Андроґенні студії необхідні для відродження української культури. Така необхідність обумовлена пригніченістю на початковій стадії розвитку дитини чоловічої статі, пізніше хлопчика, юнака і, нарешті, сформованого неповноцінного чоловіка, який прив’язаний до чуттєвої вітальності, прив’язаний до матері, який не здатний самостійно вирішувати.
Мати несвідомо прагне не втратити дитину. Симбіоз матері і дитини. Ініціація розриває емоційно-вітальну залежність між юнаком і матір’ю, адже юнак стає чоловіком. Принциповим є те, що залежність мати-дитина ґрунтується на подавленні матір’ю взаємозв’язків дитини з батьком. Батько не має доступу до хлопчика, адже мати спостерігає за тим, аби батько і хлопчик не спілкувалися. Спілкуючись, вони можуть встановити щось на зразок „чоловічої солідарності” і, тим самим, панування жінки в сім’ї похитнеться.
В українських школах вчителями переважно працюють жінки. Оскільки школи змішані, то хлопчики та юнаки не мають чоловічого взірця поведінки, не мають чоловічого взірця інтелектуала, принципової та розумної людини. Вчитель-чоловік — це названий батько. Значення вчителювання чоловіка має величезне значення для формування хлопців. Воно змушує їх до науки і дисципліни, і „породжує в них любов та відданість вчителю, тож процес навчання і виховання стає майже подібним до того, що відбувається в родині” (Роберт Нісбет). Вчитель-чоловік є прикладом для хлопців, є „постійним покликом величі” (Альфред Норт Вайтхед). Історія підтверджує: геніальні та талановиті особистості, лідери нації, в період свого становлення рідко не чули цього „поклику величі” чи то в родині, чи від прийомних батьків, тобто вчителів. В час занепаду українського шкільництва, коли у школах домінує жіночий початок, назріла потреба відновити рівновагу між вчителями-чоловіками і вчителями-жінками. Інакше, матимемо інфантильних юнаків, а пізніше і чоловіків, які не знатимуть, що таке дисципліна, що таке мужність та честь.
Мазепа та Бандера стали символами української мужности, але вони піддані прокляттю чуженецькою культурою, так само як і Петлюра. Про Мазепу та Бандеру ще й досі в Україні говорять пошепки, а стереотипи зрадника і коллаборанта, відповідно, настільки сильні, що позбавляють можливості українцям мати свою власну історію, а не історію складену для них чужинцями-загарбниками. Все це тому, що чоловічий початок української культури пригнічений, починаючи із руйнування козаччини. Почуття неповноцінності українських чоловіків (етнічних) переноситься із сім’ї на економічні, політичні відносини (чому більшість депутатів російськомовні та етнічні росіяни? Чому більшість бізнесменів росіяни? І таких чому можна поставити досить багато).
Не достатньо незалежності, щоб бути самостійними. Само-стійність — це серцевина буття, а не ейфорія, яка пов’язана з чуттєвістю; Само-стійність пов’язана із трансцендентним призначенням чоловіка, а не з його вітально-емоційним існуванням. Чоловік говорить і діє, а не співає. Співвиражає вітально-емоційне значення слова; бути проговореним, виказаним — буттєве призначення Слова. Чоловік не може обманювати, якщо він само-стійний, адже Слово виражає те, що Є. Справжній чоловік володіє інтуїцією буття. Ініціація повертає на початок, до того джерела, звідки походить само-стійність. Само-стояння в Слові означає відвертість, прямоту, неприйняття неправди і відвагу бути самим собою.
Що означає бути самим собою? Життєвим гаслом людини є: не бути кращим чи гіршим за інших. Бути самим собою означає жити осмисленим життям. Означає довіряти самому собі, а точніше власній самості. Означає йти проти течії і бути людяним. Людяність полягає у бутті самим собою. Особистість не може бути самою собою. Особистості завжди орієнтуються на більшість, на моду, на натовп, масу. Кожна особистість приховує свою справжню позицію, приховує її за думками, які оприлюднює. Особистість — це продукт суспільних та ідеологічних відносин; це продукт міжособистісних проекцій, коли намагаються стати кращим або гіршим, підлаштовуючись під когось. Особистість є провідником бажань натовпу — на початку; в кінці свого сходження на олімп влади особистість уникає дивитися у вічі людям, адже використала їх у своїх цілях з метою прийти до влади й утриматися біля неї за допомогою обману. Особистість видає себе за того, ким вона насправді не є. За межами особистості — цієї оболонки — знаходиться душа.
Культура як самозростаючий Логос. Геракліт каже: „Душа володіє самозростаючим Логосом”. Культура, як самозростаючий Логос душі, пов’язнана не з матеріяльною культурою, не зі світом предметів, а з речами. Етимологічно слово річ походить від дієслова ректи, тобто виказувати те, що є, тобто Буття. Предмет — це артефакт. Артефакти завжди відносні. Артефакти чи квазісутності (ніби-сутності) існують не як сутність людини. Сутність людини, як буття самим собою, прорікається нею самою. Ректи — це сакральна функція оракула, жреця, посвяченого у таємниці буття самості. Предмет, об’єкт не є істотою людського буття, він облуда його. Не речі оточують особистість, а предмети, предмети на які спрямовано увагу особистостей. Особистість також предмет, адже вона протиставляється іншим особистостям. Особистість замикається у своєму егоцентризмі, зосереджуючись на досягненні корисливих цілей, і тому нездатна ні відчути, ні пізнати самозростаючий Логос душі.
Коли Кант говорить про природу, він має на увазі людську природу, яка складається з двох початків: „тваринний”, тобто той, який стоїть на заваді розвитку у моральному відношенні і „культурний”, тобто, все те, що покращує навколо нас, покращує земне життя. Земне життя дається для того, аби робити його духовно зрілим. Це можливо тоді, коли пізнано самозростаючий Логос душі, який творить культуру. Без нього культура вироджується у щось потворне, масове, тобто таке, що задовільняє низькі інстинкти людської природи (наприклад, Вєрка Сєрдючка). В культурі повинна віддзеркалюватися душа народу, а не інстинкти, потворні образи, на кшталт цієї самої Вєркі Сєрдючкі. В культурі повинна знайти відображення духовна еволюція народу. Коли духовна еволюція народу відсутня, то народ гине. Кількість церков не є критерієм оцінки духовності. Адже кількість ніколи не може перейти в якість. Ентропія, тобто застій, стабільність, суспільства, народу в цілому, пов’язана з авторитаризмом, тиранією. Коли чужий елемент починає домінувати в рідному, тоді все рідне зазнає руйнації, або вироджується у примітивні форми, перетворюється на клоунаду, кривляння. Тільки інтуїція буття, тільки самотрансцендування наявного існування, може врятувати від занепаду. Прорив до трансцендентного рятує від занепаду, від покори, від комплексу меншовартості.
Українці ніколи не вміли діяти спільно, лише нарізно. Чим це обумовлено? Бо найважливішим для українця був добробут його сім’ї, родини. Українець буде мучитися, їздити на заробітки; він буде боротися за виживання, але йому начхати на національну справу. Пересічний українець промовчить, ніж скаже слово наперекір владі, яка його пригноблює, бо не є українською за своєю суттю. Українець, якого століттями гнобили, замкнувся в собі і знаходить розраду в горілці. Для українців не очевидно, що для того аби бути в себе вдома, а не тимчасовим населення, яке в будь-яку хвилину готове зірватися і поїхати на заробітки, необхідно усвідомлювати сутність спільного, яка полягає у здійсненні зв’язків, котрі забезпечуються законами і саме вони творять єдину соборну Україну. Факт співжиття є симфонією логосів (законів), узгодженням індивідуального логосу (думки, волі, дії) із спільним логосом (законом), із світотворчою основою міського співжиття. Давньогрецький мислитель Геракліт вперше пов’язав істину із спільним логосом. Геракліт розуміє під спільним логосом співучасть, спілкування, тому, „коли думка вироблена у спілкуванні, вона правильна, коли осібно — хибна”. Спілкування означає участь, яка творить розумність: ми стаємо розумними такою мірою, якою беремо участь у спільному логосі, божественному логосі, а не тому, що наділені особистим інтелектом і можемо обговорювати ті чи инші питання: „Цей загальний логос божественний, і, дотримуючись його, ми стаємо розумними”. Для античного грека люди, які не беруть участі у спільному логосі, є „ідіотами”, тобто людьми, які відпали від божественного порядку, встановленого Логосом. Цей імператив бути співпричасним логосу чітко вказує шлях до істини, що є метою філософії. Філософія є логічним (розумним) знанням, дослідженням спільного, загального, Логосу. Участь в такому Логосі робить людину розумною, причетною до „архе”, початку всього сущого. Таким чином філософія є засобом, завдяки якому вибудовується суспільний порядок.
Підсумовуючи все сказане, можна стверджувати, що українці так і не стали нацією, народом, який би чітко усвідомлював себе як певну єдність, цілісність, усвідомлював свою стратегічну мету і завбачав свій розвиток. Сучасне становище України — це становище третьої країни, постколоніальної країни. Український народ характеризується розмитою самототожністю і це не дозволяє йому сказати, хто він і куди прямує. В такому стані легко стати жертовою новітніх політичних технологій, жертовю суспільства споживання, жертовою ґлобалізації, жертвою Вєрок Сєрдючок, які пропагують розмиття самототожності навіть на рівні статі.
за матеріялами часописа „ІДЕНТИЧНІСТЬ”
