Механізм формування колективів в Арагоні виглядав наступним чином: зборовши місцеві власті, коли вони були фашистськими або замінивши їх на антифашистські чи революційні комітети, локальна спільнота проводила загальні збори задля вирішення спільних проблем.

Один із перших кроків полягав у тому, аби зібрати врожай і то не лише залишившимися дрібними землевласниками, але і що стосується крупних латифундистів, котрі були консерваторами, керівниками і управляли сільськими общинами. Організували групи, котрі мали жати і молотити пшеницю, що належала цим латифундистам. Взагалі, слід відмітити, що колективна робота почалася спонтанно. Оскільки пшеницею не можна було наділяти кожного окремо, аби не виявити несправедливості по відношенню до інших, її поклали під контроль місцевого комітету, задля використання всіма мешканцями або обміну на вже готові товари, штибу одежини, черевиків тощо (це для тих, хто потребув більше за інших).

Це виявилося необхідним, у підсумку, для обробітку земель латифундистів, позаяк ті були найбільшими у регіоні. Це питання знову постало перед сільським віче. Саме тоді «колектив», якщо перед цим це понятя було невизначеним (хоча і проговорювалося, при тому на перших зустрічах) — визначився уже вповні.

Призначався делегат в області сільського господарства і тваринництва (або окремі, для кожного із них), один для місцевого розподілу, один для обміну, для суспільних робіт, гігієни, освіти і революційного захисту. Інколи їх було більше, в інших випадках — менше. Були сформовані групи робітників. Їх розділяли на кілька зон, що на них було розбито муніципальну територію, з метою задіяти у всіх можливих видах роботи. Кожна група висувала своїх делегатів, котрі щодвадні або ж раз на тиждень зустрічалися з членом ради по сільському господарству, задля координації різноманітних дій. Дрібна власність в цій маленькій організації майже зникла. 75% дрібних власників Арагона добровільно притримувалися нового стану речей. Це не зусім відповідало дійсності, оскільки складалося враження, ніби взявші участь у колективах були змушені до цього, а відтак і цей пункт виявився не цілком правдоподібним, перед лицем брехні, якою тоді труїли колективи. Це було таким далеким від правди, що аграрній спільноті довелося надрукувати талони в першу чергу для бувших дрібних власників, аби забезпечити їх індустріальними виробами, як перед цим колективістів.

В цьому перетворенні власності слід відмітити певний стрес і психологічну майстерність організаторів, які у майже всіх селах поступилися або наділили селян необхідними для вирощування прикладної городини, ділянками. Таким чином вони розвинули і задовільнили індивідуальну ініціативу.

Колективна робота дозволила досягнути в сільському господарстві, як і в промисловості, потрібної модернізації, котра була неможливою в умовах дрібної власності на землю, незважаючи на властивості посаженого.

З іншого боку, використовувалося більш якісне насіння. Це дало змогу закупити його значні запаси, чого дрібний власник у минулому собі не дозволяв.

Картоплю привозили з Ірландії, а пшеницю перед використанням відбирали. Використовувалися хімічні добрива і сучасна техніка — трактори і плуги обмінювали або закуповували безпосередньо закордонні, що дозволяло глибше обробляти грунт і отримувати із сотки значно більші врожаї, чого до цього не було.

Мої дослідження в Арагоні дозволяють стверджувати, що урожай пшениці у середньому збільшився на 30%, крім неї, хоча і у меншій пропорції, зросли урожаї інших хлібних, картоплі, цукрового буряка, конюшини тощо.

Покращився економічний стан арагонського селянства. Це вдарило по регіонам, котрі спеціалізувалися на виробництві експорту, а відтак виявилися нездатними збувати свої вироби або обмінювати їх на харчі. Це сталося в деяких регіонах типу Леванте, чиє виробництво майже повністю складалося із апельсинів. Проте такий стан речей тривав лише кілька місяців.

Цей останній факт дійсно важливим, позаяк перший раз у суспільстві люди забезпечували себе згідно потреб і анархістських принципів, загалом.

Досягалося це у два способи : без грошей (у багатьох арагонських селах) і місцевими грошима в інших, властиво у більшій частині колективів, та інших регіонах.

Слід відзначити, що заробітня платилася відповідно до того, скільки членів налічувало сімейство. Так, у господарстві, де дружина виховувала 2, 3 або 4 дітей, сім’я отримувала 6, 7 або 8 песет, відповідно.

Це щодо «потреб», бо ж не лише «виробництво» має чіткий економічний сенс, керуючий величиною зарплатні і розподілом виробленого, тим більше там, де зарплата як така була відсутньою.

Цей принцип справедливого розподілу тривав і надалі. Було покінчено із милосердям і спеціальними бюджетами для неімущих. Їх більше не стало. Ті, хто працюють, роблять це для інших, котрі робитимуть те саме, аби допомогти їм та їхнім дітям.

Ця взаємодопомога вийшла за межі сіл. Перед тим, як фашисти знищили арагонські колективи, кантоніальні федерації зробили все від них залежне, аби позбутися несправедливості, котра полягала у тому, що на села давали неякісні машини, віслюків і насіння, які у свою чергу мали б збільшити врожай на землі.

Ці знаряддя були отримані через посередника Федерації, котра реалізовувала товари із майже 50 округів, в обмін на ті ж самі промислові…(на цьому віднайдений на теренах англомовного нету уривок помирає. прим.пер)

адаптований переклад у дещо скороченому варіанті: тов. Мазепа, red and brown, спец. для «Бриколяж web-log»