Нації проходять, і по них нема й сліду, та історія дає нам нагу причину цього, просту й єдину розгадку у всіх випадках: впали народи тому, що не були приготовані.

Ніщо на світі — ні багатство, ні слава, ні таланти — не заступить одного, того, що є Законом понад усі закони: будь приготований!

Це є єдина наука, що випливає з усіх часів і з усіх країн, одна незмінна Правда серед усіх змінностей світу — і для дітей, і для жінок, і для націй, і для цілих рас: будь приготований, будь приготований, іще раз скажу — будь приготований.

Редіярд Кіплінг

ЕВРОПА БЕЗ ЕВРОПЕЙЦІВ

Здається, можна говорити про зникнення поняття Европи як духовної цілости. Справді, де поділась та європейська одність? Тут колись войовничі племена з Азії й Півночі замирено християнством, пізніш деяку рівновагу серед держав середньовіччя утримувала споріднена між собою панівна аристократія, а ще дуже недавно обличчя одности надавали Европі відчуття права й засади рівности європейських держав. Тепер по великій, по абісинській, по еспанській війні багато змінилося.

Що сталося? Спробуймо пошукати, наприклад, духовного осередку сучасної Европи, — де є тепер така столиця Европи, якою, скажімо, в XVIII ст. був Париж? Може, Лондон? Ще недавно там, де був вплив ідеї парламентаризму, там був і вплив англійського демократичного світогляду. Ще недавно назагал узнавано англійську концепцію Европи за «рівновагу потуг» (розцвіт 1878-1914 pp.). Деякий час по великій війні справно функціонував у краю докладних годинників докладний барометр англійських впливів, але від кількох літ і Ліга Народів втратила значення. Тепер Лондон є центром світу, але англійського світу, і Британський острів — це тільки гігантський корабель-транспортовець, прив'язаний своїми причалами до скандинавських, данських, бельгійських і португальських баз. Однак обернений він лицем до доміній і колоній, а не до Европи. Змінилося відношення і до англійської духовности, що, як із жалем підкреслює А.Моруа, «не є, як то часто думала Європа, абстрактною системою, яка скрізь надається лишень збираниною порад, які тільки в цьому краю помагали» («Історія Англії», 1937).

Може, Рим Муссоліні є осередком Европи? Навіть не претендує на це. Для італійського фашизму існує тільки міт Риму, імперія середземноморська, панування вибраного, італійського народу над трьома прилеглими до моря частинами світу. Зрештою, з кожним роком усе виразніше Рим обертатиметься до свого велетенського колонізаційного терену в Абісинії. Що ж до самого поняття Европи, то воно в Італії не є в великій почести. «Людство, — пише в своїй книжці італійський віце-міністр освіти Бодреро, — складається з 42 мільйонів італійців, що живуть у ріднім краю, та 10 мільйонів італійців, що мешкають поза краєм. Решта не має жодної вартости».

Берлін Гітлєра має претензії до провідництва усіх арійських і протикомуністичних сил. Та, здається, в практиці це буде тільки об'єднування ста мільйонів німців в Европі. Стремління до злиття всіх німців в один німецький легіон — це найголовніше завдання Берліна. Як виглядали б інші народи обіч цього можливого легіону, дає передсмак одна з книжок видатного теоретика-расиста Німеччини Гінтера (Gienther), що підкреслює нижчість українців, литовців, поляків, вважаючи їх за «вроджених слуг із нахилом до нігілізму, замкненістю, недовірливістю, дріб'язковістю і швидкою зміною супротилежних настроїв». Що їм до інших народів — їхня культура тільки для них самих! «Доісторія, старовинна історія Німеччини, наука про расу, етнографія — дістали нові, могутні імпульси, щоб ввійти в істоту німецького духа». Берлін не хоче асимілювати не німців, не хоче навіть приєднувати інших європейців. Дивиться на них з висоти мурів своєї держави, велетенського військового табору.

Від військового перейдемо до велетенського концентраційного табору світу, до Москви. Це звідти з радійових веж, як з мечетей, щоночі трикратно лунає: «Пролетарі всіх країн», і одночасно звідти — прокляття на всіх, хто інакше думає, ніж Москва, і це звучить як церковне: «Ізидіте, оглашенниї...» Совіти відокремлені не тільки духовно, відокремлені й територіяльно від решти Европи. Тепер, кажучи за Гоголем, справді «рідко яка птиця долетить до середини Дніпра», і тепер далеко легше подорожувати до Китаю чи в африканських пралісах, ніж по «щасливих» совітах.

Ось чотири осередки на терені сучасної Европи, «півострова, розруйнованого вибухами новітніх вибухових середників, жадобою золота й духом бунту» (П.Моран), цього духовного змісту, що, запліднивши обидві Америки, здається, тратить сам зміст як цілість.

Це над Европою височать ці чотири осередки з власною динамікою, із самовистачальним світоглядом і енергією, але ні один із них не репрезентує давньої Европи. Ці осередки стараються якнайдокладніше відділяти свою духовність від розгойданої або закостенілої духовности решти європейського півострова. Вони є виключні, їхня сила — це сила не братання, а виключности. Чи буде то відвернена від Европи, атлантична виключність Британії, вихована в щасливім тисячолітті еволюції, чи середземноморська, стара виключність Риму, оновлена фашизмом, чи примітивна, касарняна германськість, чи низьковартісний механізм сталінізму — для всіх цих осередків-блоків решта Европи — це тільки поле до експансії, до безжалісних досвідів, до впливу. Так само, остаточно, як і решта світу поза Европою.

Де ж вона, та психологічно-політична Европа? Нема тепер такого суцільного поняття. Це в однім із портів людства, що зветься Европою, стоять на непевних кітвах погрозливі фортеці-дреднавти, а поміж цими дреднавтами лавірують поодинці й групами інші, менші кораблики, без порівняння гірше озброєні й опанцирені.

СТИЛЬ МАРШОВОЇ КОЛОНИ

Людина всередині кожного з цих осередків-блоків — Рим, Берлін, Москва — піддана спеціяльному шліфуванню, гострій обробці, важливій і доцільній для цілого блоку. Від давнього збірного ентузіязму, що ним починали свою однолитість фашизм, гітлеризм чи навіть комунізм, може, зосталося й дуже мало, але тепер це є вже система зоднаковілости, «гляйхшальтунгу», хоч і своєрідного в кожнім окремім випадку. Це є окремий стиль.

Про італійський стиль говорить Муссоліні в своїй недавній розмові з Тітаяною:

«Кожна людина мусить консервувати в собі деяку порцію варварства і зіставатись твердою. Не треба боятися холоду, голоду і боротьби. Легке життя провадить до упадку. Народ, що думає передовсім про вигоди, не є міцний. Мусить жити твердим життям, бути твердим щодо себе, щоб мати право бути твердим супроти інших».

Особиста свобода одиниці — головна тема духовних прагнень романтичного і ліберального XIX століття — не грає ролі внутрі сучасних блоків-осередків.

Одиниця має висловлювати душу збірну, душу й накази блоку. «Свобода — це привілей праці для держави», — каже італієць проф. О.Фантіні. Йому вторує Дітрих, шеф німецької преси: «Свободу осягнули ми в найвищому рівні, й вона зробилася в нас творчою повинністю щодо суспільства».

Одиниця тоді лишень чогось варта, коли висловлює хоч трохи духа своєї збірноти — блоку. «Ти є ніщо, твій народ є всім», — повторює німцеві його сучасна наука. «Про що ти мрієш, — питається в совітській пісеньці пропагандист юнака, — про свою матір чи про комунізм?»

Доля одиниці є менш цікава від призначення і долі її збірноти — блоку. «Велика Пригода — ось що світить німецькій молоді!» — каже Розенберг. Велика Пригода — це слово знане. Його уживають американці, коли окреслюють свою історію, похід фанатиків-осадників серед іще не займаних країн. Велика Пригода — це для кожного блоку зоднаковілих людей марш із власною виключною моральністю серед країн, з якими ніяка або майже ніяка моральність їх не в'яже. Це вже не турнір національностей, це вже не Наполеон, що з тріумфом визволяв і пробуджував нації в романтичній і мальовничій перспективі братерства своєрідностей.

Виключність, зоднаковілість, власна мораль не дозволяє ніякого націоналістичного сентименталізму. Такий блок у своїх посуваннях не ощаджує, бо органічно не терпить нічого поза своїм усталеним порядком життя. Коли в дотеперішній національній боротьбі в Европі не випадало не вшанувати лицарства противника, не випадало нищити його мистецтва, науки, то в посуві такого блоку є лишень знищення і мистецтва, і науки, і самої назви противника. Бо цей похід — це похід окремої замкненої системи моралі, науки, мистецтва, це — тотальна війна, похід орди, похід раси під час переселення народів.

Цілі їхнього маршу є всередині самих орд. Стиль їх маршу не був знаний Европі від кільканадцяти століть. Альфред Розенберг у своїм «Формуванні ідеї» пише про теперішній «стиль німецького народу»: «Це є стиль маршової колони, причому однаково, куди і в яких цілях буде вжита ця колона». Зміст цього стилю — це одностайний подив свого і свідоме пониження всього, що не своє. Це стиль тоталізму, а не — універсалізму.

Кроки орд в Европі? Але ж це звучить дуже дивно в наших часах, коли стільки ще є де-не-де залишків інтелігентщини й лібералізму, віри в міжнародню правосудність, таких питомих минулому століттю. Де ж воно, те загальне переселення рас-народів? Де та боротьба рас?

Покіль що ще нема загального руху, але він уже є в психології, навіть у підсвідомості. Ритм тотальної війни передчувають сучасні митці так, як передчував Маринетті вибух фашизму, а московський футуризм — бунт большевизму.

Джерело: П.Молчан, ВО «Свобода», м.Рівне, (скан)