Red Patriot
Ще не оформлена, на думку, як на підлогу, спадає псевдомарксистська теорія про “білий робітничий клас”, характерна для модернізованих “Hammerskins”, з їхнею показною аполітичністю, і одночасним расовим сепаратизмом у стилі : “Нас цікавить не політика, але Національна Революція”.
Як і теж працьовні (свідомо вжита білорус.калька) “брати по вірі – опоненти” із негритянських організацій, хаммери стверджують простіший за лезо Окама принцип сегрегації – ну не хочу я, перепрошую за неформатність дієслова – розмножуватися з прийшовшими із Олдувая кроманйонцями і ніякий лібералізм, антифашизм і цькування не примусять мого “могутіна” до цього. В цьому, а не розтиражованому нью-йоркськими, себто єврейськими (х-вакт!) мас-медіа “привид расової війни”, лежить вирішення набухшої як водянка американської (і староєвропейської) дилеми, тим більше, що “смуги розселення” дозволяють повернутися до, як виявляється, продуктивної теорії расової (або просто етнічної) сегрегації.
До цього йдуть любителі “палити хрести” і вішати класово упосліджених чорношкірих. В Алабамі і Парижі, ПАР і Швеції, Нью-Йорці, Кенії і Бельгії спокон віків українці селилися окремо від інших, те саме робили юдеї, італійці, ірландці, араби, африканці, бури, китайці (окремо від японців і корейців), керуючись імперативом “свій до свого по своє”.
Для прикладу – на Брайтон-біч виросли покоління ірландців, росіян, італійців і євреїв. Більшість із них не знає рідної мови, і водночас не покидає “забитого” раніше кутка. Те саме стосується Брукліна, себто направду “пролетарських” кварталів.
Жодного расизму, в протилежному випадку “хвашистами” слід іменувати буквально всіх, хто тягнеться до свого і по своє – не лише ідеологічно сформованих наприкінці 70-х “білих расистів”, котрі, слід відмітити, з величезною повагою ставляться до таких самих “чорних” із “Нації Іслама” або “Нових Чорних Пантер”, і разом ратують за створення географічно розведених расових держав. Враховуючи те, що їхні лідери говорять від імені зростаючої кількості супортертерів, варто усвідомити просто народний характер цих і подібних до них теж соціальних експектацій.
“Фашисти” – це уроди, котрі бігають за кількома в’єтнамцями на Троєщинському ринку; “фашисти” – самозвані “антифа”, мета котрих завалити носія “кельтського хреста” в “азійському” або “чорному” лондонському кварталі”; “фашисти” – глашатаї і шавки дохнучих імперських розвалюх; інституційний фашизм – це утиски білих в ПАР і Мозамбіку, ісламський шаріат, ізраїльський апартеїд, “ідеологія прав людини” і потурання масовій міграції Чужих, неоліберальні економічні проекти і НАТО, сховані під масками гуманістичного поступу і суспільного замовлення.
Гнати всіх під одну, спочатку соціальну ковдру, чим не уніфікація і, у вужчому розумінні слова – “фашизм”. З різницею у термінах споживання, оскільки демонізація етнічного начала вкупі з послідовною канонізацією понять типу “клас” (на разі досить диференційована соціальна і соціологічна одиниця) або “права людини” (підтримуючи права мігрантів ти урізаєш їх місцевим – проста як гра у шахи аксіома – на місце популяційно вбитого населення приходять генетично сильніші чорні ферзі), у підсумку призводить до одного з найменш досліджених різновидів ксенофобії – авторасизму, себто спрямованої на своїх ненависті, котра вкупі з буржуазними медіа, вимогами ринку праці та “антирасистським расизмом” нахабніючих мусульманських громад здатна поховати історію Старого Світу, попередньо поласувавши її вже літнім тілом, як це ставалося не раз. Гунни повертаються, і тепер, здається, назавжди.
Міркуючи у заданому напрямку, хочу відмітити, що направду із задоволенням скидатимусь на гуманітарку, їздитиму на сафарі і фоткатимусь на практично інтимній, туристичній відстані з різнокольоровими автохтонами.
Я поважаю їхні культури і засуджую оральний секс + кілограм креветок за 2 бакси, в Таїланді (за звичай, одночасно). Більше того, рахую їх, в сенсі ще не спотворені “кока-кольною цивілізацією” комплекси цінностей, такими, що надзвичайно автентичні, потрібні і по-своєму богообрані.
Я люблю (щоправда, часто лише теоретично) зулуську історію часів Чаки, радикальну суфійську філософію (у форматі Бея))), японську дзен-акваристику, їхню етнічну музику і всю без винятку порнографію (єдине, варте інтернаціоналізації мистецьке явище))).
Я ношу арафатку, вивчаю практику “Чорних пантер”, читаю “Харакуре”, цікавлюсь філіпінською ножовою технікою, смалю кальян і практикую особисте життя під їхні ж музичні молитви, мантри і просто первісні завивання.
Разом із тим, я не хочу, аби моя дитина навчалася у російській школі, слухала Сердючку, харчувалася у Макдональдсі, молилася в мечеті і яшкалася з чорнож…и.
Виходячи з того, що моя культура жиє на маргінесі, байстрюк, котрий посміє назвати мене ксенофобом, заслуговує на “Жовті води”, добувати на користь “другої Батьківщини” уранову руду.
Меншість не може “фашизувати”, позаяк нетерпимість це піна на губах у більшості, котрою ми, на наше революційне щастя, уже давно не є.
Я нормальний український жлоб, не “хвашист” і навіть не консерватор, я – українець, в цьому моє генетичне походження (себто “кров і грунт”), мова батька (і молоко матері), віра дідів (спалена разом з ними у 988), вроджене і набуте соціальне становище (досить паразитичний статус трудової інтелігенції), майбутні життєві перспективи або їхня відсутність, і андріївський або кельтський хрест, коли я спіткнуся і шлях добіжить свого логічного, а може і ні (яка тоді різниця?) кінця. Я певен, що нам досить москалів, тому не варто шукати додаткових “братів-людей” у вигляді ще нечисельних далекосхідних, кавказьких, центральноазійських та північноафриканських нацменшин.
Ну не хочеться мені стояти за одним верстатом із афганцем, батракувати на приїзджого корейця, пояснювати нелюбов до Шолом-Алейхема (крізь суто естетичну призму) юдею, купувати одяг у турків, грати у футбол з африканськими студентами, мріяти про чорні сідниці їхніх сестер і платити базарні податки кавказцям! – це не робить із мене “фашиста”, фунцію котрого фактично узурпували “борці за права” цих самих товаришів. Я робочий, оскільки щодня дохну і знову оживаю, разом із обігом мого безпосереднього власника – Капіталу.
Я чоловік, білий, українець, найманий працівник, гетеросексуал, націонал-анархіст і трохи графоман. Пролет-Арій, так би мовити. Для мене ці характеристи не демографічні, тоді як “хвашист” – кожен, хто бодай теоретично лізе поміж очі зі своїми “гуманістичними” та “антифашистськими” “правдами”.
Дочитавши до кінця зверніться до Воллерстайна. Суть попередніх і наступних речень зводиться до геніальної за своїм діалектичним наповненням фрази: “Расизм – це в першу чергу, трудовий, себто класовий конфлікт. Між периферійною і центральною частинами пролетаріату” (перефраз). Тому тексти кшталту “Робітничий клас і ультраправі” (Аян Фрік, в процесі перекладу на зрозумілу) актуальні як ніколи. Існує інституційний, інстинктивний там (мова про расизм), бюргерське гидування, зрештою купа різноманітних і одночасно неприємних ксенофобій. Нас цікавить лише одна – це боротьба за ринок праці на теренах Західної цивілізації – між тамтешнім білим робітничим класом і приїзджими з усіх усюд гастарбайтерами, частина з котрих прибула із бувших колоній, а отже – повернулася за своїм.
Наша точка зору – справжній ворог у них (нас) один – смикаюча за ляльок на ринку праці буржуазія, чия мета – науськувати претендентів в боротьбі за місце біля станка, що досить легко зробити, використовуючи різницю у діалекті і відтінках шкіри.
Згайте середньовічний Львів, Київ або Луцьк – євреї, поляки, русини, вірмени і караїми жили окремо, і разом із тим поруч. Не було ZOGа, “українських фашистів”, кавказької мафії. Було спільне для всіх, самоврядне Магдебурзьке право, цехові, тобто синдикалістські, природно-корпоративні зв’язки і класово-етнічна (читай “соціально-національна”) конкуренція.
Подумай про це, “нацист” ти, а чи “антифа”. В протилежному разі конфлікт між неіснуючими фашистами й бутафорними антифа переросте ще не визначені українські рамки й інституціоналізується у згаданій вище і характерній для Західної Європи проблемі “авторасизму”, в основі котрого лежить часто неусвідомлене підігрування бізнес-інтересам правлячих кіл. Парадокс сьогоднішньої ситуації полягає в тому, що, якщо за часів Гітлера фашизм визначали в термінах реакційного капіталізму, то зараз, реакційний капіталізм – це бандана на виї захисників дешевої робочої сили на ім’я “антифа”.
Хто виграє в ситуації етнічної дифузії, демпінгування на ринку праці та упослідження білих громад очевидно, як два пальці проти вітру – денаціоналізований соціальний прошарок, більше відомий як “буржуазія”. Хто помагає в обрізанні етно-генетичного коріння, створенні непосильного соціального тягара (котрий, в підсумку, призведе до смерті західноєвропейської “соціальної” держави”), наповненню ринку праці некваліфікованою, а від того значно дешевшою і на цьому демпінгуючою робочою силою? Звичайно, ліберально налаштовані “антифа”, більшість із котрих не знає, що Гітлер помер.
П.С. Незважаючи на ніби-то “нацистський” (інший варіант – “жидо-марксистський”) характер своєї писанини, я не стверджую жодної закінченої думки, саме тому не співвідношу себе з дійсно умовними опозиціями, серед котрих основні “фашист”-“антифашист”, і котрі частина читачів несе перед собою, як недомальовану ікону.
Расово змішані пари виглядають дуже мужньо, але чи варто ставити факт їх існування на вінець толерантної, або ж ксенофобної еволюції, а відтак і власних, у більшості недооформлених життєвих позицій?
спец. для “Бриколаж”