Тема архаїчного минулого, коренів, витоків, індоєвропейська проблематика продовжує залишатися у полі уваги «Бриколажу». На додаток до вже опублікованих розвідок професорів Жана Одрі ( www.lab.org.ua/article/600 ), С.Поломе ( www.lab.org.ua/article/708/ ), К.Уоткінса ( www.lab.org.ua/article/701/ ), вашій увазі пропонується стаття Майкла Спейдела (Шпайделя?) про індоєвропейську воїнську традицію.

Берсеркери — несамовиті, одержимі воїни, що незважали на рани і не боялись смерті були втіленням духу шалених атак. Хоча воїнській традиції берсеркерів понад три тисячі років її історія ще не написана. Дане дослідження є схематичним нарисом цієї історії, який складається з п’яти розділів.

Перший — присвячений витокам традиції, що сягають кінця бронзового віку.

Другий — простежує її сліди в бронзовому, залізному віках, а також в епоху Середньовіччя.

Третій розділ приділено опису ідеології берсеркерів, а четвертий — дослідженню писемних свідоцтв, в яких описуються їх участь в бойових діях, в якості наступальних підрозділів, що діяли поряд з дисциплінованими загонами. Остання частина, що має гіпотетичний характер, розглядає структуру функцій індоєвропейських берсеркерів у порівнянні з іншими подібного типу воїнськими традиціями, такими, як ацтекські quachics та індонезійські amoks.

Нові джерела дозволяють розширити географічний діапазон традиції берсеркерів, включивши до нього Месопотамію. Вони є найдавнішими писемними текстами, що фіксують її і проливають світло на дух давніх воїнів, зокрема на одержимість, з якою вони безстрашно кидались в бій. Дана традиція, таким чином, постає як багатолітній, транскультурний феномен, що безперервно тягнеться від прадавніх віків до ранньоісторичної епохи.

Сноррі Стурлуссон в «Сазі про Інглінгів», написаній близько 1220 року нашої ери, описує берсеркерів як одержимих воїнів, що бились без панцирів: «Люди Одіна воювали без кольчуг і лютували як пси та вовки. Вони гризли свої щити і були сильні як ведмеді чи бики. Вони вбивали людей, але ні вогонь ні залізо не завдавали їм шкоди. Такі воїни звались берсеркерами.»

Отже берсеркери нехтували бронею, свідомо відмовляючись від обладунків. Вони також були некерованими в стані шалу лютості. Ці дві риси характеризують берсеркерів, хоча в більшості джерел згадується лише якась одна з них, навіть у випадках коли воїни були одночасно і оголеними і одержимими.

Будь які війська під час бойових дій проявляють і божевільну лють і ризиковану зухвалість. Так араби, що воювали разом з Лоренсом Аравійським в 1917 році в бою під Wejh, скидали плащі, головні убори, сорочки, кажучи, що таким чином отримають «чисті» рани, а їх дорогоцінний одяг не буде ушкоджено. Проте це не ті причини через які оголяли тіло берсеркери. Вони були водночас і роздягненими і одержимими. Дане дослідження покаже, що йдеться про давню, чітко окреслену, хоча й не достатньо висвітлену сучасними науковцями традицію, яка є визначним елементом індоєвропейської культури.

Берсеркери кінця бронзового віку

Вавилонсько-ассирійська цивілізація загалом була продовжувачкою трьохтисячолітньої шумерської традиції. В сфері військової справи була успадкованою тактика, яка передбачала застосування рівних, впорядкованих рядів бійців, свого роду прототип фаланги, який названо «стандартом Уру». Воїни були захищені шоломами, латами, важко озброєними і крокували один за одним. Так було у всіх месопотамських містах-державах та містах-імперіях.

В сімнадцятому столітті до нашої ери всю Східну Азію захопили народи, що мали на озброєнні військові колісниці. Відомо, що арійська Міттанія здобула Ашшур, проте ми не знаємо яким чином ці події змінили Ассирію. Однак в кінці тринадцятого століття, в період правління Tukulti-Ninurta можна виявити деякі чужоземні риси в культурі Ассирії.

На початку свого правління Tukulti-Ninurta (1243-1207 до н. е.) воював проти хетів, а в 1228 бився з вавілонянами. Перемігши і захопивши касситського царя Вавилону, він велів скласти епічну поему, яка мала б виправдати невмотивовану агресію. Результат видався унікальним; на відміну від інших текстів, що збереглись, епос щедро вихваляє військовий стиль і божевільну лють царських воїнів. Описано не лише те, що боги Tukulti-Ninurta паралізували ворогів страхом і сліпотою та зробили тупою їх зброю, але й те, що ассирійські воїни набули страшного вигляду, стали подібними на грифона Anzu, підкреслено й те, що вони нехтували панцирами.

They are furious, raging, taking forms strange as Anzu.
They charge forward furiously to the fray without armor,
They had stripped off their breastplates, discarded their clothing,
They tied up their hair and polished (?) their ... weapons,
The fierce heroic men danced with sharpened weapons.
They annoying at one another like struggling lions, with eyes flash (?),
While the fray, particles drawn in a whirlwind, swirled around in combat.

Ця поема є дуже цінним відкриттям. Будучи за межами греко-римської літературної традиції вона зберегла реалістичний опис тогочасних воїнів, в той час як навіть найбільш поважні класичні автори в цьому плані не викликають довіри, оскільки вони за інерцією повторюють прадавні поетичні кліше (топоси). Отже ми можемо дізнатись з давнього епосу, що ассірійські воїни одержимі бойовим божевіллям «набували дивного вигляду», позбувались своїх обладунків, скидали одяг, зв’язували до купи своє волосся, танцювали бойові танці із зброєю в руках, їх погляди були відчайдушними і грізними, вони дико ревіли, і запалені несамовитою люттю кидались у вир бою. В жодному іншому тексті не зустрічається опис подібної поведінки ассірійців.

Палаючі очі, божевілля, ураганний натиск є ознаками традиційними для індоєвропейських берсеркерів, тож можливо, що ассірійці запозичили цей воїнський стиль у індоєвропейців.

1500 років до нашої ери індоєвропейські племена панували на території від Північної Індії до Західної Європи, а зокрема і у східній, північній та західній Ассирії. Перед розселенням їхні предки мали спільну мову, релігію, героїчну поезію, і що є менш вивченим, також і деякі штурмові воїнські стилі. Зокрема їх воїни-вовки, наприклад, воювали в капюшонах зроблених з вовчих голів, вили як вовки, що лякало ворожих коней і дозволяло знешкоджувати вершників. Берсеркери були представниками одного з характерних для індоєвропейців стилів збройної боротьби і тому коректно буде поставити запитання — чи не були божевільні воїни Tukulti-Ninurta індоєвропейськими берсеркерами.

Скидання одягу в полі зору противника є дуже специфічною рисою бойового стилю. Відсутність панцирів це одна річ, але скидання їх в полі зору противника, і не лише їх, а й одягу — зовсім інша. В той час як така практика не типова для Близького Сходу, вона є дуже характерною для давніх і середньовічних кельтів та германців, тому цілком припустимою є можливість її запозичення ассірійцями у індоєвропейців. Не виключено також, що воїни Tukulti-Ninurta самі були індоєвропейцями. Жоден з варіантів не є неможливим. Ассірійці зазвичай мали у складі своєї армії велику кількість в’язнів. Tukulti-Ninurta міг здобути цих божевільних воїнів на початку свого царювання, коли захопив в полон, як він каже «28000 хетів за Євфратом». Крім того він називає своїх берсеркерів словом «ardani», яке можна перекласти і як «ті що дали присягу на вірність» і як «раби», що може вказувати на них як на полонених.

Можливо, що ассірійці запозичили берсеркерівський стиль від своїх північних індоєвропейських сусідів іранців, що також мали довговолосих, оголених, а отже дикого вигляду воїнів. Навіть неіндоєвропейське населення гір могло передати цю традицію, оскільки немає підстав вважати, що військовий стиль може бути пов’язаним з представниками виключно однієї мовної сім’ї. Проте без присутності іноземців такі радикальні військові і культурні зміни як поява берсеркерів не могли відбутись. Розвинуті, організовані суспільства з осілим населенням, такі яким було ассирійське не могли самостійно без зовнішнього впливу повернутись до проявів дикості. Світова історія не знає таких прикладів. Хети чи якісь інші індоєвропейські найманці або ж полонені є найімовірнішим поясненням феномену божевільних воїнів, тим більше, що ассирійці запозичили у тринадцятому столітті від хетів багато чого у сфері війни і політики.

Дата битви Tukulti-Ninurta' — 1228 рік до нашої ери має дуже специфічний контекст. Подія відбувалась в момент занепаду перед тим розквітаючих Єгипту, Західної Азії, Греції бронзового віку, коли хвилі північних воїнів зруйнували Мікени, Трою, хетський Hattusas і царства Сирії. Єгипет заледве відбився від зайд. Ударною силою новоприбульців була піхота. Перед цим 400 років на полях битв панували бойові колісниці. Але в кінці тринадцятого століття їх раптово потіснила піхота.

Недавні ґрунтовні дослідження проливають світло на те яким чином це відбувалось. Воїнам, що стояли на колісницях завжди необхідними були піші «бігуни», які підтримували їх у рукопашному бою. Такі бігуни складали елітні загони. Зазвичай це були іноземці, найняті через їх стійкість та відчайдушність, такі як сардинці Рамзеса II (1279-1212 до н.е.) і Рамзеса III (1186-1155 до н.е.). Через деякий час стало зрозуміло, що піхотинці, якщо їх є багато, здатні самостійно долати воїнів на бойових колісницях, для цього потрібно лише поранити списом одного з коней запряжених у колісницю. Це зупиняло її і дозволяло піхотинцям вступати в рукопашний бій, до якого вони були краще підготовленими і оснащеними, ніж одягнені у броню лучники з колісниць. Перша відома кампанія, що застосовувала цю нову тактику відбулась у 1208 році до нашої ери під проводом Meryre з Лівії, який намагався захопити Єгипет, найнявши для цього воїнів «з усіх північних земель». Щоб відбити інвазію, єгипетські правителі, також найняли іноземних піхотинців. На відомій мікенській «воїнській вазі» зображено лати, якими були захищені тіла таких піших воїнів у ближньому бою.

Це означає, що вояки Tukulti-Ninurta' були найкращими, найсучаснішими воїнами свого часу. Можливо саме через це цар так пишався ними і детально їх описав. Кампанія 1228 року була першою в історії подією, де був задіяний новий за оснащенням і тактикою ведення бою вид піхоти. Це трапилось за двадцять років до Єгипетської кампанії. Ассирія наймала іноземців як і усі тогочасні держави, не будучи в цьому винятком. Цій державі пасувало б першою використати берсеркерів, оскільки ассирійці славились своєю схильністю до нововведень. Так зокрема вони згодом першими запровадили кавалерію.

Крім цього у нас є можливість дослідити той дух, що привів цих піших воїнів до перемоги: дух берсеркерів. Незважаючи на те, що певна кількість нового металу — заліза була вже на той час доступною для обох сторін, не це вирішувало результат битви: епос описує воїнський дух настільки сильно, що не залишається сумнівів з приводу того, що саме він був вирішальним фактором. Дух, дисципліна, і вишкіл питання не менш важливі ніж технології виготовлення зброї. Як «бігуни», що допомагають воїнам на колісницях, елітні загони Tukulti-Ninurta воювали без панцирів, як піхотинці у ближньому бою вони бились в обладунках. Таким чином вони добре володіли обома способами ведення бою, в панцирах і без, що давало їм впевненість у здатності перемогти вавілонян навіть без нагрудників, тож вони гордо та відчайдушно наступали оголеними. В тактичному плані для ассірійців оптимальною була тактика циркулюючого вихору. Про війська, що атакували подібним чином свого часу було сказано наступне: «Кожен варвар б’ється самостійно, без товариша ліворуч чи з праворуч, він залежний лише від свого круглого щита. Мобільність значила більше, ніж злагодженість дій».

В епосі Tukulti-Ninurta's не згадується кіннота, оскільки вона ще не була винайденою. Тому 1200 років до нашої ери бесеркери були втіленням краю стрімкості та дерзкості, чим пізніше поступились кінноті. Важко озброєна піхота на той час ще також не з’явилась. Саме тому ці дикі воїни були головною ударною силою Tukulti-Ninurta. У наступні ж віки берсеркери поступово перетворяться на малочисельні загони особистої охорони правителів.

Факт появи іноземної піхоти в усіх країнах Західної Азії в той час підкріпляє висновки зроблені на основі аналізу бойового стилю воїнів Tukulti-Ninurta, а саме висновки про їх індоєвропейське походження. Можна виділити цілий ряд моментів характерних для північних воїнських стилів, що притаманні і месопотамським берсеркерам.

Кельтські та германські екстатичні бійці бились як леви чи інші хижі тварини. Вони лякали ворогів палаючими очима, риком чи ревом, і зв’язаним до купи довгим волоссям; перед битвою при Страсбурзі у 354 році нашої ери король алеманів Chonodomar вплів у волосся вишиту золотом стрічку, фракійські воїни зв’язували своє волосся в жмут, довге добре доглянуте волосся спартанських воїнів описано Геродотом.

Ще однією важливою деталлю є здатність екзальтованих воїнів змінювати свій вигляд. Одержимі люттю кельтські та германські воїни жахливо спотворювали свої обличчя і тіла. Серед ірландських героїв цим найбільше прославився Кухулін. Аналогічно й Egil, що прийшов вимагати викуп за вбивство свого брата, для того щоб показати королю своє божевілля опустив одну зі своїх брів аж до щоки, а іншу підняв до коренів волосся і рухав ними почергово то вверх то вниз. Більш того, кельтські герої під час битв ставали велетенськими.

Наполовину оголені бійці були також і у хетській королівській гвардії, але лише епос Tukulti-Ninurta повідомляє, що в другому тисячолітті до нашої ери такі «оголені» воїни бились з божевільною відчайдушністю, скидали панцир, а заодно й одяг, викликали екстатичний транс танцем і змінюванням форму тіла, демонстрували пишне волосся, лякали палаючими очима і атакували подібно до ураганного вихору. Нехтування панцирем і божевільна лють є основними рисами берсеркерів, і тут вони на відміну від інших текстів згадуються одночасно. Епос Tukulti-Ninurta таким чином дає більше інформації ніж всі інші більш пізні джерела. Тому його можна вважати основним джерелом інформації про берсеркерівський стиль ведення бою.

Берсеркери епохи бронзи, заліза та середніх віків

Гвардійці вирізані на барельєфі велетенського моноліту царських воріт столиці хетів Hattusas зображені наполовину оголеними. Озброєні сокирами та мечами вони носили лише невеличкий «кілт» навколо бедер. На головах мали високі шоломи з гребінцями, що захищали вуха і шию. Оскільки не натільні панцирі, а шоломи були елементом берсеркерівської традиції, то хетські гвардійці є схожими на її представників. Стоячи на охороні царських воріт вони без сумнівів мали високий статус; тож археологів дивував той факт, що вони були майже голими, без панцирів і навіть без шкіряних безрукавок. На барельєфі чітко показано, що їх груди оголені. Більш того вони були також і босими. Велика кількість хетських скульптур свідчить, що їх воїни найвищого рангу мали на собі лише «кілти». Елітні хетські воїни, зокрема і царські гвардійці пишались тим, що йшли в бій оголеними. Ця оголеність виражала відчайдушну відвагу перед лицем ворога, що була ознакою берсерківського бойового стилю. Ми не можемо бути впевненими у воїнській одержимості хетів, але паралелі з воїнами Tukulti-Ninurta наштовхують на думку про її наявність.

Захищені шоломом і одягнені лише в «кілт», озброєні мечами і списами воїни зображені на фресках бронзового віку з мікенського палацу в Пілосі (південна Греція). Вирізьблені на єгипетських барельєфах з Абідосу індоєвропейські сардинські «бігуни» фараона Рамзеса носили панцирі, коли виконували обов’язки особистих охоронців, в бою ж були одягнутими лише в «кілти» і шоломи. Статуетка воїна епохи бронзи також подібного до берсеркерів знайдена в датському Orevenswaenge. Цей оголений воїн мав на собі лише шолом, кільце навколо шиї, і пояс. Подібно до хетських гвардійців ці мікенські, сардинські, і датські воїни бронзового віку своїм бойовим одягом нагадували берсеркерів, однак ми не знаємо чи воювали вони в стані екстатичної божевільної люті. Тут допомогти може лише епос Tukulti-Ninurta, який свідчить що оголені воїни бронзового віку бились з божевільною відчайдушністю.

Традиція зображення оголених воїнів тривала безперервно протягом всього залізного віку. Архаїчні грецькі воїни восьмого століття до нашої ери зображались без одягу, але в шоломах, з кільцями навколо шиї і в поясах. Інколи змальовувалось як вони закидали за спину щит, що є типовим жестом берсеркерів.

Статуя шостого сторіччя до нашої ери знайдена у Hirschland теж відсвічує напівголого кельтського воїна, що мав на собі лише головний убір (можливо шолом), нашийне кільце, пояс і меч. Відносно кельтів можна сказати, що ми стоїмо на більш твердому ґрунті говорячи про екстатичний бойовий дух їх оголених воїнів. Кельти славились тим, що воювали майже без одягу. В битві при Telamon в Італії у 225 році до нашої ери вони були одягнуті лише в брюки і плащі, а їх списоносці, що були в авангарді бою в пориві буйства скинули навіть і це. Подібно до воїна з Hirschland кельти при Telamon носили на шиї золоті кільця, що мало заохочувати ворогів нападати, для того щоб відібрати їх. Статуя з Hirschland з її нашийним кільцем таким чином зображає воїна не в ідеалізованій наготі, а об’єктивно відсвічує одяг воїна в реальній бойовій ситуації.

В контексті типологічно тотожних артефактів бронзового віку стає зрозумілим, що воїн з Hirschland є частиною багатовікової індоєвропейської традиції, яка сягає другого тисячоліття до нашої ери, а наявність у нього тільки пояса, кільця і меча не є елементами характерними лише «для кельтів п’ятого і наступних століть». Традиція була широко розповсюдженою і древньою. У 189 році нашої ери малоазійські кельти бились оголюючи свою білу шкіру, щоб їх криваві рани справляли на ворогів жахаюче враження, а їм приносили славу. Римляни, що зіштовхувались з ними знали як діяти проти цих відчайдушних противників, одержимих сліпою ярістю: вони обстрілювали їх з луків і катапульт, закидали списами і всіляко уникали рукопашної сутички.

Залізний вік в західній Європі є зоряним часом боїв за участю оголених воїнів. В південній Іспанії в регіоні Sierra Morena, де кельти зустрілись з іберійцями, які засвоїли давньогрецьке мистецтво, археологи знаходять статуетки бронзових оголених воїнів з мечами і невеликими круглими щитами, інколи у шоломах. Таке оснащення є типовим для берсеркерів. Кельти, що прийшли на початку залізного віку в Іспанію очевидно принесли з собою берсеркерівський стиль бою, що процвітав там аж до римського періоду.

Якщо кельтські образи оголених воїнів реалістично зображають те, як ті виглядали в бою, то грецькі образи оголених воїнів зображали радше ідеальні тіла. Класичне грецьке мистецтво починаючи з шостого століття до нашої ери і наступних віків не може бути свідченням про наявність берсеркерів. Незважаючи на це в класичний і елліністичний період відсталі райони Греції все ще виставляли в бій подібні до берсеркерів загони: представники таких племен як аетолійці бились легкоозброєними і босими.

Фракійські воїни також відчайдушно бились оголеними: на срібній монеті 335-315 років до нашої ери їх піші воїни, що атакують македонських вершників, зображені з голими торсами, в одних лише «кілтах». Фракійці намагались ранити коней в живіт. Лівій описує той дух, з яким це звершувалось. У 171 році нашої ери він писав: «фракійці голосно вигукуючи, люті наче тварини, що довго були в неволі, бігли випереджаючи усіх інших на римських вершників з їх списами. Вони рубали коням ноги або ж протинали їх животи». Монета як археологічне джерело засвідчує оголеність фракійців, а Лівій як літературне джерело засвідчує їх ярість: в сумі маємо дві визначальні характеристики берсеркерів.

Оголеність воїнів свого часу була добре відомою також і в ранньому Римі. Вергілій описує Etruscan Herminius наступним чином:

Great-souled, great-bodied, greatly armed warrior,
flowing blond hair on his helmless head,
bare-shouldered, unafraid of wounds,
huge that he was, fighting uncovered.

Може видатись дивним як для римської традиції, те що давні італійські племена мали у своїх рядах берсеркерів чи подібних до берсеркерів воїнів, які бились оголеними, босими, без шоломів, з криком, часто в поєдинках один-на-один. Їх вигляд свідчив про подібний до берсеркерівського стан екстатичної нестями. Жадоба слави, спонукала їх до неймовірних зусиль.

Босих германських берсеркерів зображено на колоні Траяна. Римське тріумфальне мистецтво часто зображало напівголих північних європейців, чия дика відвага лякала, але чиє віддане служіння мало показати імператора правителем світу, що збирає по цілому світу вождів елітних бійців проти тих, що стоять на його шляху. На 36 фрагментові колони Траяна, босі з оголеними торсами юнаки стоять за спиною імператора. Ця ж молодь зображена і на 42 фрагментові. На 2 фрагментові імператор виголошує промову, в якій дякує переможцям битви при Adamklissi. Жодної зброї не зображено, хоча воїни тримають щити. Несучих прапори легіонерів зображено в панцирах як і їх зброєносців, але берсеркерів з голими торсами і босими. Б’ючись винятково добре, берсеркери виділялись серед тих, кого хвалив імператор. З лівої сторони привертає увагу своєю красою молодий, ретельно вибритий чоловік. З правого краю зображено високого, на голову вищого за всіх інших чоловіка. І це не є випадковістю, велетенська статура позначує його як північанина і берсеркера.

Ми не знаємо чи належали ці воїни до римських військових підрозділів чи до загонів союзників. Тацит повідомляє, що германські когорти римської армії бились без обладунків у своєму національному стилі, тож германські берсеркери чи подібні до берсеркерівських дружини могли бути у складі регулярної римської армії, і чоловіки зображені на колоні Траяна могли належати до цих когорт, а можливо навіть бути охоронцями імператора, подібно як сардинці були охоронцями Рамзеса ІІ. Вищезгадані бійці Tukulti-Ninurta мабуть теж виконували ці функції.

Подібно до списоносців Gaesati в битві при Telamon, що бились оголеними «через хоробрість та любов до слави « і які вважали, що чим більш оголеною виходить людина в бій тим більш вона смілива, молоді воїни Траяна воювали не лише з голими торсами, але й босими, тобто більш оголеними ніж решта їх одноплемінників, що свідчило про виняткову відвагу. Те що вони ходили босими подібно до молодих спартанців, зміцнювало здатність переносити біль, гартуючи волю. Це характеризує їх як берсеркерів, хоча на барельєфі і не видно їхньої божевільної люті в бою. Щоб показати безстрашність, зазначає Павло Диякон, герули носили лише пов’язки на стегнах під час боїв з ломбардами у 560 році нашої ери «чи то щоб бути швидкими, чи то через зневагу до ран». Обидві причини мають резон. Швидкість мала велике значення, оскільки необтяжені бронею воїни могли добігти до ворогів перед тим як ті закидали б їх стрілами та списами. Для герулів як і для воїнів Gaesati та Траянових берсеркерів справджується один і той же принцип: чим більш оголені воїни, тим більш вони відчайдушні та хоробрі.

Це були атрибути широко розповсюдженого воїнського ідеалу, на суть якого проливає світло Вергілій, коли називає голоплечого Herminius «могутній духом.» Інші автори називали «могутніми духом» північних воїнів, коли намагалися підкреслити те, що вони перемагали мужністю, а не хитрістю. Ідеал перемоги в чесному бою можна знайти вже у Гомера, його витоки слід шукати у ІІ тисячолітті до нашої ери. Імператор Юліан сповідував цей ідеал у четвертому столітті нашої ери, а східні сакси проявили сповідування такої моралі в битві при Maldon у 991році нашої ери.

Вотан, ім’я германського бога (від якого походить англійське слово «Wednesday»), що означає «ярість». Бути берсеркером означало бути подібним до Вотана, чиї шанувальники, зокрема й франки у четвертому столітті нашої ери вважали, що бездіяльне життя є великим горем, в той час як війна дарує найвище щастя. Коли франки стали християнами у 496 році нашої ери, їх традиційні стилі ведення бою не зникли в одну мить. У 553 році їхня армія в Італії все ще мала у своїх лавах наполовину оголених воїнів, без панцирів і шоломів. Багато хто з них можливо все ще залишались людьми Вотана: повідомляючи про принесення ними в жертву людей, Прокопій каже: «Хоча ці варвари і перейшли в християнство, вони здебільшого тримаються своєї старої віри». Аналогічно історик Агатіас називає франкських воїнів божевільними і нестриманими, як і решта північан. Для них, прийняття Христа означало лише прийняття нового покровителя у війні. Деякі зайшли так далеко, що стали наділяти Христа якостями Одіна — свідченням цьому є теракотова меморіальна дошка шостого століття знайдена у Гресіні, на якій зображено Христа як елітного воїна, із зв’язаним до купи волоссям, з намистом і по молодечому оголеним як берсеркер. Пізніше, у нордичних сагах, Христос як найвідважніший воїн Всевишнього звався «Божим берсеркером.»

Традиція входження в бій оголеним збереглась від античних часів до середньовіччя і у кельтів, що відомо з хронік про ірландських воїнів та з ірландських легенд. У східній Європі склавенські (слов’янські) воїни шостого століття бились без сорочок. Оскільки такий елемент одягу як сорочка на той час уже був у наявності у представників цих племен, то це означає, що вони навмисне скидали їх як берсеркери в дусі індоєвропейської традиції ведення бою. Іранці середніх віків також підтримували звичаєвість божевільної бійцівської люті.

В середньовічній Європі потреба в оголених бесеркерах ставала все меншою і меншою. Оскільки все більше воїнів носило панцирі, то проявом виняткової хоробрості став вважатись такий жест, як закидання за спину щита. Навіть освячений віками танець з мечем і списом тепер уже виконувався в повному обладунку, про що свідчить зображення на шоломі сьомого століття з Sutton Hoo.

Берсеркери в середньовічній літературі зображені послідовниками давніх вірувань і традицій. Беовульф займає берсеркерівську позицію, коли відмовляється від обладунків перед двобоєм з Grendel. Він бився з потворою відкинувши шолом, щит і меч. Однак у християнізованій версії легенди Беовульф уже покладається на милість божу, а не на силу яку викликає змінений стан свідомості, як це робили люди Вотана в давні віки.

Шістсот років після Беовульфа, у 13 столітті Сакс Граматик у «Gesta Danorum» повідомляє, що Асмунд закинув свій щит за плечі, щоб битись більш відчайдушно і сміливо чим відповідно здобув більшої слави. Норвезький король Hаkon the Good у 935 і 961 роках також крокував полем бою зневажаючи панцир:

He threw off his armor
thrust down his mail-coat
the great-hearted lord,
ere the battle began.
He laughed with his liege-men.

Сміх цього короля показував зневагу до ран. Такі бесеркерівські жести часто чинились королями та іншими лідерами оспіваними в численних нордичних переказах про воїнів.

Середньовічні берсеркери часто були лордами битв. В баталії 9 століття, яка відбулась у Northumbria, ісландський вікінг Thorolf мав на собі шолом, але не панцир, а коли ворог почав перемагати «…Він став таким несамовитим, що закинув щит за плечі, і взяв по списові у кожну руку. Він біг попереду, б’ючи і колючи на обидва боки. Вороги розбігались хто куди, але він вбив багатьох… потім Thorolf витягнув свій меч і став ним розмахувати, тоді його люди кинулись за ним в атаку».

Берсеркерівський жест закидання щита за спину можна знайти на єгипетських барельєфах, що зображають сардинських гвардійців Рамзеса ІІ та на давньогрецьких статуях воїнів.

Ісландські саги часто змальовують берсеркерів як диких, виючих воїнів, інколи як шляхетного походження захисників королів, а іноді як волоцюг. Однак одним з останніх берсеркерів була жінка, а події відбувались в Північній Америці. Одного разу в одинадцятому столітті гренландці під керівництвом Карлсфені прибули, щоб осісти у Вінланді, але натрапили на великий натовп скраелінгів (індіанців), що чинили їм опір. Оскільки індіанці закидували їх камінням з пращ, гренландці заховались між двома валунами. Жінка на ім’я Фрейдіс спочатку стояла в безпечному місці, але потім вийшла вслід за чоловіками. Коли ж скраелінги кинулись на неї, вона підняла меч вбитого гренландця «звільнила свої груди від одягу і плеснула по них оголеним мечем, від чого індіанців охопив жах. Вони втекли до своїх човнів і поплили геть. Люди Карлсфені підійшли до неї, вихваляючи її хоробрість». Оскільки Фрейдіc билась з оголеними грудьми і перелякала ворогів нечуваною хоробрістю її можна вважати берсеркером.

Християнство заборонило берсеркерівську традицію, але її дух продовжував жити. Серед острівних кельтів він зберігся найдовше. Шахові фігурки пішаків 12 століття з Isle of Lewis (Outer Hebrides) зроблено у вигляді воїнів, які кусають власні щити одержимі бойовою ярістю. Крім цього, коли у 1138 король Давид Шотландський зустрів англо-нормандську армію у Battle of the Standard, то воїни з Galwegia і Highland, домагались права йти в наступ першими, попереду його придворних лицарів, що були одягненими в лати. Зі списами і мечами вони кинулись в бій без панцирів, сповнені гнівом і відвагою, щоб бути розстріляними англійськими лучниками. Ті рештки, що вцілілими добрались до англійської лінії, не могли нічого вдіяти проти лицарів в латах, які спішились. Коли ж вони почали втікати, то потягнули за собою решту шотландської армії, так само як це сталось з кельтськими берсеркерами Gaesati у Telamon 1350 років перед цим.

Не дивлячись на неефективність берсеркерівської тактики супроти «модернізованих» військ, ірландські воїни тринадцятого століття все ще вступали в бій босими і з оголеними торсами, озброєні одними лише сокирами. Діючи так вони чинили подібно до давніх берсеркерів, які через відсутність панцирів були швидкими і відчайдушно хоробрими. Не загинув і літературний образ берсеркера: в пізніх середньовічних сагах словом «берсеркер» називали хороброго, не знаючого страху воїна.

Історія індоєвропейських берсеркерів показує незмінність воїнського стилю впродовж двох з половиною тисяч років, від 1300 року до нашої ери до 1300 року нашої ери. На відміну від давньогрецької та давньоримської міських культур, північноєвропейська племінна культура мало змінилась впродовж століть, а разом з нею продовжував жити берсеркерівський воїнський стиль, аж до епохи християнізації. Соціальна роль берсеркерів полягала в тому, щоб охороняти і супроводжувати короля, їх сакральною функцією була підтримка культу бога війни, а основною культурною рисою було втілення ідеалу честі і слави та наслідування незвичайної поведінкової моделі, що були міцно вкоріненими у духовність суспільств з надр яких виринув цей феномен.

Дух берсеркерів

Так само як американські індіанці, що мали особливі військові союзи, давні індоєвропейці мали військові угрупування з їх власними традиціями та законами. Санскритське слово swadha («традиція») етимологічно споріднене з грецьким ethos і латинським sodales («член організації»). Берсеркери формували такі групи. З піснею вітру і грому, юні воїни-марути Ріг веди пробуджували доблесть Індри.

Щоб звершати хоробрі діяння берсеркера, людина повинна була бути одержимою. Гомерівські воїни найкраще бились в пориві божевільної люті, хоча кельтським воїнам і не допомогла така ярість.

Викликався цей раж вигукуванням та співами. Давні греки та римляни кричали в бою подібно до зграї гамірливих птахів, символу чоловічого союзу. Хриплі фракійські, кельтські та германські бойові пісні, подібно до рокоту хвиль підбадьорювали воїнів.

Танець стимулював у ще більшій мірі. Не лише берсеркери Tukulti-Ninurta танцювали на полі бою; ведичні індійці робили те ж саме. Індра і загін його воїнів-марутів танцювали прикрашені золотими пластинами. Грецькі та іранські воїни мали аналогічний звичай, а для Гектора бій сам по собі був танцем. Древні фракійці танцювали на полі бою, так робили і оголені кельтські воїни, що мали на собі лише браслети і золоті кільця на шиї. В часи Цезаря римляни ще зберігали традицію танцю із зброєю в руках, хоча це вже робили не воїни, а жерці Salian. Таким чином танці, що були частиною ритуальної практики усіх давніх воїнів, зокрема виконувались і берсеркерами. За їх допомогою вони розпалювали у собі бойову лютість.

Германські воїни також танцювали перед боєм. Тацит описує танок юних оголених воїнів наступним чином: «Вони мають лише одне видовище, яке відбувається під час кожного зібрання. Оголені юнаки кидаються у танок поміж гострих мечів та списів. Тренування виробляє майстерність, а у майстерності проявляється краса, але вони це роблять не задля вигоди чи платні. Хоча їх хоробрість б’є ключем, їхньою нагородою є лише захоплення глядачів».

І індоєвропейські військові танці і ранньосередньовічні зображення танцюючих воїнів підтверджують свідчення Тацита про оголену молодь, що танцює із зброєю в руках. Ці молоді люди були берсеркерами. Ассірійські берсеркери, кельтські Gaesati, навіть ацтекські дикі воїни танцювали оголеними. Вотан, як бог берсеркерів, вів танок. Датський золотий амулет зображає його танцюючим, одягнутим лише в шолом і досі не знайдений пояс — подібно до воїнів з Grevenswaenge, Hirschlanden, та інших. З геройськи винесеною з-за голови вперед рукою, він крутить щитом, сокирою, списом і булавою в танці. Ритмічні пісні і танці збирали воїнів до купи, вводили їх в стан трансу і прокидали в них воїнську одержимість. Бойові танці і пісні оживляли міфічні баталії, перетворюючи таким чином воїнів на міфологічних героїв. Як зауважив Мірча Еліаде : «Шалені і дикі воїни-берсеркери відтворювали стан священної люті (wut, menos, furor) премордіального світу.» Вовчий хвіст Вотана, який можна побачити на датському медальйоні, робить його також воїном-вовком та перевертнем. Перетворення на звіра має багато спільного з одержимістю бойовою ярістю; вовкулаки і берсеркери були дикими та несамовитими, і тих і інших неможливо було поранити.

Питання чи усі оголені та наполовину оголені воїни вважали себе невразливими, залишається відкритим. Психологічні і фізіологічні характеристики стану бойової люті, що детерміновані підвищенням концентрації адреналіну могли породити такі вірування. Адреналін розширяє дихальні шляхи, покращуючи дихання і звужує кровоносні судини шкіри та кишок, через що м’язи інтенсивно збагачуються кров’ю, що дозволяє їм здійснювати великі зусилля. В хірургії ця речовина застосовується як кровоспинний засіб.

Підбадьорені приливом адреналіну люті воїни почували себе сильнішими і менш вразливими за інших. Вергілій розповідав про Latin Messapus, що ні вогонь ні сталь не могли вчинити йому шкоди. Про деяких італійських воїнів-вовків таких як Hirpi Sorani, також говорилось, що вони не бояться вогню.

Це лише розрізнені та нечіткі свідчення древності. Твердим ґрунтом є середньовічна Скандинавія, де вірили в те, що берсеркерів, які поклонялись Одіну, неможливо було поранити ні вогнем ні залізом, а лише дерев’яними кілками. Про Малабарських amoks в іншому кінці світу говорили, що «їх не зупинить ні вогонь ні меч».

Невідомо чи всі наполовину оголені воїни древності розпалювали в собі божевільну лють, але Страбон повідомляв, що усі кельти та германці воювали в стані одержимості, тож якщо звичайні воїни були схильними входити в транс ярості, то елітні воїни, що йшли в перших рядах мали бути ще більш шаленими. Цей стан характерний для індоєвропейських воїнів, що прагнули «нев’янучої слави», оспіваних Гомером та ведичними гімнами.

Лінгвістичний аналіз загально індоєвропейських слів і концептів показує, що традиція ведення бою в стані божевільної люті є дуже давньою. Її витоки сягають очевидно четвертого тисячоліття до нашої ери. Термін «шалена атака» eis-, спільний для ведичних, іранських і германських воїнів, дозволяє припустити, що берсеркерівський стиль ведення бою виник, ще до розпаду індоєвропейської спільноти.

Дюмезіль зазначав, що «Aesma» (для зороастрійців) була одним з найгірших видів зла, а згодом в уяві маздеїстів, стала найжахливішим демоном, що втілював деструктивний шал суспільства. Релігія іранців трактує як персоніфікацію зла ті якості, що прославляються як чесноти марутів, богів-помічників Індри, і їхнього батька, грізного Рудри: «гарячого» («impetuous») і без сумнівів «несамовитого» («furious»). Ці поняття («impetuous» та «furious») прийшли в англійську мову з давньогрецької (грецькі тексти неможливо конвертувати в тексти ASCII (американського стандартного коду обміну інформацією), спорідненим з ними є латинське «ira» і напевно також давньоскандинавське «eiskra», що виражало гнів диких берсеркерів, таким чином ми маємо тут справу з технічним терміном, що характеризує індоєвропейські «військові угрупування».

Дух берсеркерів другого тисячоліття до нашої ери був, скоріш за все, таким же як і середньовічних воїнів. Англійське слово «mind,» споріднене з «mania,» походить від того ж кореня, що і санскритське manas та грецьке menos, що означає одночасно і «дух» і «ярість.» Для гомерівських воїнів менос означало «тимчасову спонуку одного, кількох або й усіх тілесних чи ментальних «органів» зробити щось особливе, спонуку яку можна відчути, але на яку не можна впливати «. Менос приходить згори; завдяки йому герої звершали свої великі діяння, а індоєвропейська героїчна поезія співає йому хвалу. На його ґрунті виростають різноманітні форми самопосвяти новим ідентичностям, таким як воїни-вовки та берсеркери.

На стародавній півночі слово берсеркер спершу означало «воїн одягнутий у ведмежу шкіру.» Але коли «бера» (ведмідь) перетворилось на «бйорн», слово берсеркер перестало бути зрозумілим і стало означати «оголений воїн.» Пізніше так стали звати тих, що бились без панцирів і одягу з божевільною відчайдушністю і слово «берсеркер» набуло свого сучасного значення — «божевільний боєць». Старе значення «воїн-ведмідь» проглядається у берсеркерівській традиції кусати свої щити. Цей звичай відомий завдяки Snorri Sturlusson і його «Ynglinga saga», та шаховим фігурам 12 століття з Isle of Lewis (Outer Hebrides). При швидкому покусуванні щита виникає звук подібний до клацання ведмежих щелеп перед нападом, що посилювало транс воїнів-перевертнів.

Таким чином берсеркери втілювали дух неперервної традиції від епохи вед та часів Гомера до доби ісландських саг.

Історія берсеркерів володіє багатим релігійним, культурним та військовим матеріалом від 14 століття до нашої ери до 14 століття нашої ери поєднуючи бронзовий, залізний та середні віки, три тисячі років традиції, яка недостатньо вивчена.

Берсеркери в Греції та Римі

Коли армії класичної Греції та імперського Риму стали регулярними та дисциплінованими подібно до месопотамської та єгипетської, берсеркерів стали наймати з інших країн і вести за ними строгий нагляд.

Хоча в епосі Tukulti-Ninurta не згадуються жодні війська окрім берсеркерів, тим не менше цар повинен був мати також і регулярні ассірійські частини, оскільки будь-де, якщо ми зустрічаємо берсеркерів, то обов’язково знаходимо регулярні підрозділи які їх контролювали, особливо коли ті служили особистими охоронцями правителів. Як видно на барельєфі з Abu Symbel, Рамзес ІІ поєднував сардинських гвардійців з єгипетськими. Так само і біля Траяна зображені і босоногі берсеркери і римські легіонери, аналогічно чинив і норвезький король Harald Fairhair у 872 році.

Греки та римляни вважали себе цивілізованими людьми, а всіх інших «варварами». Визначальною ознакою «варварства» була нерозсудливість, що проявлялась у хвальковитості, нетерплячості, у зловживанні їжею та вином, а що стосується військової справи, у необдуманому наступі та боягузливому відступі. Для Платона та Аристотеля, пожадливе поглинання їжі та питва, що було ідеалом індоєвропейських воїнів, означало брак самоконтролю та розсудливості, в той же час хоробрість «варварів» була чимось більшим, ніж безглузда хвальковитість. Західні антропологи, описуючи американських індіанців зазначали, що їм мало було чого втрачати у житті, і тому вони сміливо йшли назустріч смерті. Безрозсудство, на їх погляд, лежало в основі «варварської» військової тактики, тоді як греки та римляни надавали перевагу дисциплінованому способові ведення бою.

Проте не завжди було так. Греки облишили успадковану індоєвропейську військову традицію, проте відбулось це не одразу. В Іліаді ми бачимо перший крок на цьому шляху: грецькі загони зберігали тишу, слухаючи накази, на відміну від троянців, які шуміли і вигукували. Протягом архаїчного періоду більшість греків облишивши зброю, жила мирним життям у своїх містах, носячи простий одяг замість гаптованих золотом шат індоєвропейських воїнів. Дисципліновані загони гоплітів класичного періоду незворушно стояли в лаві, допоки афіняни не зіштовхнулись з відсталими аетолійцями, що передали гоплітам звичай погойдуватись в строю. Пізніше коли афіняни мали потребу в штурмових загонах, то наймали аетолійців чи фракійців. Швидкість, лють, і відсутність панцирів робила їх подібними до берсеркерів.

Ранні римляни також успадкували індоєвропейські воїнські стилі. Італійські племена споріднені з кельтами та германцями, принесли їх на Італійський півострів близько 1000 років до нашої ери. Згодом римське військове мистецтво пішло іншим шляхом, запровадивши фалангу та ввівши уніформу. Різноманітні вовки, мінотаври, коні та кабани зображені на штандартах легіонів поступились місцем орлові. Одяг і зброя стали стандартними, солдати коротко стриженими. Перед атакою вони стояли нерухомо і зберігали тишу, допоки не було команди битись. Найбільшими недоліками польових командирів вважались поспішність і безрозсудна хоробрість. Римляни згідно Дюмезілю втратили навіть пам'ять про загони воїнів, що вважали себе чимось більшим за людей, для яких ініціація означала оволодіння надприродними силами, як для скандинавських берсеркерів та ірландських феніїв.

Предки греків та римлян успадкували не лише індоєвропейський берсеркерівський бойовий стиль, але й міфологізовану традицію воїнів-вовків. І справді Рим засновано воїном-вовком, якого виховала вовчиця. Подібні міфи знаходимо в Європі, Азії і навіть Америці. Пізніше, в класичний період, Греція та Рим замінили ці бойові стилі іншими, базованими на дисципліні, що дозволило їм здійснити неймовірні завоювання, зокрема через те, що крокування нога в ногу справляло той самий ефект, що й танець для диких воїнів — надавало енергії і дозволяло відчувати себе єдиним цілим з усією армією.

Греки та римляни захоплювались кельтським та германським воїнським божевіллям (vesania, iracundia, furor), їхнім безрозсудним гнівом, одержимістю з якою вони кидались в бій, але самі більше довіряли розуму, волі і дисципліні. Це зрештою все теорія. А на практиці римляни теж бились з несамовитою лютістю, бо однієї лише врівноваженості не достатньо. Навіть класичні історики відчували, що грізний бойовий дух, який виявляв себе в військах Олександра і Цезаря, походить від властивості «битись як звірі». Та не зважаючи на все це, теза Дюмезіля про те, що римляни забули давні воїнські стилі, є вірною.

В той же час у центральній та північній Європі давні бойові традиції і дух збереглись у скандинавів, сарматів, і вільних острівних кельтів, яких описав Страбон. Кімри і тевтонці у 120 році до нашої ери, Аріовіст у 60 році до нашої ери застосовували старі бойові стилі у протистоянні романізованим кельтам в Галії. Коли Аріовіст з його військом виступив проти Цезаря, Cassius Dio, склав для свого правителя промову з цього приводу. В ній повторювалась велика кількість грецьких та римських кліше, що характеризували північних воїнів; але цей їх опис був не лише стереотипним, але і правдивим: ці люди й справді були високими, оголеними, відчайдушними, шумкими, некерованими і лютими.

Північні воїни протистояли Римській імперії в період піку її могутності, що спонукало Тацита саркастично зауважити, що германська свобода є більш смертоносною для Риму, ніж перський деспотизм. Після того, як римляни дійшли до Рейну, Цезар почав рекрутувати північан. Наступні імператори активно продовжували цю справу. Велика кількість наполовину оголених північних воїнів служили в римській армії у першому столітті до нашої ери, серед них германські воїни чия перемога при Mons Graupius у 83 р. н.е. встановила римську владу у Шотландії.

Берсеркери Траяна представляли добре вкорінену традицію, і в якості бійців босоногих штурмових загонів виконували важливу функцію в римській армії. Спершу вони були імператорським ескортом. Поступово їх роль зростала. У 296 році нашої ери майбутній імператор Алектус повів своїх франкських гвардійців у битву без лат, одягнутими лише у сорочки та плащі. Під час завоювання Італії в 311 році нашої ери, переможні кінні гвардійці Костянтина, були одягнутими у берсеркерівському стилі, без панцирів, в одних лише шоломах, в той час як гвардійці Максентіуса, що потерпіли поразку, носили кольчугу довжиною до колін. Берсеркерівська традиція носити шолом, але не лати простежується від епохи бронза аж до часів ісландських саг. Іноземні гвардійці Костянтина подібно до берсеркерів Tukulti-Ninurta безпосередньо оточали свого правителя під час бою.

Імператор Юліан, подібно до Алектуса був без панцира коли кинувся на ворогів під час злощасного відступу з Ktesiphon у 363 нашої ери. Амміан повідомляв, що Юліан «не думав про свій панцир» (oblitus loricae), що часто розумілось як те, що він забув про лати через поспіх чи розсіяність. Але слово oblitus в той же час може означати, що Юліан міг невмисно знехтувти панциром. Він відчайдушно кинувся у вир битви, щоб пробудити у своїх воїнів бойову лють (iras sequentium excitans). Це був берсеркерівський подвиг імператора, який від початку і до кінця покладався на північних воїнів.

В останні роки римської імперії, коли елітні римські загони переважно були германськими, Gratian (375-383) дозволив своїм людям спершу відмовитись від панцирів, а потім і від шоломів. В цей період берсеркерівський бойовий дух переповнював римську армію, що зумовило зміну її тактики. Так у 354 році нашої ери Костянтин ІІ переміг в битві з алеманами, після того як три його офіцери Arintheus, Seniauchus, і Bappo, дико і несамовито накинулись на ворога «non iusto proelio sed discursionibus.»

Нордична волелюбність, хоробрість і прагнення перевершити решту воїнів замінили римський порядок і муштру, культ героїчного двобою замінив мистецтво організованого групового бою.

В битві при Адріанополі у 378 році нашої ери недисциплінований берсеркерівський дух призвів до загибелі імператора Валенса і всієї Західної імперії. Рим зазнав поразки, оскільки римська армія вже не складалась з римлян, а була сформована в основному з північних воїнів-носіїв духу відчайдушних атак, а не римської дисципліни. При Адріанополі ці воїни невчасно кидались в бій, всупереч наказам, чим завалили імператорський стратегічний план. Коли ж вони відступили (що також є германським звичаєм притаманним для легкоозброєних воїнів), то спричинили великий безлад.

Берсеркери очевидно посприяли розквіту Ассирії, оскільки її стрімкий міліарний підйом почався саме після правління Tukulti-Ninurta. Берсеркери також впродовж століть служили Римові, як у часи Траяна. Хоча берсеркери бились безстрашно, їх буйну лють необхідно було постійно тримати під контролем. Tukulti-Ninurta і Траян міцно тримали своїх несамовитих героїв в руках. Юліан у 363 році також ще мав силу утримувати скрегочучих зубами воїнів до потрібного моменту. Валенс не зміг, тому і зазнав невдачі.

Божевільні воїни в неіндоєвропейських культурах

Окресливши історію індоєвропейських берсеркерів, можемо також розглянути божевільних воїнів і в інших традиціях. Стан афекту окремих індивідів і цілих груп є закладеним в людській природі, і часто скеровується на військові цілі, свідченням цьому є, зокрема, і ацтекські воїни quachic, описані Manuel Lucena Salmoral.

Вся ацтекська армія була згуртованою навколо досвідчених професійних воїнів званих quachic, які заприсяглись ніколи не відступати і завжди знаходитись в найнебезпечніших місцях під час бою. Їх божевілля було свідомим, вони жили недовго, зате мали ряд привілеїв, таких як право танцювати вночі з куртизанками в cuicalli (домі пісні). Sahagоn пише: «Їх звали quaquachictin, що є назвою божевільного хоча і хороброго чоловіка в бою… вони були жахливими вбивцями, але ними неможливо було керувати».

Їх відрізняла особлива зачіска, як і довговолосих індоєвропейських воїнів та стрижених малабарських amoks, до яких ми невдовзі повернемось. Божевілля quachics' скоріш за все було пов’язаним з їх здатністю битись в стані екстатичного трансу, через що вони нездатні були виконувати команди. Їх нічні танці в «Будинку Пісні» могли бути не стільки проявом сексуальних привілеїв, скільки нагодою побути разом перед боєм. Скоріш за все це військова вправа, що дозволяє яскраво відчути себе одним цілим з рештою бійців, відчути енергію, яка переростає в транс воїнської одержимості. Ацтеки танцювали перед битвою, про що повідомляють іспанські очевидці:

«Цієї ночі більше ніж тисячу витязів зібрались в храмі, під гучний барабанний бій та пронизливі звуки труб… вони танцювали голі.., в колі, тримаючи один одного за руки в такт з мелодією музики».

Танцювання оголеними мало посилювати несамовитість воїнів, але вони не нехтували бавовняними панцирами, які носила ацтекська військова еліта. Ми не знаємо чи вони поводили себе зухвало, провокуючи ворога проявами хоробрості. Та все ж несамовитими танцями, лютою одержимістю, вирішальним значенням у битві, а відтак і високим статусом quachics дуже нагадують індоєвропейських берсеркерів.

Паралелі між quachics і берберками можуть бути поясненими спільною історичною основою — відомо, що існували контакти між Євразією і Америкою, які відбувались через Берингову протоку, а ацтекські воїни-вовки дуже нагадують індоєвропейських воїнів-вовків. Якщо ж не було цих контактів, то подібності слід пояснити спільними для всіх народів рисами структури і функціонування військових союзів. Чим більш відчайдушно воїн рветься в бій, тим більш ефективним він може бути в битві, через це воїнські спільноти виховували і заохочували таку поведінку, культивуючи хоробрість. Щоб бути відчайдушним воїн повинен був певним чином набувати стану одержимості чи то через наркотики, чи присягу, вірування, танці, магічні практики. Щоб вселити страх в серця ворогів він мав продемонструвати свою відчайдушність за допомогою певних інсигній, шолому, зачіски, одягу або ж їх відсутністю. Такі структури і функції без сумнівів підтримували також і індоєвропейське берсеркерство, без них воно б не могло проіснувати так довго і настільки широко розповсюдитись.

На щастя у нас є досить багато інформації про подібні воїнські союзи індіанців Північної Америки. Так наприклад вождь арапахо і четверо його відданих товаришів заприсягнулись ніколи не поступатися. Перед битвою вони прив’язували себе до кілків, щоб не відступати. Ще більш жорсткі умови присяги були у Хоробрих Сердець дакотських оглала. Вони вирушали в бій озброєними лише оленячими рогами і ратицями з залізними наконечниками. З цією неадекватною зброєю вони кидались на ворога, намагаючись завдати колотих ран до того, як ті встигали натягнути луки. Уярмлюючи себе такими незручностями, вони ставали відчайдушно хоробрими як берсеркери. Вони також бились майже оголеними як і берсеркери і відрізнялись від останніх хіба що тим, що менше куражились під час бою.

Загальнолюдський характер такого роду військових союзів і їхня роль в битвах утруднює відповідь на питання чи берсеркерівський бійцівський стиль, що існував в Індії є індоєвропейського походження чи виник самостійно. У 1662 році Johan Nieuhof, що служив у Ост Індській Компанії, описав представників елітної військової касти, званих amoks, яких спостерігав на Малабарському узбережжі.

«Не дивлячись на те, що Nayros вцілому є хорошими солдатами, є серед них особливий розряд званий Amokos, що користується великою пошаною. Це група сильних, відважних і відчайдушних молодчаг. Вони поклялись перед небом най страшнішою клятвою помститись за всяку шкоду заподіяну їх друзям та правителям, і це вони виконували з такою відвагою, що їх не зупиняли ні вогонь ні залізо. За це правителі їх високо цінували. Найвпливовішим вважався той вождь, який мав на службі найбільшу кількість таких воїнів. Особи, які претендували на статус аmokos, повинні були отримати на це особливий дозвіл короля, що виражалось в праві носити золотий браслет на правій руці.»

Якщо судити за їх санскритською назвою, близькою до грецького aner, «людина,» і римського Nero, їх hairs («герої») були частиною індоєвропейської традиції. І справді вони мали цілий ряд спільних рис з індоєвропейськими елітними воїнами, зокрема такі як звичай накликати на себе «страшне прокляття» у випадку якщо вони не виявляться відданими до смерті, носити золоті браслети на руках, звичай оцінювати рівень могутності лідера кількістю таких бійців. У amoks, як і у берсеркерів помста за вождя лежала в основі їх відчайдушних атак: германський тілоохоронець Калігули став одержимим, щоб помститись вбивці пана. Після поразки германські війська часто залишались на полі бою, щоб відімстити вбивцям за їх полеглих. Помста за вбитого лідера та товаришів була одним з основних обов’язків англосаксонських воїнів.

Особливо яскраво вираженою берсеркерівською рисою amoks було те, що вони божевільно кидались на ворожі леза, нехтуючи небезпекою, яку несуть вогонь та мечі. Іншою рисою було виставляти на показ своє божевілля за допомогою зачіски (перед боєм вони голили голову, обличчя і збривали брови), постійно тримати в руках зброю готову до використання. Подібно до ведичних воїнів, nairs (зокрема й amoks) крім того як і нордичні берсеркери мали звичай використовувати чужих жінок та майно: жоден правитель чи спільнота не могли їм цього заборонити, допоки була потреба в таких людях, навіть в Ідеальній Державі Платона найкращим бійцям надаються великі сексуальні привілеї, такі ж права надавались і германським гвардійцям римських імператорів.

Проте цього не достатньо для доведення того, що бойові стилі Малабарських amoks і індоєвропейських берсеркерів мають спільне походження. Хоча amok були такі ж хоробрі і божевільно відчайдушні як берсеркери, вони не мали звичаю скидати панцирі на очах у противника, зате йти в бій з оголеними торсами було для них традиційною справою. Відомими є дикі загони індоєвропейських ведичних аріїв, але щоб простежити зв'язок між ними і малабарськими amok, необхідно виявити подібного типу постведичних воїнів в період між шостим століттям до нашої ери і шістнадцятим століттям нашої ери. Це видається можливим, оскільки історія військової справи древньої та середньовічної Індії є й досі невивченою. Допоки вона не буде краще знаною, витоки малабарських та малайських amok залишатимуться темним і багатообіцяючим об’єктом дослідження.

Слово «amok» дещо допомагає виявити витоки цієї малабарської воїнської традиції. Воно може походити від санскритського amogha (віддані), оскільки відоме воїнське ім’я Amogha-Vikrama (відданий герой) могло означати і «відданий месник». Проте це слово може походити і від австронезійського слова hamok «лютий нападник». Тож і це слово і сама традиція могла бути запозиченою з Малакки.

Оскільки воїнські традиції витримали випробування на міцність тисячоліттями, правомірно замислитись навіть над можливістю Палеоазіатсько-Північно Американських культурних контактів, які охоплювали північноамериканські союзи «воїнів, що не відступали», малайських воїнів amok Південної Азії, чиї австронезійські предки прийшли в Індонезію з Китаю.

У всьому цьому ми не можемо бути певними, та чи виникли дані традиції незалежно одна від одної чи ні, вони добре надаються для порівняльного аналізу, що розширює наші знання про одержимих воїнів і їх союзи.

Висновки

Літературні та археологічні джерела дозволяють простежити традицію індоєвропейських берсеркерів від другого тисячоліття до нашої ери до другого тисячоліття нашої ери, від епохи епосу бронзового віку до доби ісландських саг, від Західної Азії до північної Америки. Ми можемо дослідити їхні своєрідні звичаї такі як скажені танці, та оголеність в бою, осягнути їх ідеали відчайдушної хоробрості.

Таким чином індоєвропейська історія, яка охоплює період від залізного віку до середньовіччя збагачується новими подробицями, що розширює її горизонти. Велика кількість фактів свідчить про наявність цієї традиції в протоіндоєвропейську епоху.

Хоча, несамовиті воїни подібні до ацтекських quachics та малабарських amok зустрічаються також і в інших культурах, що відкриває велику перспективу для порівняльного аналізу, дана стаття є лише схематичним ескізом, що потребує подальшого доопрацювання.

Роль берсеркерів в бою докорінно змінювалась впродовж віків. В безсистемних рукопашних сутичках кінця бронзового віку, несамовиті воїни досягали великих успіхів, проте виявились неефективними в битвах супроти дисциплінованих військ, перш за все тих, які мали у своїх лавах лучників, таких як римляни та англійські нормани. Берсеркерівська манера бою збереглась найдовше у практиці невеликих бойових груп та воїнів-одинаків, що описано в скандинавських джерелах. З розвитком військової техніки берсеркерівські атаки втратили зміст. Наприклад під час Другої Світової Війни відчайдушні японські психічні атаки були безрезультатними.

Та не зважаючи на це дух берсеркерів викликає у нас захоплення. Це допомагає нам збагнути історію цього воїнського стилю і спосіб мислення, на базі якого він сформувався. Теза про те, що нам ніколи не зрозуміти давніх людей не є аксіомою, ми можемо долати прогалини у знанні. Як сказав Нортроп Фрай: «Істинна радість приходить в ті рідкісні моменти, коли ми усвідомлюємо, що хоча наше знання є неповним, ми разом з тим є частиною того, що ми знаємо».

Переклад Андрія Поцілуйка.

[Michael P. Speidel] //Journal of World History, Fall 2002, Vol. 13, Issue 2