Коли тіні плачуть…
Надія Банчик
Вона кілька хвилин мовчала, але я через моря-океани відчувала у телефонній трубці, що вона з останніх сил перехопила біля горла біль, щоб не вирвався риданням… Знаю лише її ім’я: Макка. Професія: лікар. Місце народження… Чеченська республіка. Цим все сказано…
Їй пощастило: допомогли російські „меморіальці” виїхати і добратись до України. Минулого року вдерлися до хати і забрали її братів – зникли безвісти… Помер батько. Дісталася до України з молодшим братиком і тяжко хворою мамою: від усього пережитого і побаченого - інсульт, потім – частковий параліч руки. Досі сильні болі…
„Я кілька разів намагалася влаштуватись тут на працю, - розповідає Макка. – Коли була разом з мамою у лікарні, спитала, чи не потрібний часом лікар? Але мрію про працю за фахом мені назавжди перекрили: вимагали прописку та знання української мови. Я спробувала влаштуватися продавцем на ринку. Працювала, аж доки начальство не помітило, що не маю реєстрації… тоді відразу вигнали…”.
Та ще й так, по-хамськи: „а раптом втечеш? Ми звідки знаємо?”
Без реєстрації нікуди податись. Вона не може знайти квартиру, бо „не беруть без реєстрації, не хочуть здавати чеченцям, всі стороняться”…
Це – не в Росії, панове! Це – в Україні, славній своєю гостинністю, милосердям, толерантністю!
Макку взяла до себе Таїса Базаркаєва, голова товариства допомоги біженцям в Україні „Беркат”. Сама з чоловіком і трьома дітьми винаймає квартирку, в якій завжди мешкає хтось з безпритульних біженців. Таїса нікому не відмовляє, крім тих, хто… не потребує. А таких – обмаль, і живуть здебільшого з ряднських часів, не краще, не гірше від всіх українських громадян.
Але зараз чеченці приїжджають в Україну не за кращою долею, а за останньою надією на мирне, і трохи наближене до нормального, життя. Втім, „приїжджають” – це не для них, усім світом затаврованих „міжнародними терористами”. Вони з тяжкими муками добираються до української землі, якщо чудом вирвалися з пекла, що на офіційній російській мові зветься то „нормалізація у Чеченській республіці”, то „антитерористична операція” – залежно від потреб у пропагандистському забезпеченні моменту.
Прийняла Таїса півтора роки тому двох дівчат, 14 та 18 років. У старшої мама, у молодшої – тітка якимось чудом дісталися до Австрії, а батьки – вбиті… А дівчаток не пускали до своїх рідних. Кілька разів вони поривалися виїхати самі до Польщі, а там і до Австрії недалеко… щоразу завертали пильні прикордонники: такі злісні порушниці! Нарешті, вдалося. Де вони зараз поневіряються? Чи знайшли своїх рідних? Чи дісталися до них? Хто відповість?..
Ще родина: Ахмед, Зарема та їхній первісток, якому у листопаді мине два рочки. Ахмед у свої 20 встиг у Чечні трохи повчитися у технікумі. Недовго тривало навчання. Одного разу вдерлися до хати, побили, забрали до фільтра, катували страшенно… Тримали три тижні – і, на щастя, завдяки своєчасному втручанню правозахисників, відпустили. Ахмед з родиною – в очікуванні переселення до Канади, до свого брата. (А брат Ахмеда відсидів майже 2 роки – забрали по дорозі до Грозненського університету і… за етапом, фільтр, сумнозвісне Чорнокозове з неймовірними катуваннями, потім – в’язниця у П’ятигорську, нарешті – лісоповал у Пермській обл. Весь цей час рідні надаремне обивали пороги всіх установ, писали всюди, де могли – ніхто не говорив, де його тримають… Аж там випадково знайшла його родина і… викупила. Нечувано пощастило: добрався до Баку і з родиною переселений, з допомогою УВКБ ООН, до Канади).
У Ахмеда і Зареми синочок несподівано захворів. Думали, отруєння, а виявилося, серцеве захворювання, близьке до порока серця… Працювати на гостинній українській землі молодий, сильний парубок не має права: не дають статусу біженця, реєстрації, і.т. п.
…9-річного Шаміля привезли з застарілими опіками. У 2000 році, квітневого дня, мама вийшла у магазин, залишивши його… В цей час у будинок влучила бомба…
І все ж – велике спасибі чуйним людям! Особливо часто трапляються такі серед лікарів. Маленькому Шамілеві в Охматдиті (дитяча лікарня) зробили складну операцію: в нього шийка зрослася з підборіддям, і хірурги відділили, - майже безкоштовно, за мої 100 баксів.
Маму Макки теж лікують у лікарні. Триматимуть до 1 липня. Що робити їм далі?
Ось лише декілька сумних історій… На превеликий жаль, ніхто не зголошується, щоб бодай трохи підтримати цих приречених, штучно викинутих з життя, людей лише через те, що весь світ затаврував їх на перетворення на безплотні тіні. Але й тіні теж плачуть, коли тягар горя й безвиході надто тяжкий.
А Таїсі Базаркаєвій днями надіслав листа Президент Віктор Ющенко – про надання їй громадянства України. Вітаємо! Та чим краща вона від тих, кого щодня рятує від смерті? Чому чеченцям досі не відновлено надання статусу біженців в Україні?
Розумію, Україна зараз у величезних труднощах, обплутана павутинням російської мафіозної системи, з якого не вирватися… Та хіба ці люди не стали б у нагоді українському народові? І чи не найвірнішими союзниками були б чеченські біженці українським патріотам у відчайдушних потугах утримати справжню незалежність? І доречно у даному випадку дорікати їм, які вирвалися з пекла, ще й незнанням української мови?
Я впевнена: чим краще українська держава поставиться до чеченських біженців, тим вірніших союзників і вдячніших громадян вона матиме. Невже українські патріоти не розуміють цієї простої істини?
„Не хочуть здавати нам квартиру, - плаче Макка. - Але ж чеченці здебільшого такі акуратисти! У багатьох випадках вони навіть господарям ремонт безкоштовно робили! За що нас так ненавидять?”
Справді, за що? Адже „чеченці-терористи” насправді – те саме, що у 40-50-і – „бандерівці-бандити”. Отже, відсахнутися від чеченців – значить, підспівувати нащадкам Берії?
Укотре вже виплакую чеченським болем – всюди, де тільки можу! Кричу, ридаю, колочуся об стіну цього невидимого гетто, бо самі вони перехоплюють собі горло, тому що ридати, коли тебе, у кращому випадку, не чують, а частіше – женуть геть звідусіль, - це крайня межа, яку людина вже не може витримати…
„Зосталася тільки надія одна” (Леся Українка). На чуйних людей, справжніх патріотів України, які разом зі мною прийдуть на допомогу цим приреченим.
надіслано: Надія Банчик, тел. (408) 243-8727, , акція «Свободу Стомахіну!»