Андрій Здоров, ІСПРК, Одеса

Читаючи нещодавно чергове число газети „Свобода” № 16 (331) за 8 -14 травня 2007 р., я натрапив на статтю Віктора Стрижа „Російська „Чорна сотня” в Українській революції”, автор якої пише:
„Скажімо, коли у квітні 1917 р. речники Центральної Ради на повен голос заговорили про необхідність автономії України, у відповідь на це голова виконкому Київської Ради робітничих депутатів меншовик Незлобін запевнив: російська революційна демократія багнетами відповість на проголошення автономії України. Таку ж позицію посідали і місцеві більшовики на чолі із Юрієм Пятаковим та Євгенією Бош. І така ідейна спорідненість на грунті шовінізму знаходила вияв у практичних діях: скажімо, на початку лютого 1918 р., коли після здобуття Києва військом більшовиків, один з лідерів місцевих правих , відвертий чорносотенець, антисеміт та україножер Василь Шульгін був заарештований, але …негайно відпущений за особистим наказом щойно згаданого Юрія Пятакова. А потім Шульгін став одним з провідних ідеологів Денікінської армії”.

Мене, як історика за освітою, не могла залишити байдужим кричуща невідповідність фактам цієї версії подій. Почнемо зі слова „негайно відпущений”. Навесні 1918 р. вже при німцях в Києві вийшов друком альманах „Малая Русь” (Выпуск 1. Редактор В.В.Шульгин). На першій сторінці його вказано: „Сам редактор 27 января 1918 г. был арестован и 15 дней провел в заключении… 3 февраля редакция и контора «Малой Руси» подверглась разгрому и ограблению, а затем «реквизиции»…».
Щодо особистого наказу Юрія Пятакова. Юрій (Георгій) Леонідович Пятаков дійсно побував у Києві в цей період. Але посада, яку він займав, не давала йому жодних можливостей для видання подібних „особистих наказів”. Із 17 грудня 1917 р. по 1 березня 1918 р. Г.Л.Пятаков був комісаром Державного банку РСФСР, головна контора якого знаходилася тоді у Петрограді, а в Київ він приїздив на похорон свого старшого брата Леоніда. Більшовик Леонід Пятаков, обраний депутатом Всеросійських Установчих зборів від солдатів Південно-Західного фронту та Київського округу, був заарештований за таємним наказом Генерального Секретаріату Центральної Ради в ніч на 25 грудня 1917 р. і по звірячому вбитий „вільними козаками”. Як пояснювали потім лікарі, йому живому висвердлювали шаблею серце, а він конвульсивно хапався руками за клинок (Вбивство Л.Пятакова (Документи) //Український історичний журнал. – 1990 - № 4. – С.97; Деятели Союза ССР и Октябрьской революции. Автобиографии и биографии. – М.,1989. – Ч.2. – Стб.137). Тіло Леоніда Пятакова було поховано 4 (18) лютого 1918 р. у братній могилі разом із 700 робітниками й солдатами, загиблими під час січневого повстання проти Центральної Ради.
Георгій Пятаков виїхав з Петрограда до Києва 25 січня 1918 р., а повернувся до виконання обов’язків комісара Держбанку в Петрограді 24 (10 за старим стилем) лютого 1918 р. (Солдатенко В.Ф. Георгій Пятаков: миттєвості неспокійної долі. – К.,2004. – С.142-144). Нагадаємо, що 1 лютого в Росії відбувся перехід зі старого (юліанського) до нового (григоріанського) календаря, отже 1 лютого за старим стилем стало 14 лютого за новим. Василь Шульгін вийшов з Лук”янівської в’язниці, за його словами через 15 днів після арешту, отже 25 (11) лютого 1918 р. Ознайомившись із роботою Київської контори Держбанку, Г.Л.Пятаков провів переговори із лідерами більшовиків України щодо можливого свого повернення в Україну, тож навряд чи мав час і потребу піклуватися про заарештованого В.В.Шульгіна.
Останній, вийшовши на свободу, дійсно став одним з ідеологів білогвардійського руху. У 1920 р. В.В. Шульгін емігрував до Югославії. Там у 1945 р. він був заарештований органами радянської держбезпеки. Лише тоді на допиті в НКВД, В.В. Шульгін показав: “У меня создалось впечатление, что к моему освобождению имел отношение Пятаков” (Шульгин В.В. Три столицы. М.,1991.С.390-391). Яким чином писалися зізнання „ворогів народу” в сталінські часи зараз відомо усім. Сам Г.Л.Пятаков, розстріляний у 1937 р. як лідер троцькістської змови, теж „зізнався” перед судом, що в грудні 1935 р. нібито літав на зустріч із Троїцьким в Осло, хоча персонал норвезького аеродрому це категорично заперечував. То чому ж було і Шульгину не приписати зв’язки із троцькістом Пятаковим та цілим „троцькистько-бухаринським блоком”, який існував виключно в уяві сталінських чекістів? А зараз цю сталінсько-беріївську брехню патріотично переказує пан В.Стриж.
Відомий український історик ,а тоді губернський комісар Центральної Ради на Чернігівщині, Дмитро Дорошенко згадував, що йому особисто допомогло врятуватися під час муравйовського терору в Києві посвідчення, отримане від голови Київської Ради робітничих і солдатських депутатів більшовика Андрія Іванова: „Товарищ Дмитрий Иванович Дорошенко заслуживает уважения со стороны всякой истинно демократической власти и потому ему разрешается свободное пребывание в г. Киеве». Більше того, тому ж Дорошенкові вдалося отримати від більшовика Юрія Коцюбинського, народного секретаря військових справ, перепустку й для колишнього генерального писаря Центральної Ради Олександра Лотоцького (Дорошенко Д.І. Мої спомини про недавнє минуле //Український історичний журнал. – 1993 - № 4-6. – С.83-85).
Тож на цій підставі Андрія Іванова та Юрія Коцюбинського можна, за логікою В.Стрижа, зарахувати в українські націоналісти. Насправді ж в той період більшовики досить гуманно ставилися до своїх політичних противників. Згадаймо хоча б факт звільнення під чесне слово, що він не буде воювати проти Радянської влади, генерала Петра Краснова, захопленого в полон в листопаді 1917 р. під Петроградом.
Що стосується шовінізму більшовиків, то тут далеко не так все просто, як видається В.Стрижу. 9 серпня 1917 р. Георгій Пятаков разом із ще двома більшовиками (Володимиром Затонським та Ісааком Крейсбергом) стали членами Української Центральної Ради від Київської Ради робітничих і солдатських депутатів. В їх заяві, оголошеній на засіданні Центральної Ради в той же день, зазначено: „Исходя из классовых интересов пролетариев и полупролетариев Украины, из развития международного рабочего движения и революции, мы отстаиваем для Украины широкую областную автономию.
Вместе с тем мы будем самым решительным образом бороться против великороссийского империализма, который проявляется в лице контрреволюционного правительства, нарушившего права Финляндии, разогнавшего ее сейм, пославшего туда казаков, правительства, которое теперь отказывается исполнить обещания, данные украинскому народу, и которое несомненно их совершенно нарушит. Судьбы Украины должно определять ее население. Всякое покушение на это право является проявлением империализма, с которым революционная социал-демократия будет самым решительным образом бороться.» (Бош Е.Б. Год борьбы. – К.,1990. – С.332).
Якщо вже більшовики були такими російськими шовіністами, то навіщо було народному комісару з іноземних справ Льву Троцькому на переговорах у Брест-Литовську 28 грудня 1917 р. (10 січня 1918 р. за новим стилем) заявляти про визнання делегації Української Центральної Ради як повноправного учасника мирної конференції, як представників Української Народної Республіки? Німецькі дипломати, що брали участь у цих переговорах писали, що більшовики керуються не національними інтересами Росії, вони „в меншій мірі представляють Росію, а в більшій - революцію”, вони „охоче йдуть на затягування переговорів для того, щоби мати можливість пропагувати всьому світові свої ідеї та методи”, при чому все це падає на сприятливий грунт (Фельштинский Ю.Г. Крушение мировой революции. Брестский мир. – М.,1992. – С.163-166).

Андрій Здоров.
27.05.07.

Цей запис опубліковано 20 червня 2007 р. 10:12:38 і розміщено в наступні рубрики Класовий дискурс , Голос нації . Ви можете відслідковувати коментарі за допомогою RSS 2.0 стрічки. Ви можете залишити коментар , або відслідковувати з Вашого сайту.