З 16.00 до 19.002 жовтня у приміщенні готелю «Голосіївський» відбудеться лекція «Реконструкція суспільства – український погляд».
Теми, що їх намагатимуться зачепити організатори:
1) справжній федералізм та конфедералізм, як концепція протилежна «регіоналізму»,
2) людський розмір відносин у суспільстві, та криза громадянства,
3) держава проти громадської адміністрації,
4) альтернатива буржуазної олігархії в Україні - федеративна бездержавна республіка в дусі Нестора Махна.
На захід запрошуються всі небайдужі до проблем анархізму та соціальної екології. Захід присвячено пам’яті американського соціального мислителя Мюррея Букчина (1921-2006). Два місяці тому, цей революційний теоретик та активіст помер в своєму будинку в Белінгтоні, Штат Вермонт, США.
Букчин у юні роки був членом сталіністської організації, але розчарувався у партіях Комінтерну, через авторитарний характер цих організацій. Пізніше симпатизував троцькізму. Працював на підприємства «Дженерал Моторз», був активістом спілки автомобілебудівників. Після поразки профспілкового руху наприкінці 40-х, сповнився скепсисом, щодо «гегемонії» пролетаріату. Але на відміну від багатьох, розчарування у більшовизмі не штовхнуло його до антикомунізму. Він став одним із визначних теоретиків та активістів американського анархістського руху. Мюррей Букчин також стоїть біля витоків соціального екологічного руху. Його перу належать одні із перших праць по соціальній екології, у яких він звернув увагу суспільства на руйнівну сутність експлуататорських відносин та ринкової економіки на навколишнє середовище. На його думку причиною найбільшої шкоди для природи є сам хижацький та авторитарний характер капіталізму. Він став одним із найпослідовніших представників американського руху «Нових лівих». Свій запал Мюррей Букчін присвятив розповсюдженню ідей соціальної екології та викладацькій роботі у альтернативних учбових та наукових закладах США.
Книги для обговорення «Реконструкція суспільства» Мюррея Букчіна, Плутарх «Порівняльні життєписи Агіда та Клеомена, Гая Гракха та Тіберія Гракха», «Спогади» Нестора Махна.
Доповідач – Володимир Задирака. Репліки та дискусія вітаються. На вході «фейсконтроль».
Власне, слід трохи пояснити, хто такий Адамович і звідки до нього такий інтерес.
Славамір Адамович – білоруський поет-дисидент, організатор «Правого реваншу» та «Білоруського Національного конгресу», котрі зараз вже не існують.
Один із перших в’язнів режиму Лукашенка, відзначився під час однієї з акцій непокори, публічно зашивши рота циганською голкою.
Сидів, досиь тривалий час. Зараз проживає в Норвегії.
Цікаво, що за походженням Адамович – російськомовний білорус з Мурманська чи області.
Рідну мову вивчив вже у свідомому віці, повернувшись на Радзіму.
Білоруськими літераторами сприймаєтся критично, що, слід відзначити, не завадило йому стати культовим поетом (і не лише у Білорусії), на відміну від більшості колаборуючих на окупаційну владу, зроджених радянською “білорущиною” письменників.
В Адамовича погана слава, скандальний образ та прижиттєве вигнання, принаймні, за життя Лукашенка.
Головні теми: секс і окупанти, а точніше – “Кохання під окупацією”, котрі покладені до назви вибраного. Крім неї і ще кілької поетичних збірок, Адамович автор автобіографічного тюремного нарису і кількох, енергетично потужних російськомовних віршів, зокрема: “Убей президента”, за котрий він відсидів більше року.
Читати далі »
МАЗЕПА: Слава Україні, друже! Почнемо нашу нелегку розмову, в кінці котрої, сподіваюся, ми намацаємо міст між, умовно, носіями “нових правих” і “нових лівих” ідеологічних ідентитетів.
СВЯТОСЛАВ ВИШИНСЬКИЙ: Героям слава! Ти дуже влучно висловився: “намацаємо” міст. Тобто, попри все він існує і завжди існував, незалежно від того, чи бажали його бачити два ворогуючі табори.
Читати далі »
ХХІ ст., ознаменоване засиллям ідей космополітизму та ураганними темпами росту кольорової іміграції до Европи та розвинутих країн із корінним або переважаючим білим населенням, перед цілою расою поставило запитання: “Бути чи небути?” Катастрофічно низька народжуваність та неконтрольовані процеси расового змішування до кінця цього століття загрожують Білій расі цілковитим вимиранням та розчиненням у масах монголо-негроїдних демографічних лідерів.
Панування абстракцій інтеранаціоналізму,”толерантності”, “політичної коректності” на тлі занепаду консервативних цінностей Старого Світу тільки акумулюють процеси стирання білого обличчя Европи. Широку еміграційну експансію Білої раси, розвинену Великими Географічними Відкриттями, до сер. ХХ ст. цілком вичерпано. Реалія сучасності - зворотня інтервенція підкорених народів. Ми - перші свідки і останні жертви побудови Нового Світового Ладу на руїнах Нордичної цивілізації. І в мусульманському виборі Рене Генона - передчуття Нової Европи.
Читати далі »
Критики в один голос твердять, мовляв, американець такого не напише. Батьки Палланіка, як і Уорхолла родом із Закарпаття, що, сперечайся-не буду, вплинуло, на генетичному рівні, раз промазав – і все.
Всі дивилися фільм, мало хто його зрозумів. Ще менше здогадуються про існування книжки, про її автора і, тим більше, його мотиви. Стиль Палланіка рваний, мов презерватив, з котрим він весь час порівнює американське суспільство, збіговисько консьюментів, матричний соціум, в котрому речі вибирають тебе, а не навпаки, в котрому живуть, аби їсти, а не навпаки, за «принципом качки» і «рото-дупи» тов. Пєлєвіна.
«Бійцівський клуб» – це заокеанська відповідь європейському соціальному (або антисоціальному) кіно і маніфест того, як не треба, було, бути і буде.
Руйнування фонових очікувань відбувається після першого життя, того, котре ми кладемо на олтар, за Бобом Блеком, «нуль-роботи». Кров, що дзюрчить як джерело, з розбитого чиєюсь ногою носа, символізує вихід за рамки усталених суспільних ритуалів, в межах котрих рухаються схожі на андроїдів, у недалекому минулому ще з крові і плоті живі люди, зараз втративші ознаки, властиві психологічно адекватному сприйняттю реальності. Безпосередньо, а не через призму опосередкованого іншими, стресами, мас-медіа, піаром та написаними кимось правилами, в якості маски, за котрою ховаються загнані до гетто суспільної моралі емоції.
“Чаклуни Зеленої Гори” – це реінкарнація почившої всує “ДД” і виключно місцева, затиснута в межах Трипільської республіки анархо-краєзнавча теж фотодивізія.
Вибір фотоформату не випадковий. Лише 7% ми сприймаємо у вигляді тексту, все інше – майже виключно очима.
Це важче і водночас цікавіше організаційно, оскільки спонукає рухатися місцевістю і шукати, не вичавлюючи зі свідомості часто опосередковані і недолугі слова і їх побиті відсутністю таланту, сполуки.
Зупинившись на хвильку для дефініції понять, відзначимо, що проповідуване в цій концепції
анархо-краєзнавство
є органічною сумішшю соціально-екологічних та історико-етнічних практик, лівого і правого, набутого і вродженого.
Читати далі »
Довгої передмови не буде. Деякі з невдячних читачів занадто злобливо сприймають чужі думки, на тему, котра з їх точки зору не підлягає жадному дискурсу і котру вони тягають у кишені, мов євреї Тору.
Уривок, надісланий керівником Івано-Франківського відділення “Національного Альянсу”, втім, кожен у ньому знайде щось своє, хоча леймотив твору однозначно ретроспективний, типу як могло би бути, якби… Плюс, стильова по відношенню до багатьох галицьких “борзописців” бутафорія. Такий собі постмодернізм у формі альтернативної версії історії, котра могла піти іншим шляхом…
Читати далі »
Хто не знає свого минулого, той не вартий і майбутнього. Хто не шанує визначних людей свого народу, той сам не годен пошани.
М. Рильський
Донецька область займає територію, на якій кочували, зміняючи одні одних скити, сармати, авари, болгари, племена салтівської культури, печеніги, торки, половці, хозари, татаро-монголи.
В добу Київської Русі князі влаштовували походи на кочові племена, досягали берегів Дону та Азовського моря і вже в той час мали вплив на наші землі.
Після татаро-монгольської навали, февдального роздроблення та ослаблення Київської Русі територія Донецької области протягом кількох століть залишалась малозаселеною, була диким степом, де кочували різні орди, що входили до складу Кримського ханства. Войовничі кочовники на диких степах випасали худобу й часто через них заради грабежів та ясиру нападали на Україну, Польщу, Молдавію та Московську державу.
У XVI столітті за Дніпровськими порогами оселяються козаки. Це українська молодь, що йшла в дикі, незаселені місця захищати рідний край від нападів кримських татар та підлеглих їм орд, що кочували в дикому степу та на Північному Кавказі. Козаки жили кошем, вибирали собі отамана і щоб відомстити татарам та ради добичі (козацький хліб), робили напади на Крим та інші міста по узбережжю Азовського та Чорного морів. Відвага, героїзм, військова доблесть козаків оспівана в тисячах народних, пісень, в думах та художніх творах українських та іноземних письменників та митців.
Читати далі »
Винниченко не потребує особливих нотаток для читачів. Керівний член Української Соціал-Демократичної Робітничої партії та Центральної Ради, Голова Закордонної групи Української Комуністичної партії. Наступна стаття «Український мілітаризм» була надрукована в Робітничій газеті 12 квітня 1917 року. Ключовою ознакою 20 століття була поява контрреволюції всередині самої революції. І уся важливість теми цієї статті дуже знакова та зрозуміла у світлі подальшого розвитку Української Народної Республіки, зокрема періоду Директорії. Мілітаризм був, без сумніву, формою виявлення контрреволюції всередині української революції та утілився в особі Петлюри та Отаманщини.
передмова:
Крис Форд, Лондон,
«Альянс за робітничу демократію»
,
