Перше інтерв’ю чимось подібне на перший інтим. Ті самі збиті фрази і не зовсім доречні слова. Неправильні слова і тікаючі щосили заглавні думки. Спроби наздогнати їх і жлобське бажання не опростоволоситись, переслідують і, як твердить статистика, частенько збивають з ніг тих, хто по тому надолужує втрачене у порадах журналів типу «Наталі», надуманих комплексах, пасивному гомосексуалізмі або імпотенції. Постараємось не набути жадної із цих, у нашому випадку інтелектуальних хвороб, і відбитися від зливи кинутих у власному напрямку списів у вигляді питань.

Дякуємо авторові і почнем.

RUN: Що, власне кажучи, являє собою «Бриколаж»? Розкажіть, будь-ласка, про нього, його історію, мету .

МАЗЕПА: «Бриколаж» (на галицький манер «Бриколяж») — цілком віртуальна спільнота особисто незнайомих між собою людей. Я, Ісаак Мазепа (Київська область), тов. Aho та І. Карівець зі Львова. Крім нас, посильну участь у розробці окремих концептуальних положень брали відомий у певних київських колах тов. Ірландець та перекладачка Олена Жарко, за що їм тогочасний респект.

Зараз ми вийшли на контакт і непогано ладимо із головою рівненського ВО «Свобода» тов. Стемом. Є тексти Лозинського, Поцілуйка, купа власноруч написаних інтерв’ю, перекладів, дописів.

Частину простору займають білорусо- та російськомовні тексти, загальний обсяг котрих не перевищує 10%. Надалі цей відсоток спадатиме, як вода на порогах, аж до залишків у вигляді одного шумовиння. Частина текстів передрукована з інших україномовних джерел, проте таких теж меншість. До них буде застосовано анальогічну операцію.

Інколи ми отримуємо тексти від читачів сайту, чия кількість на сьогодні вар’юється від 190 до 260 на день (тут ходить про окремішні неповторні ай-пі і 3000-4000 переглянутих за той же день сторінок), що, зважаючи на некомерційний статус ресурса і незначну кількість задіяних у його наповненні добровольців не таке вже і погане досягнення.

Ми не робимо банерів, не займаємося самореклямою, не беремо участи у роботах семінарів, демонстраціях та інших громадських заходах. Ми не контактуємо (принаймні, я) з жадними політичними партіями та іншими офіціозними соціяльними інституціями. Всі ми ріжні, в першу чергу у тому, що стосується особистих політичних настанов. Я цікавлюся (не ототожнюю себе) щойно зродженим у лоні вийшовшої на фінішну пряму (до пекла) західної цивілізації — націонал-анархізмом, тов. Aho, підозрюю, схиляється до «нових правих», Карівець — фільозоф-традиціоналіст, Стем займається націонал-більшовицькими штудіями.

Історія сайту — це текст за текстом, доданий у вказаних на сайті часових проміжках, а саме — за останні три роки. Мети немає ніякої. Принаймні, крізь призму моїх власних окулярів. Просвітництво, за прикладом німецької «Дойче коллєг», можливо. А так це лише хоббі. Хтось збирає марки, хтось жіночу білизну, а ми варті паперового варіянту тексти, цікаві і контраверсійні, українські і трохи чужих (на розтопку).

RUN: Якою була причина створення лабораторії, хто був її засновником/засновниками?

МАЗЕПА: Жадної. Будучи у 1998 році членом Київського відділення СНПУ я поцупив і відсканив статтю тов. Aho в одному із рідких тоді випусків «Орієнтирів». За якийсь час він знайшов своє прізвище на моєму старому сайті. По тому ми сконтактували і зайнялися тим, що на сьогодні представляє із себе «Бриколяж». За тим під’єднався Карівець і жити стало цікавіше, оскільки живий україномовний текст, присвячений жеврінню (або животінню) вітчизняного традиціоналізму, на дорозі не валяється. Відтак можна говорити про трьох батьків-засновників + незмінний адмін-агностик і частина постійно міняючихся супортерів. (Справи були дещо інакшими, коли сайт висів за адресою і нібито належав іншій людині).

RUN: «Бриколаж» — це суто мережеве утворення чи присутня якась частка «реалу» — зустрічі між «бриколажівцями», обговорення певних питань, проблем, круглі столи тощо?

МАЗЕПА: Формація суто мережева. Хоча я дещо обмовився у відповіді на 1-е питання — я знайомий з усіма, але, крім тов. Карівця, лише по телефону. З іншого боку це і на добре, позаяк обмежує вірогідність виникнення особистих конфліктів.

Що стосується «столів» та інших естетично заангажованих пиятик — питання залишається відкритим як і майбутнє нашого ресурсу. Весь проявлений у Яві дискурс відбувається на форумі, а прихований від очей ласих до чужих непорозумінь читачів — по телефону. Є бажання, немає можливостей: часових, фінансових, організаційних, знову-таки — бажання. Я, припустимо, і ти міг це помітити на власному досвіді, практично не іду на безпосередній контакт, відшукуючи для відмовки купу причин.

RUN: Чи впливає МЛ «Бриколаж» на реальну політику — консультації, хай навіть віртуальні, партіям, організаціям? Він подібний чи відмінний від інтелектуальних клубів «нових правих» у Франції, які є «генераторами ідей» для правих рухів?

МАЗЕПА: Буду говорити лише за себе. Ні, я не контактую з усім, що має будь-який зареєстрований статус. Для цього у мене є купа власних причин (одні із них — небажання мати додаткову неоплачувану роботу, постійно доводити свою теоретичну правоту і накопичувати чужий символічний капітал), крім того я не вірю у те, що втомлене від постійного переливання влади з одного дірявого відра до іншого, суспільство, направду зацікавлене в існуванні модерної, і такої, що вертикально побудована соціяльної структури.

Відповідаючи на питання щодо подібности до фран. клюбів «нових правих» я із задоволенням відповів би — «Так!», проте це було би дещо претензійним і цілком можливо жлобським варіянтом відповіді. Ні!, і водночас трохи — «Так!». Чому — ні? Бо двічі один і той самий трюк повторити практично неможливо. Чому — так? Бо, як і тамтешня «нова правиця» ми не прагнемо до вирішення практичних питань, не беремо участи в актуальній політиці і займаємося виключно власними мізками, ну, і, викладаємо вироблені в їх надрах графоманські потуги у неозорих просторах всесвітньої мережі. Ніхто нікому нічого не нав’язує, не примушує у щось вірити, або полемізувати із наперед несумісними позиціями. Хочете — читайте, ні — всього найкращого. Ми далекі від бажання позиціонувати власні думки у якости єдино компетентних, + еволюція поглядів, що у моєму випадку призвело до поступової девальвації сформованих соціальним досвідом образів інститутів влади, з державою у центрі, цим ворогом народу №1 і відповідним до наведеного злівішанням суспільного ідеялу.

Нам близькі Бенуа і Фай, хоча, відверто кажучи, не володіючи ні на йоту хранцузською і бачивши лише двох негрів і пів-араба у житті мені важко зрозуміти суть відстоюваних ними точок зору і компетентність пропонованих підходів. А так, що «нові ліві», що, відповідно — «праві» — один х.й, перепрошую, як на мене. 21 століття потребує нових, суть синтезованих ідеольогій, серед котрих не буде місця померлим наприкінці 20 століття «-ізмам». Ті, хто патосно відносить себе до т. зв. «правих», завжди недооцінювали заритий у глибинах трудової практики соціяльний алгоритм і, таким чином, займалися (і властиво займаються) популізмом, вироджуючися у таке непривабливе явище, яким є кожен «буржуазний націоналізм». Ліві і їхня «клясова солідарність», на фоні очевидної етнічної диференціації смішніші за теж нарід — мишків Гаммі. Стверджуючи неактуальність успадкованих ознак вони скочуються до так званого «соціал-шовінізму» («соціал-фашизму», якщо хочете), що в жадному випадку не надається до подолання охопивших планетарну спільноту кризових явищ. Істина, як, властиво і завжди, десь посередині, у надрах поступово формованого антикапіталістичного інтернаціоналу.

Ми прагнемо до трансляції на україномовного читача кращих розробок того ж Бенуа, проте морально не готові порівнювати своє хоббі і прижиттєвий внесок французських велетнів думки, позаяк знаходимось на ріжних вагових щаблях.

RUN: Як Ви вважаєте, сили правого флангу українського політикуму зможуть увійти до наступного складу парламенту?

МАЗЕПА: Ні, хоча це залежить від того, кого саме вважати правим флангом і чи існує він, на загал. Популісти від спрофанованого у нас «націонал-демократичного табору» — так (Народний Союз «Наша Україна», «Батьківщина», Народна партія і їхні можливі сателіти). Радикальні націоналісти, навіть за умови розбудови власного бльоку — ні. Занадто вузька соціяльна і, що головне, електоральна база, розширити котру вони навіть не намагалися. Часи шаманських ритуалів з їхніми колективними молитвами і співами мантр на кшталт «О, Україна, я твій патріот» і «Бандера живіший всіх живих», минули ще на початку буремних 90-х. Зараз треба розвивати профспілки, чого, на жаль, не роблять, ні традиційні ліві з їхнім ще живим «червоним директоратом», ні остаточно звар’ювавші на грунті буржуазних цінностей дуже умовно — «праві». Здається, це єдиний на сьогодні шанс просунутися на Південь і Схід, плюс дрібнобуржуазна стихія, державні службовці, національні меншини тощо. До всіх дверей потрібен ключ, але для чого, якщо ти (не особисто — образно) читав Донцова і допомагаєш знайомому депутату «розбудовувати державу» (розкрадаючи країну і обкрадаючи народ), не рахуючись із тим, що одні шкарпетки (про мешти я навіть не згадую) твого доброго «працедавця» вдвічі перевищують і твою, і що найцікавіше — його офіційну зарплатню. Зараз, і тут моя точка зору непоодинока, т. зв. «українські праві» представляють із себе жалюгідну купку прагнучих особистого комфорту кар’єристів і успішно користаючих із засад так званого «професійного патріотизму», тобто виключно такої любови до Батьківщини, котра у підсумку приносить прибуток. Тут вона, тобто моя точка зору, цілком тотожна тов. Жадану. Який там у біса «патріотизм»? Візьми ЛЮБОГО вже згаданого мною депутата, або просто наділеного достатніми для конвертування у валюту владними повноваженнями і прикинь вартість його тепер уже краватки (саме по ній, шкарпеткам і мештам можна визначити коефіцієнт неофіційних доходів у вищих посадових бариг) — ніхто із мелькаючих на телебаченні рож не жиє на зарплату, так на біса ж мені давати їм шанс обманювати нас далі і наживатися на результатах нашої довіри, що у конкретному випадку означає владний мандат? Більшість із них не знайома із картою свого виборчого округа, не кажучи вже про вирішення його практичних потреб. Ми як барани потрібні їм лише раз на 4 роки, коли нашу довіру і знову обмануті символи віри приносять на олтар виборчих технологій. Легітимізація своїх повноважень за допомогою максимальної кількости галочок у якомога більшій кількости бюлетнів — і все! Потім навіть не підходь. Так для чого ж тоді весь той фарс і сотні, потрачених на вибори (замість віддати у наскрізь корумповані такими ж сльозливими «патрійотами» дитячі інтернати) міліонів, в котрих, властиво, регіональні еліти і групи лоббі обирають самих себе? Дякую, сходив — раз, другий, не пам’ятаю, скільки точно — наступного поп’ю з пацанами пиво, процес вживання котрого буде зразком найліпшої громадської і напрочуд патріотичної позиції. Я нічим їм не зобов’язаний, тим більше не повинен влаштовувати на роботу за допомогою свого підпису. Був у нас тут один «сильно патрійотичний» рухман, потім свистів шо він «по культурі» і газом для селян займатися не буде. Зараз «вкалює» у посольстві в Єревані, бухає марочний коньяк і передає вістки на Батьківщину. Каже, падло, що дуже скучає.

RUN: Чи потрібна українським правим оновлена ідеологія, а можливо і методологія?

МАЗЕПА: Так, як потрібна вона і українським лівим. Я би із задоволенням вступив до Української комуністичної партії, якби така існувала. Праві повинні першочергово звернутися до вирішення нагальних соціяльних питань, екольогії тощо і лише в такому разі забезпечать себе вагомими впливами на перебіг суспільної ситуації. Бігати за і так переляканими неграми, бити кагалом юдеїв і обмальовувати синагоги, як мінімум, не продуктивно. Продайте хоча би одне авто хоча би одного депутата-«патріота» і на виручені гроші закупіть українських підручників для кримських, придністровських або яких інших українських шкіл. А базланити по телевізору про патріотичну, а відтак і готову на електоральний продаж, позицію, перепрошую, словесний онанізм. І ліві і праві стоять перед питанням можливого виживання, в часи, коли замилуване можливістю жити «ліпше від інших» «центриське болото» затягує до своїх грошових ям, або, у протилежному випадку, якщо «бідненькому» пощастить — постійного борсання на краю зеленої, долярової ойкумени. Ти можеш скільки завгодно разів торочити про свою неспівмірну з іншими любов до Батьківщини і цитувати «Декалог націоналіста», тоді як патріотизм визначається наявністю у твоєму графіку часу для соціяльних або культурних практик: нагодувати бомжа, завести присвячений творчости Вольвача ЖЖ, обламати зарвавшогося у рафіку українофоба, прибрати від сміття лісосмугу або парк тощо. Варіянтів безліч, було би бажання. А «терти базар», просю пана, це не патріотизм. Це просто «базар». Але і він кращий за «проф.патріотів», цих лоббістів і грантоїдів, котрі, сидячи в офісі пузатого дяді переповнюються власної соціальної значимости і того самого «патріотизму». Я бачив таких і то безліч разів. Тому оновлення ідеольогії полягає у тимчасовій відмові від боротьби за владу, у ходінні в народ, у «культурній революції» знизу, а не у штовханині і грі у «гору» на владному Олімпі. Суди сам. Ти молодий, енергійний, маєш якісь принципи, щось прочитаєш, десь украдеш — зробив сайт. Добрий чи поганий — не суть важливо. Скільки і хто його читатиме — теж. В кожному разі для останнього, тобто набуття рис читабельного, ресурсові треба час. Люде заходять, читають, питають, формуються і по тому, можливо, реалізуються як проснувшіся від довгого колоніяльного сну представники українсько спільноти. Ти вносиш свою, хай невелику, лепту, до спільної української справи. Ти дієш сам, або з колом подібних на себе. Ти не клянчиш гроші, не цупиш їх у батьків і не позичаєш у бариг. Бо рідна культура і зміст всіх її послань — це замішані на дідівській крови цінності, продавати котрі не годиться. Інший варіант — купа міністерств, міністрів, помічників і тому подібних морально обмежених і використаних окупантами презервативів. Хто із них надався до розвою нашої мови, пісні, релігії, того, що складає незмінну частину вижившого у віках і скільки разів страчуваного українського ідентитету? — НІХТО. Все робиться завжди рухомими і дійсно патріотичними групами пасіонаріїв — ЗНИЗУ: українська школа на східній і південній периферії (я не кажу вже за межу), наші книжки у магазинах (на Петрівці аж два лотка), музика замість іноземних хітів (у нас купа, повір мені, класної музики, просто для буржуазного суспільства і покоління «Кока-коли» вона неформатна. Олігофрен (перепрошую дійсно хворих), не зрозуміє Баха. Так само як «продвинутий молодняк» із русифікованих центрів і околиць — «Гайдамаки», «Гуцул Каліпсо» або «Лос Динамос»), котру ніхто не хоче продюсувати (ліпше вкласти бабки в ресторан), українізація софту, переклад на українську Пєлєвіна, Желязни і ще тисячу-другу, як це роблять гребучі міліарди з наших читачів «брати-москалі». Де захист україномовного споживача інформації: книжок, музики, фільмів? Її, тобто продукції, просто немає. Немає і захисту. І навпаки — немає захисту, іншими термінами — протекції, немає і вітчизняної культурної продукції. Зате є купа міністерств і тому подібних дрібніших інституцій на місцях. На х.я вони нам? Оновлення ідеолььогії, або, як ти кажеш, формування метаполіточного, метаідеологічного дискурсу — справа не одного дня. 15 років ми вже втратили. У нас немає величезної кількости вихідців з Африки-Азії і тому зараз не варто перейматися питаннями штибу «білий сепаратизм» чи навпаки — «європейська реконкіста». У нас є москалі, і ще більше закошених під них співгромадян, чия точка зору лежить на залізничних рельсах і чекає наступного українського поїзда — цілі верстви, кляси і страти міркують на схожих до струвіанських чорносотенців шляхах: донетчани і одесити, кримські кацапи і «українські військовики», доморещені «панславісти» і «істинні православні» стверджують, що нас направду не існує, ми видумка німецьких шпигунів, ми історична фікція і опечатка у підручниках з історії… Нова ідеольогія — це заперечення накидуваного віками культурного ярма, з обов’язковою і насильницькою українізацією часів Скрипника; антикольоніалізм, антикапіталізм і антимодернізм — це українізація наших міст, деприватизація всього, що підпадає під її сакральний, робітничий меч і відродження однієї чи кількох притаманних українцям традицій або релігій. Ми не африкандери і не виходитемо до створеної десь на Поліссі української «Оранії». У нас більші історичні шанси і все, що нам треба, це: зарплата, соціяльний захист, робітничий контроль на заводах і підприємствах, екольогічний над залишками природи, громадський над розпустившимися бюрократами і здоровий культурний простір для наших дітей. Не треба тратити ? міліарда на якісь галімі вибори. Треба дієва українська мережа часів архаїчної Галичини, з її спілками солідарности і кооперації та громадськими читальнями а-ля «Просвіта». Таким робом наша позиція визначається як «Чинний український сепаратизм у бакунінському значенні цього слова»: ми радимо уникати тісних і тим більше непотрібних контактів з державними інститутами, іншими етнічними групами та проявами імперської культурної спадщини. Це і є український варіант націонал-анархізму. Крім них, ми вважаємо помилковим включатися у диктовану владою боротьбу за неї. Ми рахуємо помилковим битися за портфелі і позоритися в очах односельців, брешучи у мікрофон. Боротьба за владу з наступними спробами впливати на процеси у вертикальному розрішенні не повернуть нам Україну. Треба міняти тактику і просувати альтернативні до «українскіх», медіа, чиє майбутнє завдання — позиціонувати і просувати в уми підростаючого покоління ідею української етнічної мережі. Не країни або держави з її постійною монополією на всі позитиви слова «Україна», котрими насправді є ми — вони, бюрократи і колаборанти, на сьогодні лише соціяльний або історичний атавізм. Ви думаєте ми втратимо, розпрощавшися з Донецьком або Кримом? Ні, шановні, втратять вони, разом із помираючою щодень то сильніше культурною метрополією, чия смерть — питання найближчих 10-15 років. Наше завдання, або, якщо у множині, то цілі — повернути нам колись українські міста і відновити ще українське село. Це стане прикладом для наслідування і початком відродження новітньої української імперії — нової Київської Руси, побудованої на федералістичних (практично бакунінських) засадах, спілці українських етнічних мереж. До цього нас підштовхують, просто таки копняками під дупу кілька наступних божественних провидінь: децентралізація суспільного життя, пов’язана із кризою довіри до старих, передусім центральних органів влади, антипатерналізм не всує; дезінтеграція того, що до цих пір політкоретно називають Російською Федерацією і потрапляння в зону українського геополітичного впливу бувших етнічних земель: Кубані, Сх. Слобожанщини тощо. У підсумку все це можна визначити як такий собі, умовно — еволіанський анархо-імперіялізм. З одного боку — відмирання старих і народження нових, заснованих на комунітаризмі, свободі, взаємодопомозі і солідарности соціяльних інститутів; з іншого — відновлення ідей соціяльної та історичної справедливости, повернення метафізичної спіралі на круги своя. Це про метаполітику або таку саму ідеольогію. А до поки ми залишаємося, як писав Донцов — «нацією свинопасів», причиною чого, не в останню чергу є оспіваний «Гуцул Каліпсо» мертвонароджений соціяльний викидень — відсутність контролюючих громадських інституцій і тотальне паразитування на власному етнічному хребті перефарбованої бюрократії і його нового кримінального спільника, «національної буржуазії»: «Прєдсєтатєль у колгоспі — мафія тутешня, при Радянському Союзі — бувший кегебешник».

RUN: Чи спостерігається в лівих та лівацьких сил в Україні і в світі тенденція до «поправішання», «понаціоналізовування», а у правих відповідно — «полівішання», «посоціалізовування»?

МАЗЕПА: В Україні — ні. Що стосується світу, в цілому — так. Власне кажучи, їхні ліві (у нормальному розумінні цього слова) завжди були у першу чергу носіями етнічного ідентитету, а по тому вже і клясового. Прикладів безліч і всі вони класичні — безумовна більшість організацій, що так чи інакше пробують представляти поневолені народи стоїть на лівих націоналістичних (читай соціял-націоналістичних) позиціях. Бажаючі ознайомитися завітайте на www.broadleft.org .

Полівішання отямившихся правих також не останнє у відбуваючихся сьогодні процесах ідеольогічного розвою. Відроджується антигітлерівський націонал-соціялізм, нац-більшовизм, нац-анархізм та інші складні і банальні словосполучення, чиє покликанння — довести аксіоматичність теорії, згідно котрої національне і соціяльне є сторонами однієї медалі, а не взаємовиключними або другорядними монадами, як це має місце у цілком помилкових уявленнях носіїв клясичних, я би навіть сказав по анальогії до періоду їх зародження — класицистичних, часто просто вікторіанських ідеольогій.

RUN: Як ви вважаєте, великі капіталісти (Пінчуки, Порошенки тощо) фактично належать до якоїсь нації чи їх нація — капітал? Що скажете про відносини кримських татар і Ахметова, який за національністю — татарин.

МАЗЕПА: Генетично вони, звичайно, українці, проте кажучи про їхній соціяльно-економічний статус слід відмітити досить компрадорський характер нашої олігархії загалом, тому не варто перейматися тим, ким вони є за етнічним походженням. Я не вірю у величезну кількість неукраїнців при владі. Проблема у артикуляції неконтрольованого громадскістю інституту влади, чиї алгоритми дають можливості не пройти перевірку владою і тому діють не на користь його носіїв, а звідси і інсинуації — а може там одні «жиди, кацапи або ще хтось?». Ні, керують нами українці, хоча теоретично не повинен ніхто. Стосовно Ахметова і кримських татар — нічого путнього сказати не можу. В Україні існує три потужні татарські центри (в тому числі і впливу) — Крим, Київ і Донецьк. При тому, що перший багато у чому відрізняється від двох інших. Не думаю, що Ахметову цікава «кримська карта», загалом. Незважаючи на своє татарське походження мені він видається типовим представником «донецького субетносу».

RUN: Перспективи «Бриколажу». Ваша думка.

МАЗЕПА: Жадних. Інтуїція підказує, що його життєвий шлях добігає кінця. Є маза зайнятися ближчими до практики місцевими штудіями, котрі, вірогідно, замешкуватимуть наступну (перепрошую за рекляму) адресу: www.blog.obukhiv.biz . Зараз там пустеля Гобі. Гадаю, до нового року «Бриколяж» помре. А може і ні. Що стосується перспектив — вони направду не потрібні. Все робиться в першу чергу для себе. Тому мотивація, на плятформі котрої відбувається «Бриколяж» не покликана здобутися до якогось успіху. Сам факт його існування є завмерлою у теперішньому часі особистою перспективою.

RUN: Дякую за розмову. Україна — Forever!

МАЗЕПА: Просимо. Ukranian Power!

ПС. Викладена вище точка зору є особистою інтелектуальною (або замаскованою під нею) власністю тов.Мазепи, а не офіційною позицією всіх учасників проекту «Бриколаж».

джерело: run.org.ua