Полікультурність, властива європейським суспільствам, незрідка може стати об'єктом двозначних тлумачень, що майже завжди лежать в основі відмови від самої концепції полікультурного суспільства й недовіри до поняття інтеркультурної освіти.

Не співставлення, не дихотомія і не плавильний казан

З-поміж основних помилкових підходів до тлумачень у працях, підготовлених під егідою РКС, виділено наступні:

- Сприйняття й подання полікультурного суспільства так, наче йдеться про мозаїку, що визначається простим протиставленням груп і спільнот з різними мовами, різними культурами, різним етнічним походженням і різними релігіями. Така концепція зумовлена статичним баченням культури, вона не визнає ані взаємодії між індивідами, групами й спільнотами, ані умов налагодження контакту між ними, які, власне, зумовлюють успіх або невдачу взаємодії. Проблема взаємодії полягає в тому, «що малі Мухамеди дедалі більше стають схожими на малих П'єрів, тоді як навпаки трапляється не завжди». Тож, виходячи з такого контексту, за будь-якого підходу до культур та соціо-культурних ідентичностей слід уникати ризику сприймати корінне (наявне) населення дихотомічно (більшість — меншість, автохтони — іммігранти) і враховувати те, що сприяє взаємодії індивідів:

-передусім те, що їх об'єднує: фактори біологічно-психологічні (вік, інтереси, досвід), соціально-економічні (праця, проживання), територіальні (блочні будівлі, район, місто, регіон), історичне осягнення даного моменту (приналежність до сучасності, що єднає людей завдяки засобам масової інформації, які інформують їх про останні події), офіційну мову або мови, запроваджені в даній країні; все це для того, щоб якнайдокладніше встановити їхні відмінності й характерні риси (приналежність індивіда до групи, минуле родини, мови, релігія, етнічна й національна приналежність, освітні практики);

- а тоді те, що їх протиставляє (ідеологія, історія);

- сприйняття полікультурного суспільства в Європі, коли його ідентифікують з псевдонауковою ідеєю киплячого казана і припускають, що різнорідні культури повинні зникнути або розчинитися у своєрідній космополітичній культурі. Космополітизм — це концепція, яка неправильно відображає полікультурні ситуації, що про них ми й ведемо мову. В полікультурній ситуації кожен індивід фактично структурований залежно від притаманних йому ознак, попри численні запозичення з інших культур. Аналіз культури на підставі її компонентів (коґнітивного елементу: мови, знань, вірувань; нормативного елементу: цінностей, стандартів; емоційного елементу: поведінки, звичаїв, способу життя, типів поведінки; структурних елементів: приналежності до первісних груп чи асоціацій або наявності юридичного, політичного й професійного статусу) свідчить, що індивід може належати до кількох культур, а іммігрант може домогтися повного успіху в новому суспільстві, зберігаючи одночасно все або бодай дещо з-поміж первісних цінностей і почуттів;

- Сприйняття людських стосунків виключно як відносин між меншинами й більшістю. Роздуми про полікультурне суспільство передбачають такі моменти, як урахування відносин між меншинами, з'ясування за допомогою історії значення його культури в сьогочасному суспільстві і співставлення її з принципами раціоналізму та свободи совісті, незалежно від того, належить вона до більшості чи до меншості.

Прийняти загальні правила комунікації й соціального консенсусу

Натомість Рада культурного співробітництва Ради Європи сприймає полікультурне суспільство як суспільство політичне, яке стоїть на засадах прийняття загальних правил комунікації, що зумовлює одну або кілька офіційних мов, єдину правову систему, демократичне правило соціального консенсусу, повагу до прав людини, свободу індивіда щодо тиску з боку громади.

Концепт полікультурного суспільства мусить враховувати мовну і правову єдність, яка згладжує, а при потребі й обмежує культурні відмінності. Існує певний поріг, який не можна переступати, у праві груп чи спільнот-меншин підтримувати свої культури. Його перевищення призводить або до відмови розуміти офіційну мову чи мови відповідних країн, або до вимоги встановити юридичні норми, незалежні від тих, що діють у відповідних країнах (наприклад, особистий або сімейний статус) чи права, що суперечили б принципам, на які спирається західна демократія (наприклад, автономність державної сфери і царини релігії). «У зв'язку з цим, — підкреслює Жак Берк, — нам дозволено стверджувати як постулат незворотність еволюції прав людини і громадянина, експансію прикладного розуму, емансипацію жінки, поділ на публічне і приватне, свободу вірувань, особистісність у всіх її різновидах. Європа поступово виробила цей ідеал і запровадила його в життя, хоча й не без складних пертурбацій і болісних повернень. І якщо багатьом вигнанцям вона видається землею обітованою, то саме завдяки цим здобуткам. Якщо вона має шанс збудувати себе, то не через відмову від етики чи від кінцевої мети».

Борючись за визнання своїх культурних вимог у рамках національного права країни, в якій вони мешкають, меншини — групи або громади — мають стати суб'єктом численних умов, які здаються їм жорсткішими через те, що змінюють сферу приватного життя, зокрема при кодифікації сімейного права. І це не тільки через розбіжність концепцій (в питаннях розлучення, спадщини, всиновлення), а ще й тому, що гіпотеза реорганізації сімейної системи на релігійній основі вносить кардинальні зміни у західні інституції.

Культури не бувають автономними

Рада культурного співробітництва відмовляється вважати культури автономними так, ніби взаємодія між індивідами, групами і спільнотами відбувається у співвідношенні рівності (тобто рівноправного юридичного, соціального, культурного та політичного статусу) й автономності стосовно політичних цілей більшості.

Полікультурне суспільство завжди передбачає довгу низку переговорів між інституціями і групами-меншинами. Групи взаємодіють у контексті нерівності балансу сил, а значить, діалектично: либонь, будь-яка культурна трансакція передбачає вимоги, незрідка конфліктні. Політика більшості й поведінка щодо ідентифікації меншин взаємопов'язані. Меншина часто ідентифікує себе у відповідь на умови, нав'язані політичним і соціальним оточенням. Політична спрямованість більшості відіграє дуже важливу роль у рішенні груп-меншин щодо вибору позиції відносно суспільства, в якому вони живуть.

Так само, як і будь-який соціальний процес, формування, стабільність і зміна ідентичності або етнічної тотожності повинні розглядатись як результат акцій конкретних осіб, результат прийнятого ними рішення обрати певний напрямок. Таке рішення залежить від двох типів факторів:

- цілі, надії й мотивації особи (індивідуальні фактори);

- умови (передбачувані або пережиті) того, що оточує особу (ситуативні фактори).

Жодних нетерпимих приналежностей

Полікультурне суспільство не можна розуміти як суспільство, де етнічну, національну або релігійну відмінність слід випинати за рахунок відмінності в культурах залежно від соціального класу, віку чи покоління, від статі, території тощо, або де символічним колективним ідентичностям надається перевага над соціальними відносинами й суспільними індивідами.

Поняття приналежності до меншини не повинно бути визначальним, воно визначає лише одну з-поміж інших приналежностей. Всеохоплююча концепція може привести до зафіксованості (зосередженості) на несоціальних ідентичностях і на біологічно забарвлених визначеннях індивіда. Це поняття може бути ще небезпечнішим тепер, коли всі європейські суспільства переживають кризу соціального простору (скажімо, виснаження, а то й занепад робітничого руху, який у минулому був визначальним принципом організації європейських суспільств). Деструкція певних соціальних відносин зумовлює потребу перегляду структури ідентичностей в індивідів, які у цій ситуації схильні визначати себе й інших у біологічних термінах раси: за наявності внутрішньої кризи це й дає поштовх расизму у відповідній спільноті, яка усвідомлює або уявляє себе під загрозою, а чи приниженою націоналізмом, якоюсь релігією, спільнотою, що зазнає тиску або переживає процес зникнення.

Не може бути мови і про полікультурне суспільство як суспільство багатьох спільнот, що складатиметься з однорідних і структурованих спільнот, у яких індивіди приречені на існування в колективній ідентичності. Надмірність або фантазми у баченні цих спільнот не відповідають реальності, яка значно розрізненіша й різнорідніша, ніж здається насправді. Індивіди, які складають ці спільноти, так само зазнають упливу феноменів полікультурності, що відбивається на суспільному організмі загалом. Концепт суспільства багатьох спільнот як основоположного може навіть привести до відкидання справжньої полікультурності, зумовленої пробудженням розуміння приналежності до спільноти, навіть без намагання її проаналізувати, пояснити і прийняти.

Спільнота як група завжди протистоїть, принаймні потенційно, всьому зовнішньому, намагаючись створити певну товариськість між своїми членами: «ми» супроти «вони». «Приналежність індивідів до якоїсь спільноти не виключає, однак, можливості їх приналежності до інших груп, об'єднань за інтересами, класових фракцій, які або проявляються лише на видноколі спільноти, або ж відмовляються чи вириваються за її межі, що таким чином може її розшматувати чи привести до занепаду. Зрештою, приналежність до однієї спільноти не виключає і приналежності до іншої спільноти, яка включає першу: і та, й інша можуть взаємно доповнюватися, конкурувати або протистояти в царині прав, що вони їх надають своїм індивідам.

Одна з основних хиб підходу до розуміння спільнот полягає в тому, щоб вважати його цілком невластивим і неприйнятним при розгляді соціальної структури. При такому підході абстрагуються від балансу сил, від економічних і культурних співвідношень (або їх взаємодії), учасником яких є аналізована група. Радикальна опозиція, яку виявляє група, сприймається як відображення реальної ситуації, тоді як проблема полягає в тому, щоб знати її практичні засади, яку стратегію вона приховує чи точніше, в якій стратегії вона розвивається».

Слід уникати альтернативи між:

- Абсолютним верховенством культури, яка накладає відбиток на групи іммігрантів, ізолюючи їх від решти суспільства, зокрема від решти класів цього суспільства; іммігранти у Франції не належать до єдиного соціального прошарку, що був би їхньою «корінною спільнотою», вони входять до складу численних систем, що перетинаються, створюючи безліч імовірних поєднань;

- і верховенством соціальних міркувань, які, легковажачи антропологічними культурними параметрами, заперечують значення неінституційних врегулювань у групах іммігрантів і недооцінюють специфічні риси, що здатні зберегти систему соціальних відносин у межах цих груп.

Вигадки про ідентичності спільнот розвивають ірраціональні почуття остраху й відмови, що може призвести до маскування або навіть заперечення основних соціальних реалій, які наповнюють поняття «спільнота», — колектив та різні його ознаки. Останні справді існують, і вони значно дієвіші, ніж здавалося б. Дуже важливо визнати общинні зв'язки в якості факторів, що створюють простір для ідентифікації, товариських, взаємин, освіти, спілкування, суспільної організації, соціалізації, інформації, нового тлумачення традицій, зокрема в контексті солідарності, культового й культурного прояву, іноді навіть у якості економічного потенціалу та можливості посередництва між суспільством, у якому індивіди народилися, і суспільством, яке їх прийняло.

Ризик переплутати

Концепція суспільства з багатьма спільнотами, яке співвідноситься з колективною інтеграцією як суперечне індивідуальній інтеграції в суспільство, призводить до дуже різних ситуацій, залежно від того, про який соціальний і політичний контекст ідеться: французький, британський, голландський чи німецький. Ці контексти пов'язані з філософією, що лежить підспудно під концептом нації (де роль крові чи спорідненості, території та бажання індивідів до чогось належати служать для його визначення). Ці відмінності відбиваються у посутніх відмінностях національних кодів відповідних країн. Проте розглядати ці різні моделі як окремі в тому чи іншому національному контексті — значить робити велику помилку: в реальному житті моделі переплітаються.

Відтак, дуже важливо не сплутувати в одному й тому самому концепті полікультурного суспільства етнічні чи регіональні меншини, що входять до складу однієї й тієї самої нації: це постколоніальні меншини, що оселились у колишніх країнах-метрополіях і мають національне громадянство, іммігранти, які зберегли статус іноземців, покоління, що народилися від іммігрантів, цигани і євреї. Достоту, полікультурні ситуації суспільства заслуговують на окремий аналіз, залежно від їхніх витоків: історія націоналізмів, історія колонізації чи історія імміграції або ж культурна специфіка (цигани, євреї).

Такі полікультурні ситуації виявляють формальні аналогії. Однак місцеве населення і групи-меншини не переживають ці ситуації з однаковими колективними почуттями. У різних державах політичні проекти інтегрування меншин різні. Колективні вимоги культурної ідентичності проявляються по-різному — у залежності або від соціологічних умов їх влиття в націю (економічний, соціальний, юридичний і політичний статус), або від психологічних обставин (пошана чи зневага, визнання чи відкидання з боку тих, хто наразі має економічне й політичне верховенство у відповідному суспільстві, а головне — від соціального визнання групи, що репрезентує цю культуру).

В цьому й полягає причина того, що ми вирішили розглянути різні ситуації окремо.

Повернення до основоположних понять

Перш ніж перейти до завдань і суті інтеркультурної освіти, необхідно розглянути головні поняття, на які вона спирається.

Асиміляція

Це процес, у якому відносини між мігрантами і суспільством, що їх приймає, сприймаються як односторонній рух (пристосуванство) до моделей поведінки країни-господаря, з якими зустрічається особа мігранта і які змушують його позбутися будь-якого специфічного елементу культури (декультуризація й деперсоналізація). Цей термін охоплює передусім царину культури.

Асиміляція передбачає пасивність однієї культури відосно якоїсь іншої — домінуючої, а одночасно — судження про цінність, оскільки окремі культури вважаються вищими за інші. Культурну асиміляцію не слід плутати з асиміляцією в юридично-інституційиому значенні натуралізації (одержання громадянства), яка може співіснувати із власною збереженою культурною ідентичністю.

Культура

Значення, яке зазвичай надають їй в антропології, стосується якоїсь групи або народу. Вона відповідає складній і взаємозалежній структурі знань, кодів (кодексів, зібрань законів), уявлень, формальних або неформальних правил, моделей поведінки, цінностей, інтересів, прагнень, вірувань, мітів. Цей всесвіт матеріалізується у щоденних заняттях і стереотипах поведінки: манера одягатися, кулінарні пристрасті, помешкання, тілесні установки (пози й жести), організація сім'ї, релігійні обряди. Культура охоплює і життя, і працю. Генеза цієї складної структури здійснюється внаслідок технічних, економічних і соціальних перетворень, властивих даному суспільству в просторі й часі. Вона є результатом поєднання трьох чинників (дійових осіб) життя: людини, природи й суспільства.

Культурна демократія

Це поняття виникло зовсім недавно. Воно пов'язане з рухами відродження культур регіональних і національних меншин у деяких, зокрема європейських, країнах, що пройшли процес уніфікації й централізації, протилежний праву на ідентичність. У цьому контексті й було прийнято резолюцію Європейського парламенту від 16 жовтня 1961 р. щодо хартії співтовариства про регіональні мови й культури та хартію етнічних меншин.

Культурна демократія — це політичний проект, який, відштовхуючись від розмаїття культур, щодалі очевиднішого в європейських суспільствах, прагне дати кожному індивіду і групі засоби для досягнення справжнього розвою культури. Мета проекту — зосередити основоположні умови для досягнення демократії у боротьбі проти дискримінації та будь-якого соціального знецінення якоїсь певної культури; він вводить концепт культурного громадян-ства, протиставляючи його концепту громадянства політичного (право голосувати й надавати політичну владу) і соціального (со-ціальні права). Це передбачає перехід від ідеї елітарності культури до концепції, що сприяла б розвою розмаїття культур з урахуванням як територіальних аспектів, так і проявів індивідів та груп.

Культурна ідентичність

Цей термін включає два дуже важливі значення. Перше стосується «концепту ідентичності», що має передусім психологічне значення. Ідентичність стосується відчуття, що його кожен індивід має щодо самого себе, тобто щодо усвідомлення власного існування як особистості у взаємозв'язку з іншими індивідами, з якими він утворює соціальну групу (скажімо, сім'ю, об'єднання, власну націю тощо).

Таке сприйняття ідентичності не індивідуальне. Воно відображає взаємовизнання між індивідом і суспільством. Воно включає як суб'єктивний (сприйняття самоідентифікації й тяглості свого власного існування в часі й просторі), так і відносно-колективний аспект — сприйняття того факту, що інші визнають за індивідом його власні ідентифікації й тривання (тяглість).

Термін «культурна», навпаки, має радше типово соціологічне значення. Він походить від слова «культура», що включає глобальну спадщину індивіда й соціальних груп, до яких той належить. Відтак, культурна спадщина включає норми поведінки, цінності, звичаї й мову, що за ними єднаються чи розрізняються людські групи. Говорячи про культурну ідентичність якоїсь особи, ми визнаємо її всезагальну ідентичність, тобто збіг кількох окремих ідентифікацій зі стількома ж відмінними культурними приналежностями.

Етнічна ідентичність

Хоча у зв'язку з імміграцією культурна ідентичність незрідка зводиться до етнічної, значення останньої значно вужче. По суті, вона є посиланням на спільну історію або спільне походження, що його символізує спільна спадщина, проте охоплює тільки частину культури даної групи.

Факт усвідомлення (колективна свідомість етнічної групи) спирається на об'єктивні фактори, як от мова, раса або спільна релігія, часом територія, інституції або спільні культурні риси, хоча іноді деякі з цих факторів можуть бути відсутніми. Існує більш або менш виражений — проте завжди реальний — розрив між етнічною й культурною ідентичністю. Зводити культурну ідентичність до ідентичності етнічної, обмежуючись однією зі значущих особливостей, притаманних індивіду чи групі, значить створювати фактично небезпеку знищення реальної ідентичності індивіда.

Інтеграція — плюралістична інтеграція

У контексті культури меншин і панівної культури концепт інтеграції протистоїть поняттю асиміляції і вказує на здатність співставляти й обмінюватися — з позицій рівності й співучасті — цінностями, стандартами, моделями поведінки як з боку іммігранта, так і з боку суспільства, що його приймає. Інтеграція — це поступовий процес, під час якого нові мешканці стають активними учасниками економічного, соціального, громадянського, культурного й духовного життя країни, що їх прийняла.

Аспект взаємовідносин основний у понятті інтеграції, що допускає змішування культур і виключає співставлення. Воно передбачає інтеграцію комунікативну, тобто, з одного боку, інтеграцію між інструментами й мережею комунікації суспільства, що приймає, а з іншого — між інструментами й мережею комунікацій спільнот іммігрантів. Інтеграцію як соціо-культурний процес не слід плутати з расовою інтеграцією, яка полягає у створенні системи громадянської рівності між спільнотами різних рас у межах однієї й тієї самої держави, що є різновидом інтеграції політичної — передвісником інтеграції соціо-культурної.

Таким чином, взаємозалежність, конфронтація, обмін і позиція рівноправності характеризують соціо-культурну модель інтеграції. А для того, щоб зняти певну двозначність, що може виникнути з повсюдного вживання слова «інтеграція», — включення частини в ціле, — ми, за порадою Клода Клане, можемо взяти вираз «плюралістична інтеграція».

Меншина

Іммігрантів можна прирівняти до «меншин», якщо прийняти політично-правовий підхід, запропонований Норбером Руланом: «Не існує меншин як таких, вони визначаються лише під кутом зору структури. Меншини — це групи, поставлені в ситуацію меншовартості в результаті співвідношення сил і права, що відносять їх до інших груп у межах глобального суспільства, чиї інтереси бере на себе держава, здійснюючи дискримінацію або внаслідок нерівності правового статусу (політика апартеїду), або ж завдяки принципам громадянської рівності (якщо спільноти з особливим соціально-економічним статусом позбавити специфічних прав, можна створити або підтримати фактичні нерівності)».

Етнічні меншини

Було б помилкою не розрізняти спільноти іммігрантів і етнічні меншини. Політичні вимоги в ім'я особливої ідентичності є основною прикметою етнічної меншини. Поняття етнічної меншини впроваджує в концепт ідентичності політичний аспект, що охоплює сукупність елементів, які служать ідеологічною зброєю, роблячи з етнічної меншини чи її частини згуртовану групу. Сьогодні політичний аспект може бути викликаний накладанням двох феноменів: імміграції й деколонізації. В соціологічній літературі концепт меншини пов'язаний передусім з процесом формування нації.

Соціалізація

Це процес, завдяки якому культура суспільства передається новому поколінню. Він відбувається одночасно з розвитком ідентичності особи. Дитина вчиться дивитися на себе так, як на неї дивляться інші, і визнавати ролі інших. Первісну соціалізацію, що відбувається в родині, відрізняють від вторинної, що відбувається в школі та через контакти, формальні або неформальні, з іншими соціальними, зокрема рівними собі, групами.

джерело: скан