Привернення надмірної уваги до цинічної розправи над Сократом рівнозначно визнанню плутократичної сутності «демократичної» форми правління, як режиму що «цивілізованими», «судовими», навіть «мистецькими» методами знищує своїх найвизначніших громадян.

У статті розглядаються початкові міфологічні та ідеологічні тлумачення Сократа, що вплинули на подальші спотворені літературні інтерпретації його образу.

Обставини життя та особливості філософування давньогрецького мислителя Сократа і за його життя, і після трагічної його смерті перебували в епіцентрі суспільної уваги. Як підтверджують писемні згадки, сучасників філософа схвилював судовий процес над відомим афінянином і безпрецедентне рішення суддів — смертний вирок за не очевидний тяжкий злочин (вбивство, розбій тощо), а за мало зрозуміле обвинувачення у «невизнанні офіційних богів та розбещення молоді…» На цей час Афіни, як найдемократичніше місто, не мало подібних прецедентів, тому суворе покарання Сократа за його публічну інтелектуальну діяльність ще довго викликало дискусії. Невипадково впродовж подальшої історії доля цього мислителя знову і знову привертала пильну увагу інтелектуалів.

Інтерес до філософа Сократа загострювався здебільшого тоді, коли в спільноті виникали специфічні обставини, при яких поступ здобувався ціною життя окремих діячів попри тиск з боку пануючих ідеологій та порядків. Це неодноразово траплялося від епохи пізнього Відродження аж до Новітнього часу, коли теократичні, монархічні, тоталітарні чи плутократичні режими інквізицією, брутальними винищеннями іновірців, масовими репресіями щодо ідеологічних опонентів винищували тисячі й сотні тисяч людей. Проблема співіснування з одного боку, домінуючого політико-ідеологічного порядку, а з другого — право окремої людини на власний погляд та вільне публічне його висловлювання і відстоювання не втратила актуальності і до сьогоднішнього дня, виявляючи первісну діалектичну суперечність загального і одиничного, суспільного та індивідуального, традиційного та інноваційного в історії людства.

Сократ, як доводять дослідження [1], своєю філософією та долею виявив докорінні зрушення суспільних і світоглядних тенденцій давньогрецької цивілізації, початків її морального занепаду. Афінська демократія часів Перикла коливалася між крайнощами олігархії та плутократії, втрачаючи суспільну органічність і зовнішньополітичну силу. Саме Сократ опустив філософію «з неба на землю», відкинув натурфілософські пошуки досократиків, скерувавши увагу філософії від недосяжного матеріального космосу до реально відчутних антропологічних і моральних питань.

Сократ, як самовідданий громадянин Афін, вбачав найбільшу загрозу для благополуччя свого міста не з боку зовнішніх ворогів. Якими б не були міцними оборонні мури міста, скільки б не було зброї і кораблів на його сторожі та все ж найбільша небезпека захована в людині, в її розумі, моральному її упадку, її зневірі від несправедливості та брехливості суспільних реалій.

Відомо, що Сократа найбільше пекла думка: як до влади привести гідних політиків, стратегів, урядовців, оскільки він мав змогу неодноразово переконатися, що на той час більшість важливих суспільних посад позаймали абсолютно негідні, малодушні, пихаті, малограмотні, брехливі, захланні демагоги, це не могло не деморалізувати афінян, перетворювати їх з громадян міста в натовп, в якому більшість людей силкувалися будь-якою ціною наростити власне матеріальне благополуччя.

Цей стан деморалізованого міста ззовні був наче і не помітний. Він виявляв себе, коли Сократ зачіпав розмовою котрогось з високих політиків, військових, підприємців, задаючи їм на перший погляд прості запитання, що безпосередньо стосувалися їх професійної та життєвої діяльності. Однак несподівані повороти публічних діалогів виявляли, що ці усіма «шановані» горожани живуть, керуючись не глибокими роздумами про сенс політики і моралі, не власними оригінальними міркуваннями, а перебувають в полоні доволі убогих і нічим не підкріплених гадок, ілюзій, упереджень, прикриваючи своє амбітне невігластво титулами, посадами, відгороджуючись від решти афінян міцними стінами і дверима.

Чи спроможні такі пихаті малотямущі люди організувати захист Афін від зовнішніх небезпек, — запитував себе Сократ, — як він має чинити, щоб допомогти своєму місту привести до влади достойних керманичів? Усі подальші трагічні події, що відбулися довкола Сократа, стали реакцією на його привселюдні нібито жартівливі, а то-суті викривальні діалоги, що зачіпали амбіції впливових людей Афін. Внаслідок цих публічних діалогів знані «авторитети» міста невпинно втрачали повагу в очах його мешканців, зокрема молоді, яка охоче збігалася щоб послухати словесні двобої Сократа з політиками. Така діяльність філософа мала на меті допомогти афінянам розібратися, хто ж зайняв керівництво в Афінах, щоб згодом запропонувати до управління більш достойних людей.

Реакцією на цю тактику Сократа стала публічна вистава Аристофана «Хмари», в якій його було зображено брехливим балакуном, софістом, що баламутить молодь, зневажає традиції, не визнає богів. Майстерно вигадане Аристофаном смислове тло (фабула) комедії мало підірвати довіру афінян до філософа, аби ті спокійніше сприйняли знищення Сократа руками суду. Недруги Сократа пустили в хід усі можливі засоби щоб морально спаплюжити не лише ставлення до нього як до живої людини, бо знали, що Сократ виступатиме в суді і розвінчуватиме перед очевидцями цього фарсу неправдиві обвинувачення. Тому було пущено в хід наклепи про «розбещення хлопчиків», які мали б спонукати жіночу частину населення Афін до презирливого ставлення до Сократа, а вигадку про «невизнання ним олімпійських богів», які традиційно сприймалися запорукою моральності і чесності чоловіка у його суспільному житті, мало остаточно закріпити недовіру чоловічого населення міста до того, що говорив Сократ.

Однак після отруєння, аби остаточно помститися Сократові й затаврувати навіть пам’ять про цього філософа було пущено професійні засоби щоб перетворити його образ на «потворного, огидного паяца», негідного і крихти жалю чи співчуття, а тим більше уваги до його думок та філософії. З’явилися декілька скульптурних зображень, які нібито зроблено за його життя. Ці портрети, по суті, карикатурні скульптурні образи якоїсь потворної людини, що підписані іменем «Сократ». Без жодного сумніву Сократ ніколи би не погодився замовляти власним коштом скульптурний портрет ні з причини вкрай убогих майнових можливостей своєї родини, ні тим більше коли б він знав про не надто красиву свою зовнішність.

Відомо, що стародавні греки були особливо чутливими до зовнішньої тілесної краси людини. Уся давньогрецька культура оберталась довкола естетики і гармонії тіла, слова, образу; культ героїв неодмінно пов’язувався з красою їхнього обличчя і статури, атлетичної довершеності, військової майстерності. Багато філософів захоплювалися атлетичними змаганнями, а вагу своїх філософських ідей доводили або військовими подвигами, або спортивними перемогами на олімпійських іграх.

Замовники цих потворних скульптурних зображень «псевдо-Сократа» добре знали душу афінян, стовідсотково передбачали якими засобами можна спаплюжити пам’ять про людину, що кинула виклик брехливості і пихатості плутократії. Карикатурний портрет цього непересічного афінянина, виставлений для публічного огляду, мав остаточно затерти добру згадку про Сократа, зовнішніми рисами викликати почуття відрази до нього як людини.

Розповсюджувались нічим не підтверджені вигадки, що Сократ мав потворну статуру, обвисле набрякле черево, вирячені очі, товсті некрасиві вуста і ці вигадки до тепер бездумно переписуються письменниками і дослідниками, які торкаються теми Сократа. Досі абсолютно некритично сприймаються ці безпідставні ідеологічні ярлики про непересічного філософа поряд зі згадками про фактично убоге, аскетичне життя Сократа, про те, що він походив з незаможної родини, не мав жодного спадку, його сім’я часто потерпала від браку харчів, бо Сократ відмовлявся брати будь-які гроші (як це робили більшість софістів) за філософські заняття з молоддю, яким віддавав весь свій час. Відомо, що філософ-Сократ вів майже аскетичне життя, Ксантипа його часто лаяла за те, що він не утримує сім’ю, то як же він за постійного браку коштів міг доробитися до такого товстого черева?

Силу таких простих однак неймовірно живучих наклепів досі не вдається подолати. Бачимо що переважаюча більшість дослідників не помічає цієї кричущої невідповідності у переказах про Сократа, на задає собі елементарних запитань, наприклад: чи міг в майже злиденних умовах, в яких проживала його родина, Сократ так розповніти, щоб у нього було обвисле потворне черево? Чи в похилому віці, проживаючи з родиною у постійних нестатках, у Сократа б з’явилося бажання власним коштом замовити свій скульптурний портрет, зважаючи на дороговизну такого задоволення? Навіть якщо Сократ таки забажав себе увіковічнити в камені, то чи став би він це робити будучи таким потворним, невже він як непересічний філософ бажав власним коштом увіковічнити свою тілесну потворність, а натомість жодних витрат не здійснив аби його власні філософські ідеї, думки були записані і донесені до нащадків?

Учні — Ксенофонт і Платон — не могли змиритися з тим як осміюють і очорнюють пам’ять про їхнього вчителя, спостерігаючи як методично і професійно готувались до його знищено, а тому спробували у своїх письмових працях спростувати безпідставні чутки і наклепи, прагнули донести до читачів правдиві відомості про філософію Сократа. Можемо припустити, що ці автори свідомо могли дещо прикрашувати свого наставника, бо цей неймовірний потік «бруду», яким затирали ім’я Сократа не можливо було знешкодити лише статистично-сухими відомостями про людину.

Учні до образу Сократа поряд з усебічним висвітленням діалогів філософа та його світоглядних настанов цілеспрямовано вводили певні елементи метафоричності, знаючи що їхні сучасники значною мірою перебували в рамках світу грецької міфології і до широкого загалу необхідно було звертатися зрозумілою усім мовою алегорії, апелюючи до пієтету афінян перед культом героїв і видатних людей. Можливо тому до нас дійшли перекази про незвичайні вчинки Сократа, зокрема, про його незвичайну здатність витримувати голод, холод і безстрашність перед фізичними стражданнями та смертю. У творах Ксенофонта і Платона зафіксовано поряд з достовірними відомостями також і «позитивні ідеологеми» про Сократа, які доносять до читачів позитивний образ філософа.

Так, зокрема, неодноразово зустрічаємо розповіді, що Сократ був витривалим до холоду. Мовляв люди бачили як Сократ зупинявся у роздумах, і цілу ніч міг простояти на морозі. Зранку зненацька він немов опам’ятовувався і йшов далі, ніби нічого і не було. Ця «ідеологема» закорінена глибше — в «міфологемах» про героїв, напівбогів. Відомо, що в багатьох примітивних культурах «шаман», «віщун» — іншими словами непересічна людина — повинен був пройти суворі випробування холодом, голодом, спрагою, незворушністю перед фізичним болем і загрозою смерті. Лише таку людину визнавали гідною керувати іншими людьми. Тут є очевидними «позитивні ідеологеми» про Сократа.

Таким чином зразу ж після знищення філософа формується «міфологізований», «ідеологізований» образ мудреця. І недруги, і послідовники старалися схилити мешканців Афін до тої, чи іншої оцінки їхнього непересічного сучасника. Одні «демонізували» його образ, інші «оправдовували» його. Внаслідок такого цілеспрямованого творення ідеологем про Сократа з боку різних зацікавлених очевидців, а також внаслідок їхнього накладання на поширені на той час міфологічні уявлення, притаманні давньогрецькому світосприйняттю витворився складний, суперечливий, багаторівневий комплекс спогадів про філософа. Ці початкові ідеологеми у видозміненій формі потрапили до літературних і філософських творів пізніших дослідників, що цікавилися життям Сократа від часу Середньовіччя і до наших днів. Ці початкові ідеологеми обростали новими інтерпретаціями, домислами, завдяки яким автори намагались зрозуміти таємницю Сократа, а також завдяки цій темі висловити і донести до читача нагальні для свого часу і культури проблеми.

З огляду на вище наведене перед нами постало актуальне наукове завдання дослідити увесь комплекс вигадок про давньогрецького філософа, що складають «ідеологему Сократа» — як своєрідне явище європейської культури. Ці літературні перекази живу і унікальну людину перетворили на символічний «екран», на котрий «проектували», «скеровували» свою уяву літератори і філософи.

Методологічно доцільно для подальшого наукового дослідження з’ясувати тлумачення декількох понять, зокрема таких як — «ідеологема», «міфологема», «ідеологія». Названі поняття мають спільні та відмінні якості. Усі вони є формами суспільної свідомості, явищами культури. Особливостями «міфологем» і «міфів» є їхня вкоріненість у глибинних культурних і національних світоглядних пластах. По-перше, вони апелюють до: а) «первісної» свідомості синкретичного відображення дійсності у вигляді почуттєво-конкретних песоніфікацій і одухотворених істот, які вважаються достатньо реальними; б) вони є продуктами усної народної творчості, колективної народної фантазії, що збудована на донаукових уявленнях; в) вони одушевлюють природні сили та суспільні явища; г) вони можуть складати фабулу трагедії (Арістотель); д) вони відображують структури мислення первісних народів; е) вони є своєрідною метафорою, яка розкриває свій зміст завдяки внутрішньому перекодуванню світобачення людини (К.Леві-Строс); є) вони є безсвідомою за сутністю, інтуїтивною художньою творчісю; ж) вони є вільною, творчою діяльністю людини, що створює «нову дійсність» і є альтернативою вимушеній діяльності, зумовленої необхідністю (німецький романтизм ХІХ ст., екзистенціалізм); з) їх визнають як відоме, але не пізнане явище [2, с.447].

По-друге, в політичній науці «міф» тлумачать: а) як структурний елемент «ідеології»; б) що підсилює в масовій свідомості авторитет домінуючого політичного режиму завдяки спотворенню, гіперболізації, містифікації; в) він може виконувати функцію маніпулювання свідомістю людей, поширюючи неправдиві, фальшиві уявлення, корисних політичним замовникам [3].

По-третє, поняття «міфологема» має значення як свідоме запозичення міфологічних мотивів і перенесення їх у сучасну художню культуру. Цей термін поширився у ХХ ст. у зв’язку з посиленням інтересу до міфу в літературознавстві і культурології для позначення запозичень з міфів, тем або їх фрагментів в пізніших фольклорних і літературних творах.

Особливістю «ідеологеми» є лише те, що її створюють так звані «професіонали» — політики, науковці, літератори. Ці «професіонали» дають початок ідеологемам не спонтанно, а цілеспрямовано для якоїсь мети. Окремі «ідеологеми» є складовими частинами «ідеології» — більш-менш оформленої системи уявлень, ідей, поглядів на життя, що віддзеркалює інтереси, світогляд, ідеали людей, суспільних груп [4, с.140-141]

«Політичні ідеології» та «ідеологеми» тлумачать як: а) форма суспільної свідомості; б) явище культури; д) що є продуктом діяльності ідеологів, політиків, учених, літераторів; е) спекулюють на інтересах, уявленнях (зокрема фантазії і міфологеми) простих людей є поживним ґрунтом для їх створення. Ідеологія складається з: а) теорій, цінностей, програм, символів тощо; б) містить не лише знання але також оцінку явищ з позиції конкретних замовників; в) може залучати не лише достовірні знання але й свідомо хибні, невірні, упереджені думки, що проявляються в міфах (зокрема політичних), утопіях; г) спотворено відображає стан суспільно-політичного життя, дає помилкові орієнтири політичній поведінці людей; д) виконує такі важливі функції як пізнавальну, мобілізаційну, нормативно-регулюючу, соціалізуючу тощо; е) створює систему ідеалів, цінностей, задає мету і засоби її досягнення для суспільної діяльності людей.

На ці запитання дотепер немає науково обґрунтованих відповідей, оскільки на жаль дослідники не ставили перед собою завдання розділити правдиві свідчення про філософа Сократа від умисно скомбінованих наклепів, чуток, ідеологем, фальшивих відомостей. Це сталося через небажання відтворити усю «технологію» фізичного і морального злочину, вчиненого щодо видатного давньогрецького мислителя, який розпочався за його життя і продовжився після його вбивства. Виникає запитання: чим зумовлена ця мовчанка і приховання правди про сенс учиненого злочину?

Ймовірно причини заховані в ідеологічній спадкоємності, надмірному пієтеті дослідників до Афінської «демократії», як взірця суспільно-політичного устрою Новітнього часу. Привернення надмірної уваги до цієї цинічної розправи над мислителем стародавньої Греції рівнозначно визнанню плутократичної сутності «демократичної» форми правління, як режиму що «цивілізованими», «судовими», навіть «мистецькими» методами знищує своїх найвизначніших громадян.

Наврядчи готові сьогоднішні адепти демократії завдяки виясненню обставин розправи над Сократом заплямувати «ідеологічну чистоту» своїх теорій?

Використані джерела:

Сократ. Розділ ІІ: Сократ і його час //

Эстетика: Словарь / Под. Общ.ред. А.А.Беляева и др. — М.: Политиздат, 1989. — 447 с.

Політична наука. Словник: категорії, поняття і терміни. — Львів: Кальварія, 2003. — 500 с.

Політологічний енциклопедичний словник: Навчальний посібник для студентів вищ. навч. закладів. — К., Ґенеза, 1997. — 400 с.

спец. для «Бриколяж web-log»