На сьогодні “Бійцівський клюб” (
www.bklub.org.ua
)
один з небагатьох, здатних до непатосного, критичного мислення, ресурсів. Властиво, багато в чому ми однодумці. Присланий хлопцями текст, властиво інтерв’ю, суть безпосередній досвід, набутий одним із редакторів, під час останніх виступів білоруської опозиції. Не просто досвід, беріть вище – ініціація, з перебігом котрої ми змушені вас ознайомити. В рамцях задекларованої раніше співпраці, з огляду на лозунг “свій, до свого, по своє” і, зрештою, Батьківщина має знати власних героїв.
Читати далі »
В Росії знімають про бандюків (варіант: зеків) і “доблєсних рускіх воінов”. В обох випадках прослідковується спільний леймотив – ліпше пограбувати і принизити; “задавити базаром” або колонізувати. І те й інше подається у вигляді апріорної чесноти – ми не грабуємо, оскільки ви добровільно ділитесь нажитим; ми не завойовували, вони самі перейшли у підданство (в кращому випадку – “Кавказ політ руской кров
’
ю” – але звольте, до чого тут патріотизм, чий пізнавальний потенціал забороняє користувати з нього, перш за все по відношенню до неетнічних земель. Соррі, тупий хохлик забувся, що москалі завше мешкали у всіх без винятку республіках бувшого Союзу, а від того мають рівні з місцевими права, будучи автохтонами за самовизначенням: у Прибалтиці (“Западная Русь”), “Україні (“Малоросія”), Казахстані (“Южний Сібірь”) тощо).
Читати далі »
Відмічу зразу - “Бриколяж” не історичний ресурс. Разом із тим ма
ємо
невелику, цілком дозвільну слабкість - українську ліву традицію
(тут ходить про Українську Комуністичну партію), незрима роль котрої, в інших формах і назвах зростатиме з кожним новим буржуазним урядом.
Тому навіть дещиця, навіяних червоним кольором ідей, завтра переросте у нездійснений століття тому, чин, націонал-комуністичний, есерівський або анархо-платформістський. Спочатку український.
Є традиція, ніша, суспільний запит, немає комуністів.
Відсутні ліві.
Властиво українські.
Читати далі »
Ми звикли до того, що весь час чогось хочемо, й лише інколи його купуємо. В лефтистській літературі подібний стан визначають багатьма непристойними словосполученнями: “суспільство споживання” («принцип качки»: «зарплата», перепрошую – «унітаз»), “одновимірна людина” (Маркузе), “рото-дупа” (Пєлєвін) тощо.
В “Базарі” все інакше. В якомусь сенсі оповідання тягне на маніфест, погано завуальований і добре прописаний антиконсьюмерний художній заклик – подумати про зворотню сторону діалектичної медалі: а що, якщо дійсно, з кожною придбаною шмоткою ми продаємо частину себе, звертаючись до непотрібних у повноцінному житті гіпертрофованих побутових очікувань?
Читати далі »
Роман Роздольський
Пропоновані нижче спогади відносяться до часів обидвох великих світових війн нашого століття, і обидва були написані в 1950-х роках, коли автор - визначний соціяльний історик Галичини і дослідник марксизму, Роман Роздольський (1898-1967) - перебував уже на еміграції в Детройті.
Перший спогад, “До історії…,” появився друком анонімно у газеті Вперед, Мюнхен, 1951, ч. 3-4. Коло газети Вперед (1949-59) гуртувалися найбільш поступові публіцисти з-посеред свіжоприбулої еміграції з України - Всеволод Голубничий (1928-77), Борис Левицький (1915-84), Іван Майстренко (І899-84) і інші. Хоча до ближчої співпраці між Роздольським і “впередівцями” не дійшло, вони підтримували приятельські відносини. По смерті Роздольського Левицький написав теплий спомин-некролог про нього (Сучасність, травень 1968).
Для адептів червоно-чорних знамен, Горновий – один із багатьох віддавших життя за волю Батьківщини. Хто “не в курсі”, нагадаємо – 28 листопада 1950 року він застрелився, як того вимагав чин і, властиво, повстанський звичай - остання куля для себе – в оточеному кадебістами бункері.
“Нові ліві” з “Української Лівиці” цілком переконливо вказують на соціалістичний вектор йогонових писань.
Для українофобів Горновий – “отпєтий душегуб-бандєравец”.
Користуючи з європейської термінології займана ним ніша є українським аналогом Консервативної революції зліва.
Член Проводу ОУН (б) і заступник голови УГВР Горновий керував, пропагував, стріляв і писав. В мережі його обмаль, як і вказівок на майже марксистський та ідейно-антифашистський (а як інакше назвати боротьбу проти окупації?) характер його життєвого шляху.
Чи не тому, вже сьогодні послідовники Бандери шанують ще донедавна цілком ліві ЕТА та ІРА?
Згідно однієї з легенд Полтава застрелився в оточеному карателями бункері, разом із Дяківим-Горновим, між іншим.
Один з найбільш блискучих оунівських теоретиків Полтава-Федун сторонився популярної у передвоєнні часи донцовщини. Про це, перш за все свідчать антибуржуазні і антиколоніальні рецепти, ознайомитися з котрим зможуть часто некомпліментарні псевдоліві елементи: жадних русофобій, антисемітизма і фашизма.
Разом із тим слід відзначити пропаговану нами концепцію, в основі котрої лежить заперечення притаманної імперіалістичному і колоніальному дискурсу підміни понять: заслуги героїв Визвольних змагань заперечують лише реакційні й українофобні, а відтак і дійсно фашистські кола.
Саме тому і ОУН і УПА (як, властиво більшість сучасних нам національних партизанів) є передусім антифашистськими символами, чи принаймні, повинні такими стати, першим кроком до чого має бути їх легалізація у статусі учасників ВВВ, позаяк задекларовані ними «анти» - колоніалізм, імперіалізм, капіталізм, фашизм і більшовизм, апеляція до трудових мас та ідеї безкласового суспільства і боротьба на кілька фронтів, органічніші по відношенню до пропаганди гуманістичних цінностей, ніж притаманний візаві набір: шовінізм і самодержавство, державний капіталізм («госкап»), «червоний фашизм», українофобія, експлуатація робочого класу і колаборанство на користь метрополії.
Сунучи акценти в бік м’ясорубки історичного катарсису, питаємо голосно і часто: хто тут “фашист”?
Відповідь: неукраїнські колоністи в кількох поколіннях і асимільована ними зараз колаборуюча 5-а “колона”, представники котрої переконують як не визначившихся так і вже зрослих на українофобії у підставовості антибандерівських (тут просто українських) положень.
Але ми знаємо, що це не так, тоді як “фашизм сьогодні” – це практикований окупантами українофобний піар, мета котрого – закріплення власного, в минулому незаперечного культурного статуса.
Разом із Горновим, Левицьким, Майстренком, Полтавою, Багряним, Мітрингою, частково Боровцем, тов. Позичанюк належить до неоднорідної лівої оунівської стихії. Подейкують про його соціал-демократичні переконання, відтінок котрих на разі не грає жодної ролі. Не останній, як, властиво і більшість з перелічених вище імен, в ОУН і УПА, Позичанюк розвиває характерні для більшості справжніх лівих гасла: «Свобода, рівність, солідарність», значення котрих спотворені рядженими в «антифашистські» маски україножерами, з числа галасувавших під імперськими триколорами на альтернативному до УПА, марші.
Завдання, що його ми покладаємо на терези історичної правди складне з огляду на відсутність великої кількості повноцінних матеріалів. Його сенс у пропаганді лівих націоналістичних візій, з народництва і до сьогодні, а мета – вирівняти хребет нав’
язаному комуно-нацистами імперському дискурсу, згідно котрого “кожен свідомий українець (не залежно від переконань) – нацист.
Наша відповідь – “в своїй хаті своя правда й сила”.
Годі спотворювати образи героїв Визвольних змагань – “культурний фашизм” не пройде!
тов. Мазепа
Читати далі »
Марлен Инсаров
Закончить рассказ о диссидентских группах украинского национализма военной эпохи следует загадкой НВРО (
Народно – визвольна революц
i
йна орган
i
зац
i
я –
Народно – освободительная революционная организация).
В цієї книги висока місія – перевернути усталені в суспільстві погляди, на природу Української повстанської армії, передусім. Допивши її до кінця, спраглий важко дихає і тремтить від всеохопного ідеологічного збудження, в порівнянні з котрим «секс, пиво і рок-н-рол», заледве «базові потреби» (А.де Бенуа). Автор заслуговує, як мінімум, на Шевченківську премію, його постать – на монумент, а твір – на безсмертя у вигляді шкільного або інститутського курсу. В ній досить спірних моментів, частина котрих, як властиво і постановка питання призведуть до тотального остракізму, одночасно з боку традиційних націоналістів і їхніх опонентів. Менше з тим, на разі можна, варто і слід кричати про народження нового історичного дискурсу, продуктивність котрого своє ще покаже, позаяк опирається на невідомий сталінським ортодоксам ДІЙСНО марксистський діалектичний аналіз, так і на згинувшу у вогні тоталітарних зачисток українську комуністичну візію…