Нас заштовхали до великої білої кімнати, і я примружився від різкого світла. Перегодом я розгледів стіл, за яким сиділо четверо типів у цивільному, гортаючи якісь папери. Інші арештовані стояли, збившись докупи в глибині кімнати, і ми мусили її всі перетнути, щоб приєднатися до них. Багатьох я знав, решта були, напевне, іноземці. Переді мною стояли два кругловиді, схожі один на одного блондини: мабуть, французи. Нижчий з них раз по раз підсмикував свої штани — очевидно, нервувався.

Це тривало близько трьох годин; я геть отупів, у голові гуло, але в кімнаті було тепло, і я почувався досить-таки непогано, адже ми цілу добу ловили дрижаків. Охоронці підводили арештантів поодинці до столу. Ті четверо запитували в них прізвище і фах. Більше, загалом, нічим не цікавились, хоча інколи запитували: „Брав участь у крадіжці набоїв?” Або: „Де був і що робив дев’ятого вранці?” Відповідей вони не слухали чи принаймні не подавали знаку, що слухають: на якусь хвильку замовкали, втупившись просто себе, відтак починали писати. У Тома запитали, чи то правда, що він служив в інтернаціональній бригаді; Томові важко було щось заперечити, оскільки в його куртці знайшли документи. У Хуана нічого не запитали, але коли він назвав своє прізвище, то довго щось записували.

Це мій брат Хосе анархіст, — сказав Хуан. — Ви ж добре знаєте, що його тут нема. Я не належу до жодної партії і ніколи не брався до політики.

Вони й далі мовчали. Хуан не вгавав:

Я нічого не зробив. Я не хочу розплачуватися за інших. Губи в нього тремтіли. Охоронець наказав йому замовкнути і відвів його вбік. Настала моя черга.

Вас звати Пабло Іббієта.

Я сказав, що так.

Тип заглянув у папери і запитав:

Де Рамон Гріс?

Не знаю.

Ви переховували його в себе з шостого по дев’ятнадцяте.

Ні.

Вони щось записали, й охоронці вивели мене з кімнати. В коридорі між двома солдатами стояли Том і Хуан. Нас повели. Том запитав в одного з конвоїрів:

І що далі?

Що саме? — мовив охоронець.

Це був допит чи суд?

Суд, — відповів охоронець.

Ну? І що з нами буде?

Охоронець сухо відповів:

Вам сповістять про вирок суду в камері.

Те, що нам слугувало камерою, насправді було лікарняним льохом. Через протяги там було нестерпно холодно. Цілу ніч ми тремтіли, а вдень почувалися теж не ліпше. П’ять днів до цього я провів у карцері одного архієпископства, подібному до кам’яного мішка часів середньовіччя. Оскільки там було мало місця і напхом напхано арештантів, то їх розміщали будь-де. Я не жалкував за своєю темницею: там я не потерпав від холоду, зате був самотнім, а тривала самотність украй дошкульна. В льоху я мав хоч якесь товариство. Хуан мовчав, він боявся, а потім був надто молодий, аби щось розповідати. Зате Том вирізнявся балакучістю і чудово говорив іспанською.

В льоху була лава і чотири сінники. Коли нас привели сюди, ми повсідалися, занурившись у мовчання. Нарешті Том сказав:

Нам гаплик.

Мені теж так здається, — погодився я, — але сподіваюся, хлопця вони не зачеплять.

їм нема чого йому закинути, — мовив Том. — Тільки й того, що брат його активіст.

Я глянув на Хуана: здавалося, він нас не слухав. Том вів далі:

Ти знаєш, що вони коять у Сарагосі? Кладуть людей на бруківку і переїжджають їх вантажівками. Нам один дезертир-марроканець про це розповідав. Ще й похваляються, що таким чином економлять набої.

Але не бензин, — додав я.

Мене Том дратував, йому не треба було про це розповідати.

А офіцери прогулюються по узбіччю, — казав він далі, — спостерігають за всім, застромивши руки в кишені, з цигарками в зубах. Гадаєш, вони добивають цих нещасних? Та який там біс! Ті волають годинами, конаючи. Марроканець казав, що спочатку він не міг і крикнути від болю.

Переконаний, що тут вони цього не робитимуть, — сказав я. — Принаймні, набоїв у них доста.

Світло пробивалося крізь чотири душники і круглий отвір у стелі ліворуч, у якому виднілося небо. Це була звичайна діра, прикрита лядою, через яку раніше до льоху скидали вугілля. Якраз під нею лежала чимала купа дрібненького вугілля, яким мали стоплювати лікарню, але почалася війна, хворих евакуювали, а вугілля так і залишилось невикористаним; згори інколи навіть накрапував дощ, оскільки ляду забули прикрити.

Тома почало трясти.

Хай йому біс, мене всього тіпає, — пробурмотів він, — ось тобі маєш, знову почалося.

Він підвівся і почав робити гімнастичні вправи. За кожним рухом його сорочка відтулялася, оголюючи білі волохаті груди. Потім він розтягнувся горілиць, підняв ноги і почав робити ножиці: я бачив, як похитується його товстий зад. Том був кремезний, але надто гладкий. Я уявляв собі, як кулі і гострі багнети завиграшки входять у цю масивну ніжну плоть, мов у грудку масла. Таких думок у мене б не виникло, якби він був худий.

Я ще не зовсім закоцюб, але вже не відчував ні рук, ні ніг. Зрідка в мене виникало враження, ніби я щось втратив, і я починав озиратися довкола, розшукуючи свою куртку, а потім враз пригадував, що мені її не повернули. Це мене засмутило. Вони забрали одяг для своїх вояків, залишивши нам тільки сорочки і ці полотняні штани, які тутешні хворі носили в самий розпал літа. Нарешті Том устав і сів біля мене, важко дихаючи.

Ну як, зігрівся?

Хай йому біс, ні. Тільки засапався.

Близько восьмої вечора до камери зайшли комендант і двоє фалангістів. Комендант тримав у руках аркуш паперу. Він запитав в охорони:

Як звати цих трьох?

Стейнбек, Іббієта і Мірбаль, — відповів охоронець.

Комендант почепив пенсне і заглянув у список.

Стейнбек... Стейнбек... Є такий. Ви засуджені до розстрілу. Вирок буде виконано завтра вранці.

Він ще раз заглянув до списку:

Двоє інших також.

Це неможливо, — пробелькотів Хуан. — Тільки не мене.

Комендант здивовано подивився на нього.

Як вас звати?

Хуан Мірбаль.

Все правильно, це ваше прізвище, — мовив комендант, — вас засуджено до розстрілу.

Та я ж нічого не зробив, — наполягав Хуан.

Комендант стенув плечима і повернувся до Тома й до мене.

Ви баски?

Тут немає басків.

Мені сказали, що тут троє басків, — роздратувався він. — Ніби в мене немає більше роботи, як їх розшукувати. Священик вам, звичайно, не потрібен?

Ми промовчали. Комендант додав:

Зараз до вас прийде лікар, бельгієць. Він має дозвіл перебути з вами ніч.

Козирнув і вийшов.

А що я тобі казав? — спитав Том. — Теж мені доброчинці.

Що правда, то правда, — погодився я, — але ж це свинство щодо малого.

Я сказав це з почуття справедливості, хоча хлопець мені й не подобався. Він мав надто витончене обличчя, а страх і страждання спотворили і викривили всі його риси. Ще три дні тому це був тендітний хлопчина, який міг би й сподобатися, але тепер він нагадував старого гомика, і я подумав, що якби його навіть випустили на волю, то він би на все життя залишився таким же. Звичайно, варто було хлопця трохи пожаліти, але жалість викликала в мене огиду, та й хлопчина був мені майже осоружний.

Хуан більше не прохопився жодним словом, і ввесь посірів, сірим зробилися його обличчя, руки. Він знову сів і втупився широко розплющеними очима в підлогу. Том був добра душа, він спробував узяти малого за руку, але той з люттю вирвався, лице йому скривилося.

Облиш його, — сказав я тихо, — ти ж бачиш, що він зараз розреветься.

Том неохоче послухався, він хотів утішити малого, сподіваючись хоч трохи відвернути його від думки про свою дальшу долю. Та доля дратувала й мене: я ніколи не думав про смерть, бо не було нагоди, але тепер не залишалося нічого, як замислитися над цим.

Ти хоч кого-небудь із них уколошкав? — запитав Том. Я не відповів. Том почав мені розповідати, як з початку серпня він застрелив шістьох; він не усвідомлював ситуації, що склалася, і я добре бачив, що він цього й не хоче. Я й сам до кінця не збагнув, що сталося, проте вже думав про майбутнє страждання, уявляв, як град пекучих куль пронизує моє тіло. Але все це не стосувалося суті, проте я не хвилювався: попереду була ніч, щоб усе усвідомити. Ї раптом Том замовк, я глянув на нього кутиком ока: він теж посірів і здавався жалюгідним. Я подумав: „Ось і починається!” Споночіло, тьмяне світло просочувалося крізь душники і падало на купу вугільного пилу, утворюючи на підлозі велику пляму. Через діру в стелі я вже запримітив зірку: ніч була морозяна і ясна. Двері відчинилися, і ввійшли двоє охоронців. За ними слідом білоголовий чоловік у бельгійському військовому строї. Він привітався з нами й сказав:

Я лікар. Мені дозволено побути з вами в цю важку хвилину.

Голос у нього був приємний і навіть аристократичний. Я запитав його:

Що вам тут треба?

Я весь до ваших послуг. Я зроблю все від мене залежне, щоб полегшити вам ці останні години.

Чому ви прийшли саме до нас? В госпіталі повно інших.

Але мене послали саме сюди, — відповів він якось непевно. Й одразу ж по тому додав: — Хочете покурити, га? У мене є сигарети і навіть сигари.

Він простягнув нам англійські сигарети і гаванські сигари, але ми відмовилися. Я подивився йому у вічі, і він вочевидь зніяковів. Я сказав йому:

Ви прийшли сюди не задля милосердя. Я вас упізнав. У той день, коли мене арештували, я бачив вас із фашистами на подвір’ї казарми.

Я хотів розповідати й далі, але зненацька, на мій подив, присутність лікаря перестала мене цікавити. Здебільшого коли я до кого-небудь приставав, то мене не так легко було позбутися. А тепер бажання говорити чомусь зникло, я стенув плечима й відвів очі. Незабаром підняв голову й побачив, що бельгієць з цікавістю спостерігає за мною. Охоронці повсідалися на сінники. Довготелесий Педро байдикував, другий час од часу трусив головою, щоб не заснути.

Вам потрібна лампа? — раптом запитав Педро.

Бельгієць кивнув головою: я подумав, що інтелігентності в ньому не більше, ніж у бовдурі, але, без сумніву, на мерзотника він не схожий. Подивившись у його великі голубі й крижані очі, я завважив, що він грішив, власне, через брак уяви. Педро вийшов і невдовзі повернувся з гасовою лампою, яку поставив на краєчку лави. Вона ледве блимала, проте це всетаки було краще, ніж нічого, раніше ми сиділи потемки. Я довго вдивлявся у світле коло на стелі, мов зачарований, раптом прокинувся, світле коло щезло, я відчув себе розчавленим величезним тягарем. Це не був ані страх, ані думка про смерть, це було щось без назви. Вилиці в мене жахтіли, череп розколювався з болю.

Я покрутив головою і глянув на двох своїх товаришів по нещастю. Том сидів, затуливши обличчя долонями, я бачив тільки його білу товсту потилицю. Малому Хуанові ставало все гірше й гірше: рот у нього був розтулений, ніздрі тремтіли. Лікар підійшов до нього і поклав на плече руку, здавалося, він хотів його підбадьорити, але очі його були крижані. Потім я побачив, як рука бельгійця нишком ковзнула вздовж Хуанової руки до зап’ястя. Хуан залишався байдужим. Бельгієць немов ненароком стиснув йому зап’ястя трьома пальцями і водночас трохи відступив, щоб повернутися до мене спиною. Проте я трохи відхилився і побачив, як він витягнув годинник і якийсь час дивився на нього, тримаючи малого за руку. Потім відпустив її, і Хуанова рука безвільно впала, а сам лікар притулився до стіни, потім, ніби пригадавши щось дуже важливе, що конче треба занотувати, витягнув з кишені блокнот і почав писати. „Падло, — з люттю подумав я, — хай тільки спробує помацати в мене пульс, то одразу затоплю йому в брудну пику”.

Бельгієць не підійшов до мене, але я відчував, що він дивиться в мій бік. Я підвів голову і втупився в нього. Лікар звернувся до мене якимось безбарвним голосом:

Вам не здається, що тут холоднувато?

Йому і справді було зимно, обличчя його майже посиніло.

Мені не холодно, — відповів я.

Бельгієць не зводив з мене суворого погляду. Раптом я зрозумів, у чому річ, і провів рукою по обличчі: воно спітніло. В цьому льоху, серед зими, на пронизливих протягах, з мене лився піт. Я провів рукою по волоссю — воно геть злиплося від поту; водночас я відчув, що моя сорочка мокра і пристала до тіла; не менше години мене обливало потом, а я нічого не помічав. Зате це не пройшло повз увагу свинюки-бельгійця, він спостерігав, як по моєму лиці стікають краплини поту, й, очевидно, думав: „Ось де вияв тваринного страху, страху мало не патологічного”; він же почувався цілком нормальною людиною і пишався, що йому зараз холодно, як це й має бути. Мені закортіло підійти до нього й розквасити йому пику, але тільки-но я спромігся на найменший порух, як мій сором і лють кудись пощезли і я байдуже впав на лаву.

Я обмежився тим, що витяг хусточку і почав витирати нею шию, бо тепер виразно відчув, як піт скрапує з волосся на потилицю, і це було досить неприємно. До речі, скоро я перестав витиратися, оскільки хустинка промокла наскрізь, а піт усе виступав. Спітніли навіть cідниці, мої штани прилипли до лави. Малий Хуан раптом запитав:

Ви лікар?

Так, — відповів бельгієць.

Скажіть, це боляче і... довго?

Ах! Це коли?.. Та ні, — відповів бельгієць батьківським тоном, — швидко.

У нього був вигляд лікаря, котрий заспокоює свого платного пацієнта.

Але я... мені казали... що інколи з першого пострілу не виходить.

Буває, — відповів бельгієць, киваючи головою. — Якщо перший залп не вражає життєво важливих органів.

Ї тоді вони перезаряджають гвинтівки і ціляться знову? — Він подумав і додав охриплим голосом: — Але ж на це потрібен час!

Хлопця охопив панічний жах перед стражданням, адже в його літах про це тільки й думають. Я ж цим не сушив собі голови і пітнів не від страху перед болем.

Я встав і підійшов до купи вугілля. Том здригнувся і кинув на мене гнівний погляд: мої черевики поскрипували, і це дратувало. Я подумав, невже й моє обличчя таке ж землисте, як у нього? Я побачив, що він теж упрів. Небо було розкішне, світло взагалі не проникало в мій темний закутень, та варто було підвести голову, щоб побачити Великий Віз. Але тепер усе здавалось інакшим, раніше, коли я сидів у карцері архієпископства, я міг бачити великий шмат неба будь-якої хвилини, і щоразу воно навівало мені різні спогади. Вранці, коли небо ставало яскраво-голубим і легким, я уявляв собі пляжі на березі Атлантичного океану; ополудні, споглядаючи сонце, пригадував севільський бар, де колись попивав мансанілью, заїдаючи анчоусами й оливками; пополудні я опинявся в тіні, і мені пригадувалася глибока тінь, що покривала пів-арени, тоді як інша половина мерехтіла під сонцем, було так сумно бачити землю, відбиту лише в клаптику неба. Але тепер я міг дивитися досхочу, небо не викликало в мене жодних уявлень. Мені це було більше до вподоби. Я повернувся назад і вмостився біля Тома. Пройшов якийсь час.

Том стиха заговорив. Він мусив безупинно щось гомоніти, інакше губив свої думки. Я подумав, що він звертається до мене, хоча й дивиться в інший бік. Очевидно, він боявся побачити мене таким, яким я став, — сірим і спітнілим, ми були схожі один на одного і кожен із нас слугував для іншого дзеркалом. Він дивився на бельгійця, на того, кому судилося жити.

Ти можеш щось зрозуміти? — запитав він. — Я ні.

Я теж заговорив півголосом. І теж зиркнув на бельгійця.

Про що це ти?

Скоро з нами трапиться щось таке, чого мені несила збагнути.

Якийсь дивний запах ішов від Тома. Мені здавалося, що я став чутливіший до запахів, ніж завжди. Я ущипливо сказав:

Скоро зрозумієш.

Це незбагненне, — мовив він затято. — Мені хочеться зберегти мужність до кінця, але принаймні я повинен знати... Слухай, скоро нас виведуть на подвір’я. Вони вишикуються перед нами. Скільки їх буде?

Не знаю. П’ять або вісім. Не більше.

Гаразд. Нехай вісім, їм крикнуть: „Цілься!”, і я побачу вісім гвинтівок, спрямованих на мене. Мені захочеться відступити до муру, я з усієї сили втискатимуся в нього спиною, а він мене відштовхуватиме, мов у якомусь кошмарі. Все це я можу собі уявити. Ох! Якби ти знав, до чого яскраво я це можу собі уявити!

Знаю, — відповів я, — я теж це прекрасно уявляю.

Це, певно, до біса боляче. Знаєш, вони цілять в очі і рот, щоб спотворити обличчя, — додав він злісно. — Я вже відчуваю свої рани, вже з годину мені болить голова і шия. Це не справжній біль, це гірше: це біль, який я відчую завтра вранці. А що опісля?

Я чудово розумів, що він хотів сказати, але не подавав знаку. Щодо болю, то я теж носив його у своєму тілі, як малесенькі рубці. Я не міг до них звикнути, але так само, як і він, не надавав їм великого значення.

Потім, — сказав я суворо, — тебе пожиратимуть черви. Він почав говорити ніби сам до себе, але при цьому не зводив очей з бельгійця. Той, здавалося, нічого не чув. Я розумів, навіщо він тут: наші думки його не цікавили, він прийшов спостерігати за нашими тілами, ще повними життя, але які вже агонізували.

Це ніби якийсь кошмар, — вів далі Том. — Намагаєшся про щось думати, і тобі здається, що в тебе виходить, що ще одна мить — і ти збагнеш, а потім усе вислизає, щезає і знову спадає глуха завіса. Я кажу собі: потім нічого не буде. Але я не розумію, що це означає. Інколи мені здається, що я майже зрозумів... але знову опускається пітьма, і я починаю думати про біль, про кулі, про залп. Я матеріаліст, клянуся тобі в цьому, і я ще не з’їхав з глузду. Але тут щось не те. Я бачу свій труп: це не важко, але все-таки його бачу я, бачу на власні очі, Я намагаюсь себе переконати... переконати, що більше нічого не побачу і не почую, а життя продовжується для інших. Але ми, Пабло, не створені для таких думок. Можеш мені повірити, я й раніше міг не спати цілу ніч, чекаючи чогось. Та зараз це зовсім інше: щось навалиться на нас ззаду, Пабло, так що ми навіть не встигнемо приготуватися.

Заткнись, — сказав я йому, — хочеш, щоб я покликав сповідника?

Том промовчав. Я вже помітив, що він мав звичку провіщати, називаючи мене по імені, і говорити приглушеним голосом. Я цього терпіти не міг, та що поробиш, усі ірландці такі. Мені здалося, що від нього тхне сечею. В глибині душі я не відчував великої симпатії до Тома і не бачив причини міняти свого ставлення до нього тільки тому, що нам доведеться разом померти, цього було замало. Є люди, з якими все було б інакше. Скажімо, Рамон Гріс. Але з Томом і Хуаном я почувався самотнім. А втім, це мене влаштовувало: якби це був Рамон, я б, напевне, розчулився. Але я був страшенно твердий у цю хвилину і хотів залишитися таким. Том і далі розгублено жував слова. Він мурмотів, очевидно, щоб позбутися думок. Від нього несло сечею, як від старого простатика. Звичайно, я був згідний з ним, усе, що він казав, міг би сказати і я: помирати не природно. Щойно я зрозумів, що маю померти, як все довкола почало здаватися мені протиприродним: і ця купа вугільного пилу, і лава, і брудна пика Педро. Тільки мені прикро було думати про те саме, що й Том. Хоча добре знав, що всю цю ніч ми крутитимем мізками про одне, разом дрижатимемо, стікаючи потом. Я скоса глянув на нього, і вперше він видався мені дивним, його обличчя було вже позначене смертю. Гонор мій був уражений: двадцять чотири години я провів поряд із Томом, слухав його, говорив з ним, хоча й знав, що між нами немає нічого спільного. А тепер ми стали схожі один на одного, як близнюки, і лише тому, що мали подохнути разом. Том, не дивлячись у мій бік, взяв мене за руку.

Пабло, я запитую себе... я весь час запитую себе: невже правда, що ми зникнемо безслідно?

Я звільнив руку і сказав йому:

Подивися собі під ноги, свиня.

Біля його ніг розпливлася калюжа, краплі стікали по штанах.

Що це? — пробурмотів він розгублено.

Ти напудив у штани, — відповів я йому.

Це неправда, — вигукнув він несамовито, — я не сцяв, я нічого не відчуваю.

Підійшов бельгієць і, лицемірно співчуваючи, запитав:

Вам зле?

Том не відповів. Бельгієць мовчки глянув на калюжу.

Не знаю, як це трапилося, — закричав в’язень розлючено, — але я не боюся. Я вам присягаюся, що не боюся!

Бельгієць мовчав. Том піднявся і пішов у куток. Потім вернувся, застібаючи матню, знову вмостився на лаву і більше не прохопився жодним словом. Бельгієць узявся щось записувати.

Ми всі вп’ялися в нього очима: адже він був живий! Рухи у нього були живого, турботи живого; тіло він мав відгодоване, і воно корилося йому. Ми ж більше не відчували своїх тіл, а якщо й відчували, то не так, як він. Мені захотілося помацати свої штани біля матні, але я не зважився й дививсь на бельгійця з карачкуватими ногами, хазяїна своїх м’язів, — він міг думати про завтрашній день. Ми були по другий бік, три знекровлені привиди; ми дивилися на нього, всмоктавшись у його життя, як вампіри.

Нарешті він підійшов до малого Хуана, і, важко сказати чому, йому захотілося погладити хлопця по голові, — може, з якихось професійних мотивів, а може, в ньому прокинулася інстинктивна жалість? Якщо і так, то це трапилося єдиний раз впродовж усієї ночі. Він погладив малого Хуана по голові, по шиї. Хлопець не опирався, не зводячи з нього очей, і раптом схопив його за руку і втупився в неї диким поглядом. Він затиснув руку бельгійця між своїми долонями, і в цьому не було нічого приємного: пара сірих кліщів стисла випещену рожеву руку. Я одразу похопив, що має статися, і Том, очевидно, також, але бельгієць завбачив у цьому лише порив подяки і по-батьківськи всміхнувсядо нього. Та враз хлопець підніс цю опасисту рожеву руку собі до рота, намагаючись її вкусити. Бельгієць шарпонув руку і, спіткнувшись, відскочив до стіни. Якийсь час він дивився на нас із жахом: нарешті втямив, що ми не такі люди, як він. Я розреготався так, що один із охоронців аж підскочив. Другий і далі спав, його широко розплющені очі закотилися.

Я почувався водночас втомленим і надміру збудженим. Мені більше не хотілося думати ні про те, що відбудеться на світанку, ні про смерть. Усе це не узгоджувалося ні з чим, а слова були порожні й не означали нічого. Але тільки-но я пробував розмірковувати про щось інше, як бачив цівки гвинтівок, націлених у мене. Разів зо’двадцять я подумки пережив свій розстріл, а одного разу мені навіть приверзлося, що це діється насправді: напевне, я трохи придрімав. Мене тягнули до муру, я пручався і благав про помилування. Але раптом прокинувся і подивився на бельгійця, боячися, що міг уві сні закричати. Проте бельгієць погладжував свої вусики, він нічого не помітив. Якби я захотів, то зміг би, певно, якусь хвильку подрімати, бо не змикав очей ось уже дві доби і був геть виснажений. Але мені не хотілося втрачати двох годин життя: вони піднімуть мене на світанку, виведуть, сторопілого зі сну, на подвір’я і прикінчать так швидко, що навіть не встигну й зойкнути; я не хотів цього, не хотів помирати, як тварюка, я хотів усе зрозуміти. А ще я боявся кошмарів. Я встав, пройшовся сюди-туди і, щоб змінити плин думок, спробував пригадати минуле. Якась мішанина спогадів навалилася на мене. Вони були і хороші, й погані — у всякому разі, такими вони мені видавалися до цього. Пригадалися всілякі історії, обличчя. Я знову побачив лице молоденького тореодора, якого прохромив рогами бик під час недільного ярмарку у Валенсії, побачив лице одного із своїх дядьків. Рамона Гріса. Мені пригадалося, як я І926 року три місяці вештався без роботи, як майже здихав від голоду. Пригадав одну ніч, яку провів на лавці в Гренаді: я не їв протягом трьох днів і скаженів, не хочучи подихати. Я всміхнувся. З якою пожадливістю я ганявся за щастям, за жінками, за свободою. Навіщо все це? Я хотів визволяти Іспанію, обожнював Пі-і-Маргаля, вступив до анархістського руху, галасував на мітингах — все це мені здавалося серйозним, я поводився так, ніби був безсмертним.

У ці хвилини в мене було таке враження, ніби все моє життя простерлося переді мною, мов на долоні, і я подумав: „Яка це мерзенна брехня!” Моє життя не варте й ламаного шеляга, бо вже приречене. Я запитував себе, як я міг розгулювати вулицями, гуляти з дівчатами; я не поворухнув би й мізинцем, якби тільки міг уявити, що помру ось так. А тепер усе моє життя переді мною, вже закрите, зав’язане, як мішок, хоч усе в ньому зосталося незавершеним. Якусь мить я намагавсь оцінити його і вже ладен був сказати: і все-таки життя прекрасне. Але чи можна скласти йому ціну за чернеткою? Я виписував векселі під заставу вічності і нічого не зрозумів. Я ні за чим не жалкував, хоча можна було пошкодувати за силою речей, скажімо, мансанільєю або купанням у маленькій бухточці неподалік Кадіса, смерть зняла всі чари. Зненацька бельгійцеві прийшла в голову чудова думка.

Друзі мої, — звернувся він до нас, — я можу взяти на себе обов’язок — якщо, звичайно, військова адміністрація дозволить — передати декілька слів людям, котрі вам дорогі...

Том пробурмотів:

У мене нема нікого.

Я промовчав. Том почекав якусь хвилину, відтак з цікавістю запитав мене:

Ти нічого не хочеш передати Кончі?

Ні.

Я ненавидів такі вияви співчуття: це було моєю помилкою, що я говорив йому про Кончі минулої ночі, варто було б притримати язик. Я прожив із нею майже рік. Раніше я поклав би руку під сокиру заради п’ятихвилинного побачення з нею. Ї тому я заговорив про неї з Томом, це було сильніше за мене. Але тепер я вже не хотів її бачити, я б не знав, що їй сказати. Я навіть не захотів би її обняти: мені стало гидким власне тіло, бо воно зробилося сірим і пітніло, і я не був упевнений, що не відчую такої ж відрази до її тіла. Дізнавшись про мою смерть, Конча заплаче, на кілька місяців вона втратить смак до життя. Та все ж померти повинен саме я. Я згадав її прекрасні лагідні очі. Коли вона дивилася мені у вічі, щось переходило від неї до мене. Але з цим було покінчено: якби вона глянула на мене тепер, її погляд так і залишився б з нею, до мене він не дістався б. Я був самотній. Том також був самотній, але по-іншому. Він усівся верхи на лаву і почав її розглядати з якоюсь дивною усмішкою. Він простягнув руку й обережно торкнувся до дерева, ніби боявся щось розбити, потім різко відсмикнув руку й здригнувся. Бувши Томом, я б не забавлявся, торкаючись лави; це була все та ж ірландська комедія. Але я також помітив, що предмети набирали якогось дивного вигляду: вони ставали більш розмитими, менш ущільненими, ніж завжди. Досить мені було глянути на лаву, на лампу, на купу вугільного пилу, як одразу ж відчував, що скоро помру. Звичайно, я не міг чітко уявити свою смерть, але я бачив її повсюди, надто в речах, що немов прагнули тихцем віддалитися від мене і триматися на відстані, як люди, що говорять над узголів’ям умирущого. Це свою смерть Том щойно намацував на лаві.

Я перебував у такому стані, що якби в ту хвилину оголосили, що дарують мені життя і я можу спокійнісінько повертатися додому, я б залишився байдужий: не було різниці, скільки чекати, — кілька годин чи декілька років, — якщо втратив надію на безсмертя. Мене не приваблювало більше нічого, я відчував супокій. Але це був жахливий супокій — і виною тому моє тіло: я бачив на власні очі, чув на власні вуха, але це був уже не я; моє тіло самотньо дрижало й обливалося потом, я більше його не впізнавав. Я змушений був його розглядати й торкатися, щоб дізнатися, чим воно стало, ніби це тіло належало кому іншому. Інколи я його ще відчував, мене охоплювало таке почуття, ніби я кудись сповзаю, падаю, як літак у піке, відчував, як калатає моє серце. Але це мене мало тішило: все, що пов’язувалося з моїм тілом, мало брудний нікчемний вигляд. Проте здебільшого воно мовчало, поводилося сумирно, і я відчував лише дивний тягар, ніби хтось нечистий притиснувся до моїх грудей; мені здавалося, що мене обвив якийсь велетенський черв’як. Я мацнув штани й спостеріг, що вони вологі; я так і не збагнув, чи це піт чи сеча, але про всяк випадок сходив і посцяв на вугільну купу. Бельгієць витягнув годинника і, глянувши на нього, сказав:

Пів на четверту.

Падло! Він зробив це навмисне. Том аж підскочив: ми не помітили, як збіг час; ніч окутувала нас своєю безформною похмурою масою, я навіть не міг пригадати, коли вона почалася.

Малий Хуан заголосив. Він заламував руки і благав:

Я не хочу вмирати, не хочу вмирати!

Звівши догори руки, він біщем перетнув льох, бухнувся на сінник і заридав. Том подивився на нього каламутними очима і не виявляв навіть найменшого бажання його втішити. До того ж це й не було стражданням, хоча малий більше галасував, ніж ми, проте страждав менше за нас: він нагадував хворого, який захищається від своєї смертельної хвороби пропасницею. Коли б його не трясло, то це було б набагато серйозніше.

Він плакав, я бачив, що йому жаль себе, а про саму смерть він, власне, й не думав. На якусь мить, на якусь коротеньку хвильку мені теж захотілося заплакати від жалю до себе. Але трапилося навпаки: я глянув на малого, побачив його худі плечі, що здригалися від ридань, і відчув, що зробився жорстоким, я вже не міг жаліти ні інших, ні навіть себе. Я сказав собі: „Хочу померти гідно”.

Том підвівся, став просто під круглою дірою і почав очікувати світанку. Я ж уперто повторював, що хочу померти гідно, і думав лише про це. Але відколи лікар нагадав нам про час, я відчував, як він тече і витікає крапля за краплею.

Ще було темно, коли я почув Томів голос:

Ти чуєш?

Так.

Хтось ходив по подвір’ї.

Чого вони там тиняються? Не будуть же вони стріляти по нас у темряві.

Нарешті все втихло. Я сказав Томові:

Світає.

Педро, позіхаючи, встав, загасив лампу і сказав своєму приятелеві:

Промерз до кісток.

В льох заповзла передсвітанкова мла. Здалеку почулися постріли.

Починається, — сказав я Томові, — вони це роблять, напевне, на задньому дворі.

Том попросив у лікаря закурити. Мені не хотілося ні сигарет, ні спиртного. З цієї хвилини стрілянина вже не вщухала.

Зрозумів? — запитав Том.

Він хотів щось додати, але замовк і подивився на двері, Двері відчинилися, і зайшов лейтенант з чотирма солдатами. Том випустив з рук сигарету.

Стейнбек?

Том не відповів. Педро вказав на нього.

Хуан Мірбель?

Той на сіннику.

Встати! — наказав лейтенант.

Хуан не ворухнувся. Двоє солдатів схопили його під руки! поставили на ноги. Але як тільки вони його відпустили, від знов упав.

Солдати завагалися.

Це вже не перший у такому стані, — мовив лейтенант, — вам доведеться його нести; все, гадаю, буде гаразд,

Він повернувся до Тома:

Виходь.

Том вийшов із двома солдатами обіруч. Два інших несли ззаду за руки й за ноги Хуана. Хлопець був при пам’яті, Лі широко розплющені, по щоках текли сльози. Коли я рушив до виходу, лейтенант мене перепинив:

Це ви Іббієта?

Так.

Почекайте тут. За вами незабаром прийдуть.

Вони вийшли. Бельгієць і два охоронці пішли за ними, я залишився сам. Я не розумів, що зі мною коїться, ліпше, якби вони покінчили з усім цим одразу. Я чув залпи, паузи між ними були майже однакові, після кожного залпу я здригався. Хотілося завити і рвати на собі волосся. Але я стиснув зуби і застромив руки до кишень, треба до кінця поводитись гідно. Через годину за мною прийшли і провели на другий поверх, у маленьку кімнатку, де пахло сигарами і було так задушливо, що я ледве не задихнувся. Двоє офіцерів курили, розвалившись у фотелях, на колінах у них лежали папери.

Твоє прізвище Іббієта?

Так.

Де Рамон Гріс?

Не знаю.

Запитував мене опасистий коротун. З-під пенсне на мене жорстко дивилися його очі. Він сказав:

Підійди.

Я підійшов. Він устав і почав викручувати мені руки, дивлячись на мене таким поглядом, ніби хотів, щоб я провалився крізь землю. Водночас стиснув мене щосили. Офіцер робив це не для того, щоб завдати мені болю, це була просто гра, він хотів показати, хто тут господар становища. Коротун видихав свій гнильний дух прямо мені в обличчя. Це тривало з хвилину, і я ледве стримувався, щоб не розреготатися. Треба щось набагато страшніше, щоб налякати людину, яка зараз помре, а тс, що він робив, на мене уже не діяло. Офіцер різко відштовхнув мене і знову сів, кажучи:

Твоє життя у твоїх руках. Ти врятуєш себе, якщо признаєшся, де він.

Ці два строкато вбрані типи в чоботях і з батогами були людьми, котрі теж мають померти. Трохи пізніше за мене, але не набагато. Вони рилися у своїх непотрібних паперах, розшукуючи якісь імена, ганялися за людьми, щоб кинути їх до холодної або розстріляти; вони мали свою думку про майбутнє Іспанії і про чимало іншого, їхня дріб’язкова метушня здавалася мені непристойною і кумедною, я не хотів би опинитися на їхньому місці: адже вони скидалися на божевільних. Опасистий коротун прискіпливо дивився на мене, хльоскаючи по чоботях батогом. Усі його рухи були точно розраховані і надавали йому вигляду кровожерливого звіра.

Ну як? Затямив?

Я не знаю, де Гріс, — відповів я. — Можливо, в Мадріді. Другий офіцер мляво підняв свою бліду руку. Ця млявість також була зумисною. Я бачив усі їхні дрібні хитрощі і був приголомшений, що існують людці, котрі тішаться ними.

У вас чверть години на роздуми, — вимовив він спроквола. — Відведіть його в комору для білизни, через чверть години приведете назад. Якщо й далі мовчатиме, розстріляємо зразу.

Вони знали, що роблять: я провів ніч у чеканні, після цього вони мене примусили ще годину просидіти в льоху, поки розстрілювали Тома й Хуана, а тепер заперли мене в коморі для білизни; вони, напевне, приготували цю штуковину ще напередодні, сподіваючись, що мої нерви виснажаться від тяганини і я не витримаю.

Але вони прорахувалися. У коморі для білизни я сів на ослін, бо почувся надто знесиленим, і почав розмірковувати. Проте не над їхньою пропозицією. Звичайно, я знав, де Гріс: він переховувався у своїх двоюрідних братів, за чотири кілометри від міста. Я також добре знав, що не викажу його криївки, хіба що вони вдадуться до тортур (але, здавалося, в них не було такого наміру). Все це було, зрештою, абсолютно чудово зрозумілим й нітрохи мене не цікавило. Я хотів лише збагнути мотиви своєї поведінки. Я волів би швидше здохнути, ніж виказати Рамона Гріса. Чому? Адже я більше не любив Рамона Гріса. Моя прихильність до нього померла ще до світанку, саме тоді, коли померла моя любов до Кончі й бажання жити. Проте я, безперечно, шанував свого дядька за його непохитність. Але зовсім не тому я вирішив померти замість нього, його життя коштувало не дорожче, ніж моє, будь-яке життя нічого не варте. Коли людину ставлять до муру і стріляють у неї, доки вона здохне, то вже байдуже, хто та людина: я чи Гріс, чи хто-небудь іще. Я добре знав, що він корисніший для Іспанії, але тепер мені було наплювати і на Іспанію, і на анархізм: усе марнота. І все ж я тут, я можу врятувати свою шкуру, виказавши Гріса, але не робитиму цього. Моя затятість здавалася мені майже кумедною. Я подумав: „Треба ж бути таким упертим!” І мені стало навіть смішно. За мною знову прийшли і завели до тих двох офіцерів. Під моїми ногами шугонув щур, і це мене розвеселило. Я обернувся до одного з фалангістів і запитав його:

Ви бачили щура?

Конвоїр не відповів. Він був несуплений і все сприймав серйозно. Я ледь не розсміявсь, але стримався, боячись, що коли почну, то не зможу зупинитися. Фалангіст мав вуса, і я йому сказав:

Збрий вуса, кретине.

Мені здалося смішним, що людина ще при житті допускає, щоб лице її покривалося шерстю. Він нехотя копнув мене ногою, і я замовк.

Ну що? — запитав опасистий офіцер. — Ти подумав?

Я подивився на нього з цікавістю, як на рідкісну комаху. І відповів:

Я знаю, де він. Він переховується на цвинтарі. В склепі або в будиночку грабаря.

Я хотів їх розіграти. Побачити, як вони зірвуться на рівні, затягуючи паски, і заклопотано віддаватимуть накази. Вони скочили з місць.

Хутко туди. Молесе, візьміть п’ятнадцять чоловік у лейтенанта Лопеса.

Гей, — звернувся до мене опасистий коротун, — якщо ти сказав правду, я дотримаю свого слова. Але якщо ти нас дуриш, то заплатиш за це сповна.

Вони з гуркотом вискочили з кімнати, а я спокійно сидів під охороною фалангістів. Час од часу я посміхався, уявляючи, як вони стрімголов летять на цвинтар. Мені здавалося, що я дурив їх, та ще й насміявся з них. Я уявив, як вони піднімають надгробні плити, розчахують одні за одними двері склепів. Я дивився на все це і на самого себе, ніби збоку: ось упертий арештант, який корчить із себе героя, ось серйозні вусаті фалангісти і люди у військовому, що сновигають між могил, — справді кумедна картина.

Через півгодини опасистий коротун повернувся. Я подумав, що зараз він віддасть наказ розстріляти мене. Решта, очевидно, залишилися на цвинтарі.

Офіцер глянув на мене. Він анітрохи не здавався пошитим У ДУРНІ.

Відведіть його на великий двір, до решти, — сказав він. — По закінченні бойових дій його долю вирішить трибунал.

Я подумав, що щось не так зрозумів, і перепитав його:

Як, мене... мене не розстріляють?..

У всякому разі, не тепер. І потім це вже не моя справа. Я нічого не міг втямити і тому запитав його:

Але чому?

Він мовчки стенув плечима, і солдати мене повели. На великому дворі товпилося близько сотні арештантів: жінок, дітей, кількох старих дідів. Геть стерявшись, я почав походжати навколо центральної клумби. Опівдні нас повели до ‘їдальні. Якісь двоє чи трос типів намагалися завести зі мною розмову. Напевне, ми були знайомі, але я їм не відповів: я більше не знав, де я і що я.

Під вечір у двір заштовхали з десяток нових арештантів. Я впізнав пекаря Гарсіа. Він сказав мені:

А ти щасливець! Я і в гадці не мав побачити тебе живим.

Вони засудили мене до розстрілу, — відізвався я, — а потім передумали. Не втямлю чому.

Мене схопили дві години тому, — сказав Гарсіа.

За що?

Гарсіа не втручався в політику.

Не знаю, — відповів він. — Вони арештовують кожного, хто думає не так, як вони.

Він понизив голос.

Вони піймали Гріса.

Я здригнувся.

Коли?

Сьогодні вранці. Він упоров дурницю. В середу, полаявшись із своїм братом, пішов від нього. Багато хто хотів прихистити його в себе вдома, але Гріс не бажав завдавати людям зайвого клопоту. Він сказав мені: „Я б заховався в Їббієти, але, оскільки його взяли, перебуду на цвинтарі”.

На цвинтарі?

Так. Яка дурниця! А сьогодні вранці вони туди нагрянули, застукали його в халупі грабаря. Гріс відстрілювався, і вони його пришили.

На цвинтарі!

Все в голові пішло обертом, і я повалився на землю, розреготавшись так, що з очей бризнули сльози.