Досить поводитися упевнено і ти вже під захистом невидимої сили. Упевненість свідчить про щось, що вимагає адекватного ставлення.

Був світлий, сонячний початок недільного дня наприкінці серпня. Він стояв у тролейбусі, біля центрального виходу, у добрих чорних штанях, у блискучих модних мештах і відпрасованій темно-синій сорочці. Такий кремезний, доладний, з сивиною, спокійний і упевнений тутешній чоловік. У наший нервовий, нестабільний час, він був уособленням надійності, до нього хтілося підійти ближче, аби притулитися до цієї надійності, і тому поважні жінки, що розуміються на справжніх життєвих цінностях, зупиняли на ньому свій погляд.

Ранком вихідного дня у тролейбусі було багато людей і самотня постать звертала на себе увагу. Від тримав під пахвою стос патріотичних газет і розгорнувши „Пагоню”, пильно читав.

Ось тут і під’їхав до нього приземистий, загорілий здоровань років під п’ятдесят. Зростом тутешній був під 168 см., тому не дотягував до здорованя.

-Ну, как там дела, — здоровань кивнув головою і показав очима на газети.

-Що Ви маєте на увазі, — тутешній реагував доброзичливо.

-О чем националисты пишут?

- Про все, що хвилює свідомих. Можете глянути, якщо Вам цікаво.

Тутешній все ще не розумів з якого дива звернувся до нього незнайомець і тому тримався з повагою і привітно. Він протягнув здорованеві газету.

-Я скоро выхожу. Чего им надо? Скажи. Вообще, давай, образно говоря, естественым языком.

-Не розумію, про що Ви.

-Слушай, ты же умный мужик . По тебе сразу видно.

Незнайомець оглянув тутешнього поглядом з ніг до голови.

-Тюльку-то гнать не надо. У нас двуязычие. Так что имеем право.

-Звичайно, — абориген тримався, як і до того, спокійно і цивілізовано домінував над обмеженим життєвим простором тролейбуса, котрий мчав вулицею Максима Богдановича.

-Кто как хочет, так и говорит. Тем более, что я всё понимаю и кроме того ещё другими владею .

-Розуміти одне, інша справа користуватися. Хто користується, той свідомий, а інші — темрява.

Тутешній почав розуміти здорованя і пробним робом промацував його настанови.

Мужик нервово смикнувся, тримаючися за металевий косяк, проте продовжив наступ. Незнайомця злило не лише те, про що говорив тутешній, у добрих чорних мештах, але і його манера триматися, спокійно-впевнена, привітна і до того бездоганне володіння мовою. Тутешній домінував і не було жодної можливості цьому завадити, поставити на своє місце. Пасажири тролейбусу знічев’я слухали, більшість нерозуміла, що відбувається і тому так само злилася. Меншість, переважно місцеві чоловіки і кілька дорослих жінок, з цікавістю прислуховувалися.

Зараз, на обмеженому просторі, на вже і ще нейтральній життєвій території, тривала боротьба місцевого і російськомовного манкурта.

-Моя дочка, кстати, выбрала русский. Права человека. Я так Виктору и сказал, Ивашкевичу .

- Можна пожаліти Вашого онука, йому доведеться марнувати життя, „визволяючи” Кавказ.

-И твой тоже.

-В жодному разі. Він буде сучасним європейцем.

Приїзджі чомусь завше нервуються, коли після слів привітання розмова провадиться на мові аборигенів.

-акрой рот, хватит..., — здоровань вже не приховував злостивості, він топтався перед дверима тролейбуса, котрі відчинилися на зупинці. Треба було виходити, але він ніяк не міг піти з місця змагання, втративши відчуття своєї переваги.

-Будеш вякать и дальше , козлик , получиш неприятности.

Він спробував повернути перевагу силовим втручанням.

Місцевий, поза тим, випромінював непохитну упевненість і спокій. Він уважно оглядав постать буйного пасажира.

-Хотілося би попередити Вас, шановний, що свого часу, на військовій службі у морській піхоті я три роки опановув рукопашний бій.

Совок знервовано підскочивши на місці ринувся до дверей, він і так проїхав свою зупинку. Абориген, якого совок так старанно опускав, привітно помахав рукою неврівноваженому опонентові. Той, залишившися на зупинці і піднісши долоню, крутив нею біля скроні, заледве стримуючи себе і видно було, що йому так і кортить кинутися назад, у тролейбус, по-чоловічому жорстко розібратися з опонентом. Але як невидимі пута, тримала його упевненість тутешнього — і він знову і знову вганяв у скроні долоню, шовіністично ричав, мішаючи рик зі словами.

-Козёл гр-р-р-р..., бэнэфавец гр-р-р-.., шызик гр-р-р-р, мудак гр-р-р-р...

Тролейбус зачинив двері і помчав вулицею, далі, до Немиги.

-Зовсім слабак, а так хотілося показати із себе крутого, — трохи здивовано сказав до себе тутешній. Він ніколи не був морським піхотинцем, він не вчився бити і калічити людей, оскільки свого часу служив зв’язківцем...

Він зійшов на зупинці “Веры Харужай” і попрямував до переходу, упевнений, привітний, пригожий, у добрих чорних штанях і модних блискучих мештах, трохи нахиливши додолу могутню сиву голову.

І був у Мінську сонячний серпневий день. Де-не-де пасма жовтого листя у зелених кронах свідчило про те, що щастя було таким близьким... І пригожі мінські жінки зупиняли свій погляд на поміркованому і толерантному чоловікові, що неквапом ішов по вулиці у напрямку до Комарівки, несучи із собою врятовану настанову на життя.

переклад із білоруської М. „Мазепа”, МЛ „Бриколяж”, Обухів — Київ

за матеріялами “Нашої Ниви” за 26.11.2001г., №48