Bricolage NL  
 

Про культурну політику у постколоніальній Україні (Виступ на президентських слуханнях. Грудень 2005)

  Оксана Забужко


 
- Вельмишановний пане Президент, достойний пане Прем’єр, пані і панове.
Дякую організаторам сьогоднішньої зустрічі за запрошення мене до слова і за можливість озвучити тут те, що я не перший рік марно намагалася говорити, але що для попередньої влади звучало як марсіанська мова. А саме те, що, на превеликий жаль доводиться констатувати, що нинішня українська влада успадкувала від попередньої країну, яка знаходиться на межі гуманітарної катастрофи. Попередні промовці-економісти сипали цифрами, а я також можу вдатися до мови цифр. Є такий критерій, розроблений ООН, за яким оцінюється якість життя в країні. Це не показники економічного розвитку. Це навіть не рівень доходів на душу населення. Це так званий індекс гуманітарного розвитку, за яким передбачається, що основним національним багатством є люди, що ці люди мають бути не тільки забезпечені відповідним рівнем доходів, а й охороною здоров’я, освіченістю, доступом до знань, інформації, культурних благ, культурного використання дозвілля і участю у громадському житті. Це дуже складний комплексний показник. Але за цим показником Україна знаходиться на 80 місці, залишивши позаду себе в Європі тільки Молдову і Туреччину. Дивного нічого в цьому немає, оскільки за всі роки незалежності Україна так і не виробила самостійної інформаційної політики, самостійної культурної політики, самостійної гуманітарної політики взагалі. І пострадянська чиновницька ментальність в принципі не мала того уявлення. Ніхто не сказав, що ця сфера в незалежній країні належить до таких же першочергових державних пріоритетів, як політика економічна, фіскальна, зовнішня і т.д.
  More...
(Оплески). Дякую.
 
Щоб не бути голослівною. Кілька років тому один із тодішніх гуманітарних міністрів виступив на Східно-Європейському форумі з культурної політики і як наш достойник на форумі міжнародної спільноти сказав про те, що політики повинні бути культурними. І, очевидно, дуже культурними. Іншого значення словосполучення “культурна політика”, ну крім того, що політики не повинні прилюдно бити одне одному фізіономії, для українського вищого посадовця це не мало. Зрозуміло, що з таким рівнем нової гласократії, перепрошую…. те, що робилося українською державою в гуманітарній сфері, в принципі, можна описати як розвал старої успадкованої від радянських часів інфраструктури і нічим не обмежений бенкет на її руїнах. У вигляді паювання бюджетних коштів на свій власний … і, очевидно, по власних кишенях. Що робилося на цьому терені українською нацією, робилося не завдяки державі, а всупереч їй, у режимі, скажемо так, розпорошених, розрізнених по цілій країні самодіяльних, партизанських проривів…. І в результаті таких партизанських проривів, такого партизанського самодіяльного розвитку Україна за цей час випала з числа культурних націй. Це та ситуація, якої нова влада після Помаранчевої революції, приступаючи до управління країною, була, на превеликий жаль не свідома. В перших же програмах нового уряду гуманітарна політика була автоматично ототожнена з соціальною. Тобто з підвищенням соціальної допомоги, з підвищенням рівня доходів і т.д. Це дуже важливо, це дуже гарно. Але, панове шановні, це логіка XIX століття. Це логіка первісного накопичення капіталу, коли вважалося і щиро вірилося, що ліквідація матеріальних злиднів автоматично приводить до ліквідації злиднів духовних. Ну, як казали більшовики, “будет хлеб, будет и песня”. XX століття показало, що це не правда. І зрештою - ми в Україні духовних злиднів із мільйонами на офшорних рахунках теж уже бачили достатньо, щоб пересвідчитися, що це таки неправда.
 
Відповідно масштаб тих духовних злиднів, у які скотилася за цей час країна, нами не осягнутий і можна тільки в найзагальніших рисах успадкувати те, що успадкували, і реальність, перед якою стоїть нинішня влада. Ось ті самі виклики. Зрозуміло, що досі не створено єдиного інформаційного простору в країні. Без єдиного інформаційного простору нації неможлива ні її політична єдність, ні формування самої національної ідентичності. Його було роздроблено, розпайовано, великою мірою віддано на відкуп колишньої метрополії, щоб та справляла на наших просторах свої ідеологічні впливи, як сама схоче, чим вона користувалася і продовжує користуватися. При цьому інформаційна ізоляція України в решті цивілізованого світу залишилася на рівні 1991 року. Майже повністю було здано нашій північній сусідці кінематографію, Україна перестала бути кінематографічною нацією. Книжковий ринок України на сьогодні не є ринком книжкової нації. Наші показники тут на рівні африканських.
 
Про аудіо-відео ринок можна сказати те саме. І всьому цьому є назва в політології. Мене дуже дивує, чому ця назва досі не прозвучала в нашому політичному дискурсі. В цілому світі такий стан справ називається культурним колоніалізмом. Тобто, коли мільйони українських громадян посаджено в кращому разі на дуже убогий духовний пайок, який перепадає із північного сусідського столу, де також справи в гуманітарній сфері далеко не благополучні. А в іншому взагалі, мільйони українських громадян просто фізично позбавлено елементарного доступу до духовних цінностей. Мільйони українських громадян від часів Радянського Союзу взагалі не бачили української книжки, наприклад. У нас виросло по містах і малих містечках ціле покоління, яке взагалі не бачило театру і т.д.
 
Часу мало, я не буду продовжувати говорити прикладами. Дуже перспективно і дуже стисло. В такий спосіб нація зводиться на рівень убійного племені, яке щедро забезпечене хіба що рекламою вогняної води, перепрошую, ну й рекламними співами і танцями - Басков, Кіркоров - і що там у них ще знайдеться.
 
Це не нація, це ринок дешевої робочої сили. І якщо вже говорити про цей самий ринок робочої сили, ми багато говоримо про заробітчан українських, які працюють за кордоном. Але забуваємо, що ці заробітчани - це не тільки механіки і чистильники туалетів. Серед цих заробітчан є десятки висококваліфікованих спеціалістів, в тому числі і з дипломами західних університетів, які охоче західними університетами і західними фірмами беруться на роботу.
 
Попередня влада і екс-президент Кучма колись з гордістю про це заявляв, цю проблему вирішили розглядати на …. розуміння. Так знову ж таки по-більшовицькому, як колись, штампували червоних професорів, з середини 90-х років пішла стрімка штамповка доцентів з кандидатами, професорів з двома „ф” і академіків, … із трьома „к”. Українська наука інституційно перетворюється на бізнес торгівлі дипломами. (Оплески). Це на тлі обвального падіння якості освіти від сільської школи і до університету. До речі, за всіма міжнародними рейтингами жодного українського університету не числиться в списку навіть першої тисячі найкращих у світі. Ані в списку п’ятисот найкращих у Європі.
 
Панове бізнесмени, панове економісти, не забувайте - коли ми говоримо про економічні реформи, про успіхи економічних реформ у країнах Балтії, Польщі, Словаччини, то не остання причина того успіху, що їхні університети тут таки, відразу за Чопом, у списку кращих світових таки значаться. І книжок у них видається в кілька десятки разів більше, ніж в Україні. Отже, духовно, інформаційно, культурно Україна сьогодні сама себе не забезпечує. І наші показники не на рівні європейських країн, а на рівні країн третього світу. І не можна цього приховати і не можна називати себе європейською нацією, насправді нею не будучи в сенсі духовному.
 
Дуже багато було зроблено за минулий рік для покращання іміджу України. Першим це зробив Майдан, який дав світові справді прекрасне горде і красиве обличчя української нації. Але всі розмови на міжнародних самітах, пане Президенте, про європейську націю, все, що дійсно було під цим оглядом зроблено, воно може в один момент істотно обвалитися бодай від однієї такої ганебної конфузної експозиції, яку представила Україна цього жовтня на Франкфуртському книжковому ярмарку. Події номер один для всього письменного світу, де Україна прописалася на рівні Української РСР в найгіршому колоніальному вимірі і з помилками в англомовних текстах на рівні 5 класу середньої школи і з презентацією серед вишитих рушників книги про совєтського солдата, випущеної московським видавництвом “Русский писатель”, всіма іншими супровідними суто колоніальними формами самопрезентації. Це такий удар по іміджу країни, до якого не треба ніяких кремлівських політтехнологів. То справді з величезним подивом письменна світова громадськість виявляє, що під елегантними помаранчевими строями знаходиться ідеологічна брудна білизна, яка не мінялася з 1990 року. (Оплески).
 
Це тоді, як насправді позитивний імідж в кожній країні витворюється в першу чергу пропагандою її культурних здобутків, і кожна незалежна країна має для цього спеціальні програми, і кожна незалежна країна вважає це своїм спеціальним державним пріоритетом. У нас досі навіть питання так ніколи не було поставлено за 14 років. Але зрозуміло, що головна загроза нашого культурного колоніалізму не зовнішня, а насамперед внутрішня. Тому що нація із розмитою, неясною і непевною культурною ідентичністю не може мати виробленої свідомості політичної єдності. Неможлива консолідація політичної нації без усвідомлення громадянином того, чим він в своїй країні має пишатися. Якщо історія є сферою виключно політичних спекуляцій і починається вона в шкільних підручниках (шкільні підручники - це тема окремої розмови від 1991 року), якщо культурний спадок нації ніколи досі державою не брався по-справжньому під захист, у нас за всі роки незалежності жодного академічного видання класики не було підготовлено. Взагалі … ця сфера діяльності є в країнах Європи, крім Білорусі, яка взагалі не видає своєї класики. Якщо, одним словом, люди країни лишаються ось цим самим ринком дешевої робочої сили, то немає чого дивуватися, коли вони відступляться від своїх вождів і тим залишиться тільки прикрашати себе скальпами політичних противників, аби вигравати не в діалозі з власним народом, а на шахових партіях із політтехнологами іноземних держав. (Оплески).
 
Це не є виклик, породжений свободою. Це загроза, породжена багатолітнім рабством. Це загроза майбутньому нації. Нації, яка має за собою, мабуть, найтрагічнішу історію в Європі. Яка з трагічних випробувань цієї історії зуміла вийти, зберігши продемонстровану торік на Майдані гідну подиву силу і духовне здоров’я. І ми не маємо права випробовувати, на скільки стане цієї моральної сили і духовного здоров’я в умовах того духовного голоду, в які націю поставлено. Не може бути вільним духовно голодний народ. І тому пора міняти пріоритети з колоніальних на державницькі і розробляти довготермінову програму стратегічних реформ на всіх ділянках гуманітарного розвитку. Чим швидше, тим ліпше. Дякую за увагу.
 
Від МЛ Бриколаж. Додаємо визначення культурного колоніалізму, а також пов’язаних з ним явищ - культурного гноблення і культурного насильства.
 
Колоніалізм культурний - комплекс заходів (культурних інституцій, ідеологій, практик, а також риторичних стратегій) у будь-яких видах популярної чи високої культури, спрямований на підтримку політичної й економічної влади  - гегемонії. До прийомів культурного колоніалізму відносяться: в ієрархії культурних вартостей привласнення максимальної вартості метрополітальному, меншої вартості - колоніальному (мові, мистецтву, “цивілізації”); привласнення метрополією того, що високо цінується на світовій “шкалі” культурних вартостей (установи, таланти, музейні цінності, історичні міфи про давність і первинність); створення опозиції “універсальне/місцеве”, “загальнолюдське/партикулярне, зокрема -етнографічне”, “модерне, прогресивне, динамічне, перспективне/відстале, вчорашнє, позаісторичне”, “ефективне, відповідальне/дитяче, нездатне до самоуправління”, причому перший термін кожної пари оцінюється позитивно і є атрибутом метрополії, а другий, що оцінюється негативно, належить колонії. К.к. користується системою відповідних міфів і реалізується у законодавстві, у практиці держапарату, в освіті та науці (зокрема, історіографії) (Марко Павлишин).
 
Культурне гноблення - дискурси, соціальні норми, ритуали, музичні і мистецькі твори, які відбивають і зміцнюють віру у вищість однієї соціальної/етнічної групи над іншою.
 
Культурне насильство - за Йоганом Гальтунгом (Johan Galtung) - сукупність тих аспектів культури, які використовуються для виправдання чи легітимації використання прямого або структурного насильства.
 
Більше дивіться у: Михайло Лібер. Називати речі своїми іменами. Короткий словник критичних понять www.lab.org.ua/article/614/#more-614

Залишити коментар