, а точніше — менш вираженого „Чужого” із числа зазначених двох.

Приклади наступні: російськомовність і панславістичні настанови „пробілих” підштовхують до похідної лояльності у ставленні до шовіністичних „рускіх двіженій” і сором’язливого неприйняття постатей кшталту Бандери, котрий, як зауважив відомий своїм бажанням потрапити до лікарні „кріейтор” Дерибок: „Нічего не сдєлал для бєлих людей”. Націоналістичні (або просто — національні, в їх властиво укр.сенсі) активісти непривітні до новомодніх неукраїнських віянь, з їхніми голословними свастиками і сепарацією від здорового глузду. Ці, та низка інших вимірів дають підстави уважати вірогідність наступного оформлення двох напрямних в націоналістичному русі 21-го століття справою практично доконаною: послідовники лібералізованого умовно бандерівсько-донцовського вектору + ліберально або анархо-комуністично орієнтовані антифашисти (для котрих естетика чужої шкіри і запах такої ж культури миліші незатьмареної очисткою рідної сивухи) — з однієї сторони барикади і все більше антиукраїнських, проросійських і про–WP + залишки агонізуючого „руского міра”, напроти. Вже зараз стверджується органічніша за своїм походженням українська складова в культурових уподобаннях теперішніх українських винниченків з числа антифашистів і поступова, дуже повільна, проте очевидна для всіх, чий зір ліпший за призовний, модернізація українського лівого дискурсу, серед них маючі шанси стати адептами екс і теперішні троцкісти Хоменко, Денисюк, Рєпа, анархіст Храмовник, і традиційно позаду новітні комсомольці з „Че Гевари”, з їхніми спробами популяризувати марсистсько-ленінську і латентно — сталінську версію, приємно україномовного (у Вінниці) антикап-антиглоб дискурсу. Тут не ходить про вірогідність міжблокових сподівань навіть у середовищі лівуватої „їнтілігенції” і закошених під популяризовані західними негрофілами візії, сдудерів-туніядців. Сталіністи ніколи не кохатимуться з троцькістами. Навіть у традиційному розумінні. І тим більше — антиавторитарними анархістами із середовища донецьких синдикалістів, київських лібертаріїв і одеських анархо-капіталістів.

Брежнєвський міт розсіюється і хоча до організаційного оформлення „Чорного блока” ще дуже далеко, вже зараз можна говорити про наростаючу спільність у стратегіях традиційних українських націоналістів і світлої пам’яті відроджуваних „класових патріотів”. Започатковані сталінським геноцидом і твердо зафіксовані брєжнєвськими піарщиками „антібандеровскіє” імпульси розвіюються з кожною Чорнобильською річницею, про що свідчить відсутність взаємних вуличних полювань, у випадках, коли обидві сторони визнають потребу у відродженні українського змісту, хай навіть користуючи із різних тактик і методологій. „Націоналізм” патріотів та „інтернаціоналізм” космополітів спільні (хоча це до цих пір не актуалізовано) у площині антиколоніальних сподівань, притаманних не читавшим Фанона представникам з обох, недовірливо примруживших очі таборів. У нас багато спільного, зрештою більше ніж видається на початках своєї переважно юнацької ідеологічної і назагал світоглядної еволюції. Розуміння того, що сучасна українська нація формується на базисі класовотворчих факторів повинно призвести, як це відбувається у Білорусії, до широкого фронту опозиційних до капіталізму і колоніалізму міжідеологічних обговорень і появи нового за своїм цінністним навантаженням синтезу, з символічною апеляцією до українських лівих початку 20-го століття. Для цього треба повірити у безглуздість ліберально-буржуазного проекту закостенілим у своїх антилівих образах донцовістам і читати неомарксистський дискурс підряд, а не між рядками тим, хто позиціонує себе вже старими „новими лівими” і водночас дуже продуктивно забуває про повсякденність і відпочаткову притаманність антиколоніальних вжитків у середовищі національно-лібертарних континетальних лівих.

Він (континент) підкидає вироблені у білих гетто синтезовані ідеологічні форми, найактуальніший серед котрих позиціонований нами національний анархізм: антикапіталістичний, антиколоніальний, антифашистський (по відношенню до тоталітарних інституцій і зокрема державних), антимодерний і про-лайфовий, соціально — екологічний і напрочуд драйвовий!!! — має стати містком поміж розпорошеними ворогами Система, котра у нас, на жаль не одна і випливає з оспіваних Фуко трансформацій зайвого для здорового організму інституту влади, хворого на рівні найглибших людських архетипів, і, як мені видається — саме індоєвропейського походження, хоча стверджувати не буду, час ховатися від зливи каміння. Квінтесовані владні есенції огидні, виходячи з фактів їхнього застосування і відсутності шансів заховатися у викуплених дядями від „держави і капіталу” лісами, горами і річками.

Трохи пізніше на сайті з’явиться (в перекладі на євразійську) Конрад Лоренц і небайдужі отримають новий маніфест і матеріал для медитацій відсканованими з раритету і недоїдженими чужими ранками.

Сакральна географія і криптиди подніпровського краю (чому есери)

Щойно визначені напрямки, а саме: акваристичний (расистський) і нациківський — антинацистський два із можливих паралельно співіснуючих в теперішній Україні і прикладовій для даного випадку Білорусії, де білоруськомовні націоналістичні організації дистанціюються від російськомовних манкуртів з числа так званих „патріотічєскіх кругов”: мінських (і не лише) скінів типу „вовків”, засланих козачків, біло — „роських” традиціоналістів і всіх, для кого 15 — міліонова Москва є символом геополітичної безперспективності 10-мільйонної, тотально русифікованої, але такої „білої” країни, чиє майбутнє у можливості топати у губернських лаптях і задоволенні від публічного смоктання лапи імперського, нехай зараз плюшевого ведмедика.

Сакральна географія, практично недосліджувана в наукових колах, разом із тим надається до ширшої концептуалізації українського націоналістичного дискурсу. Всі знають про галицький фронт часів другої світової та імена Біласа, Данилишина, Шухевича, Бандери, Мітринги; „Поліську Січ”, битву під Бродами, таємні карпатські стежки і криївки, котрі ждуть повернення Безсмертних. Ця традиція і досі жива, чого не скажеш про здебільшого східноукраїнську націонал — комуністичну і її провідників-нараторів: Скрипника, Волобуєва, Хвильового, Мазлаха, Шахрая, „Розстріляне Відродження”, котрі ждуть можливості бодай часткової реінкарнації, повернення до Києва або Харкова і відродження відповідного, альтернативного галицькому внутріполітичного вектора (?!).

Ще менше (і це становитиме третє із „облич” потенційного вектора українських сподівань) ми знайомі із центральноукраїнськими криптидами (у їх ідейно — містичному, а не криптозоологічному сенсі) і локалізованих місцях, де у неоліті росли священні рощі, а у 30-х гасли вогні останніх опорів. У Галичині все просто — тамтешні криптиди — привиди воїнів УПА, „СС Галичина”, „Поліської Січі”, духи Мітринги, Шухевича, Ольжича, Теліги, Сціборського (хоча не всі із них полягли на галицьких теренах), перетнувші ментальний кордон після падіння захисного поля (у 91-му) Коновалець, Ребет і Бандера, стежки і печери в Карпатах; якщо говорити про чудом вижившу архаїку — останні мольфари, босоркані і поодинокі чугайстри; непоховані крайовці та енкаведешники тощо. В Харкові до цих пір смуткують за радянським „Біломором” стогнучі від безсилля самовбивці Скрипник і Хвильовий, в той час коли виткані на ранковому небі уривки із фітільових віршів танцюють з особливостями футуризму і просто комуністичними маніфестами. Десакралізованими залишаються розстріляні із „мервих, писаних чужими мовами і окупаційними смислами” гармат, значна частина Донбасу і більшості тоді ще українського Півдня.

Центральний, називатимемо його трипільським або „холодноярським” регіон пострадянські націоналісти, окрім, можливо, Гребенюка і Коваля недооцінюють до цих пір, незважаючи на феномен заритих у глибини історичної пам’яті трипільських архетипів, колонізацію Дніпровських круч їх носіями, початки києво — української державності і її повернення у 21-у столітті, коліївщину, „Духовну республіку” Бердника, отаманів Холодного Яру (і не тільки) і отаманщину як притаманний здебільшого нашому лісостепу і малопрактикований у галицьких лісах та слобожанському степу, тип революційної повсякденності. Відмінний від інтегрально-націоналістичних візій галицьких українців, лівіший у соціально — економічних питаннях центрально-український визвольний рух відрізняється (відрізнявся) від партикулярності києво-харківської націонал — комуністичної генерації і знаходиться на середині шляху не лише географічно, але у частині питань щодо способів суспільного розвою. Соціалістично — революційний відтинок, як і український комуністичний відсутній в українському ідеологічному континуумі. Ним керувалися наші попередники і до нього вартує повертати, в обгін морозівським опортуністам, вітренківським колаборантам і прагнучих до завжди неактуального Соцінтерна бутафорним есдекам, на територіях, що тримають на плечах китів українського геополітичного стержня: Галичину — Волинь, Слобожанщину — Донбас і Новоросію та Крим, котрі рахуються аморфними і відмічу патетично — даремно, оскільки Подніпров’я завжди було „хартлендом України”, іншими словами — її материком. Цей типаж любий нашому обивателю, про що свідчить підтримка навіть таких малоцікавих персонажів, як морози-вітренки, з їхніми неактуальними зараз пародіями на справжню есерівську ідеологію.

І він (типаж) перспективний після того, як соціалісти перестануть заробляти гроші і згадають про незакінчену на початку минулого століття революцію.

P.S. Три обличчя українського націоналізму це три найрозповсюдженіші марки пива, справа — наліво, із заходу на схід — темне, світле і міцне. Інтегральний націоналізм, революційний соціалізм і націонал — комунізм. Кожен п’є уподобаний раніше, інколи міняючи смакові, а відтак і ідеологічні уподобання. Головне, що у всіх трьох український виробник. Ще є запозичений (концепт і технологія) „преміум”, котрий у даному випадку асоціюється із „вай-па” і тому подібними чужинецькими проблемами, його п’ють люде із поганим життєвим смаком. Наше пиво — „Нефільтроване жовто-блакитне”, спільне для любителів „Львівського”, „Чернігівського”, „Сармата” і „Чорноморського”.

спец. для „Бриколяж web-log”