Національна ідея українства нового тисячоліття шукає свого творця, прагне віднайти синів і спадкоємців гідних великого покликання, готових взяти на свої плечі тягар відповідальності за долю Нації, здатних відродити її лицарський дух із „попелу” зневіри, фальшивого лицедійства; скинути мотлох колишніх імперій і постати перед світом та Богом у гідній поставі.
Однак, даний виступ не ставить за мету витворення чергової ілюзії ще одного політичного міфу — привабливого, яскравого, — яким переповнені програми усіх партій, що діють на Українській землі. Доповідач візьме на себе невдячну роль — оцінити рівень ідеологічного забезпечення націоналістично-скерованих організацій, однак виключно з дружніми намірами поставить під сумнів ключові Вартості, такі як:
1.Самоцінність Держави.
2.Те, що знаходиться за „фасадом” демократії, особливо для перехідних спільнот.
3.Засади Націоналізму і значення особи, об’єкту, задля якого функціонує Держава.
Час переоцінки названих вартостей давно назрів. А підтвердження цьому — неуспіх на парламентських виборах партій „правого крила”. Не стане відкриттям, що усякий розвиток не відбувається „лінійно”, без болісного зіткнення досі „працюючого” світосприйняття із непокірною Реальністю. Згадаймо Альбера Камю, його переконання, „...що людській Волі немає іншого завдання, окрім підтримання свідомості в настрої первісної свіжості”, ясності свободи від фальшивих доґм, надуманої бутафорності і високопарності, від здавалось би непохитних Авторитетів. В іншому випадку велич попередників обернеться мізерністю сучасників, „епохою абсурду”, нездоровим паразитуванням на несвоїх здобутках. Тут все визначено наперед: найважливіші слова промовлені і записані в історичні довідники, сформовано ієрархію суспільну і вартісну. Сумніви сприймаються виключно в беззубій формі іронії, екзотичного курйозу, веселого непорозуміння. Однак, згадаймо Ф. Ніцше, коли він вимагає „зректися” свого вчителя, вийти із кола створеного ним міфу, бо лише тоді Особа здатна покинути ідилію „учнівства”, безпечність „другорядних ролей”, перебороти страх пред Свободою і глянути в правдиве обличчя Світу.
1. Зробімо й ми ризикований крок, запитавши себе: чи справді Держава є самоціллю, як це можемо прочитати в Програмі однієї з Українських Націоналістичних партій: „Найвищими пріорітетами є: побудова Української Самостійної Соборної Держави і розбудова Української Нації” (пункт №1.2.1.1.3 Програми КУН). Але гляньмо на реальний стан речей, звузивши запитання: „Чи обов’язково державність є гарантією забезпечення Національних Інтересів? І справді — зовнішня оболонка, її атрибути (зокрема Уряд, Збройні Сили і т.д.), чіткість форм образу Держави сприймаються як певний Знак, Символ, який здатний відволікати увагу внутрішніх та зовнішніх спостерігачів від самого змісту держави, її устрою, якостей її керівників (національної відчуженості від корінного етносу, світоглядної і кланової байдужості до інтересів Нації). Однак держава існує і функціонує на усіх рівнях: політичному, військовому, економічному, суспільному. Отже, не можна так окреслювати мету, як це наведено вище.
Історія доводить, що з’ява численних національних держав після краху світової колоніальної системи не позбавила їх народи статусу „країн третього світу”, „периферії”, як таких, що змушені забезцінь продавати природні, трудові, інтелектуальні ресурси, а мізерний рівень життя підштовхує до масової еміграції їх мешканців. Однак, можуть відповісти: а що ви хочете? Ви ж маєте Державу? Говорячи відверто, змінилася форма визискування, вона стала більш вишуканою на рівні економічного, фінансового висмоктування життєвих ресурсів.
Отже, наявність Держави є необхідною, але недостатньою метою і умовою позбуття Нацією колоніального статусу. В сьогоднішніх політичних реаліях навіть корисно для світового співтовариства витворити ще одне державне утворення, оскільки населення перестає бачити „образ ворога”, він стає частиною Нації, особливо, коли не відбулося заміни проімперської еліти на нову — національну.
В такому випадку, основним завданням Націоналістичного руху має стати кадрове забезпечення життєво-важливих сфер Державної життєдіяльності та якість внутрішньої політики, як це визначено в стратегії Національної Безпеки США: „Загрозу національній безпеці творять дії (або бездіяльність), або послідовність подій, які можуть докорінно понизити якість життя громадян Держави або звузити спектр політичного вибору для уряду держави чи приватних неурядових утворень (осіб, груп, корпорацій) всередині держави”.
Що ж ми маємо сьогодні, окрім довгоочікуваної Суверенної Соборної, але не української України? Хто керує нею насправді? Хто щоденно непомітно і систематично відмиває і переводить на особисті рахунки кошти в іноземні банки? Хто, спекулюючи на економічній кризі, розкручує інфляційні процеси, знецінює працю і заощадження, доводячи до рабської пасивності, а більш витривалих — до аморальності як поведінкової норми?
Те, що в Україні господарють злочинні й антинаціональні клани, вже говорять найбільш помірковані засоби масової інформації, зокрема газета „День” від 5 грудня 1996 року. Вітчизняним й закордонним „олігархам” не до реформ. Взаємна недовіра, поділ сфер впливу на рівні континентів не дає можливості займатися подібними дрібницями (за книгою „Політична арена України” Володимира Литвина за 1994 рік).
2. Звідси випливають сумніви щодо можливості демократії в „перехідних спільнотах”.
Проблема охоплює два рівні:
зовнішньополітичний та внутрішньополітичний. Вже згадувалася вище стратегія Національної Безпеки США, процитуємо ще одну сентенцію. Автор концепції Б. Бюзен вводить у геополітику терміни „Центр” і „Периферія”.
До „Центру” належать капіталістичні економічні потуги: США, Німеччина , Великобританія, Японія. „Центри” регіональної ваги — Індія та Саудівська Аравія. Антиподом „центру”, його конкурентом на сьогодні визнано Ірак.
„Периферія” (а те, що Україні місце саме тут — ніхто не сумнівається) — це ряд індустріальне, фінансове, політичне слабких держав, що знаходяться у сфері відносин, створених „Центром” (Б. Бюзен „Концепція „національної безпеки” в сучасній американській політології.” М., 1994 рік).
Про яку демократію можна вести мову, коли концепцією передбачено реальні механізми і здатність Центру впливати на перебіг внутрішньополітичних процесів у державі, що не погоджується із відведеною їй роллю, як такої, що загрожує суспільному порядку, який склався, а також функціонуванню світової економіки (тут вже не йдеться про північного сусіда із його вічними й „ісконними” інтересами на Українській території).
І воістину святою наївністю звучать слова із Програми однієї із поважних Націоналістичних організацій: „Генеральною метою є політичне забезпечення розвитку духовних сил Української Нації... в колі волелюбних народів світу, її могутності і слави” (пункт 1.2.1.1.3 Програми КУН). Прекрасні слова, але які далекі вони від розуміння реальності.
На полі внутрішньої політики ситуація не більш втішна. Сьогодні політико-психологічні „технології” здатні творити чудеса. Основний принцип: дати глядачам яскраві події та яскравих персонажів, конкурентів, свого роду гладіаторів. Виявляється, їх не потрібно вигадувати, їх лише слід легалізувати. На „арені” з’являються „ліві” та „праві”. Усі захоплено стежать за баталіями, судовими засіданнями, в той час, коли „режисери” спектаклю безпечно прокручують свої нехитрі справи. Влада залишається поза увагою, за нею спільнота вже не має енергії дієво слідкувати. Такого результату й очікували. Нестабільність „крайніх” вигідно відтіняє стабільність, поважність „центру”, влади. Для глядачів із більш витонченим смаком влаштовуються перестрілки вже в самих таборах: „праві” конкурують із правоцентристами, „ліваки” і собі раді пом’яти сорочки й комірці.
Однак, цікавим є те, що „гравці” ніколи не зможуть втерти носа „режисерові”, допоки не збагнуть правил гри, самої логіки перебігу подій. Суть її полягає в тому, що демократичні правила гри на руку залишкам попереднього колоніального режиму КПРС — КДБ, із його ресурсами, інформаційними можливостями, анонімними „стукачами”, пов’язаних військовою дисципліною та матеріальним заохоченням.
Семи років незалежності, напевно, вистачає, щоб оговтатись від ейфорії, тверезо оцінити, куди на цей раз потрапила Україна. Виявляється, події протікають за чітким сценарієм. Оскільки Глобальна Національна Безпека світового політичного монополіста, в даному випадку США, полягає в нейтралізації конкурентів, гляньмо, якими засобами реалізується це завдання:
1. Сприяння поширенню економік на ринкових засадах.
2. Сприяння запровадженню демократії в державах Світу.
На перший погляд, пропонуються, як завжди, вартості благородні і такі, що, немов би, не мають альтернативи. Але що це? Досі небачений альтруїзм? Чи добре прорахована модель, лише ззовні приваблива, а внутрішньою своєю структурою деструктивна. Згубна для безпеки і економік новонароджених Націй; засіб поставити їх на коліна власними ж силами, вказати на визначене їм місце на „периферії”?
3.Залишилося з’ясувати — які можливості є в розпорядженні патріотично, національне, націоналістичне налаштованих сил України, щоб змінити фатальну траєкторію подій? Скажемо одразу без зайвих слів — сьогодні слід поєднати, синтезувати інтереси Української Нації із інтересами, прагненнями, правами українця, кожної особистості. Зокрема, в економічній сфері, те, що окреслюється терміном „економічного націоналізму”.
Патетичний тон промов доведеться поєднати із економічними завданнями, сумлінністю й щоденним аналізом кроків владних суб’єктів; сприяти, доступними методами, впровадженню прозорих правил для українських товаровиробників; спуститись на грішну землю й повернутися до дієвого відстоювання конституційних прав та гідності кожного громадянина.
Націоналістична риторика в стилі псевдо-ретро 30-х років перебуває в іншій системі світоглядних координат із сьогоденням. 60 років не пройшли безслідно, ціле покоління зійшло із історичної арени. Розвінчано на очах світу не одну міфологему. Індивідуальна свідомість тих же українців заблокована бар’єрами скепсису від можливих маніпуляцій. Пересічна людина втратила довіру до будь-яких ідеологій і закрилась у власному світі, не розкриваючи своїх переживань навіть друзям, родичам. Кількість спиртного на душу населення — виразне свідчення загальної деградації соціуму, оскільки хіба що в нетверозому стані сьогодні стає можливим щиро побалакати, і то не зі всіма.
А що вже казати про осіб, які прагнуть стати політичними лідерами. Проведені політико-психологічні дослідження 25-30 річних львів’ян вказують на високу міру критичності у сприйнятті суспільних явищ. Більшість допускає, що практично немає людей, які б витримали випробування владою. Всі, раніше або пізніше, скористаються службовим становищем, оскільки влада сьогодні — єдиний шанс вирватись із жебрацького стану. 50% молодих людей, що погодилися взяти участь у дослідженні, вимагають підтвердження, доказів реальними життєвими вчинками високих виголошуваних ідеалів: „Слова хвилюють, а вчинки ведуть за собою”; така ж кількість респондентів не визнає права на лідерство особи, що не здатна поступитися власними інтересами заради спільної справи. 70% вважають необхідною якістю лідера здатність до співпережиття й можливість допомогти, коли це необхідно, а також певність, що він ніколи не підведе.
Водночас, більша половина вважає за необхідність створення таких умов у суспільстві, де була б реальна можливість реалізувати власні здібності, не покладаючи відповідальність на когось ззовні. Це втішний показник, оскільки ринкові відносини вимагають від більшості дорослого населення ініціативи, винахідливості, відповідальності за власну справу, готовності йти на ризик і витримати невдачу.
Додамо, що це базові якості української людини — волелюбної та працьовитої. Вони давно гідно оцінені супротивниками усякого гатунку, що з сивої давнини і до сьогоднішнього дня намагаються впрягти Україну до свого воза. На цій здоровій етно-психологічній основі зростав Український Націоналізм в його широкому розумінні. Творився (згадаймо XVI — XVII ст.) особистостями, яких називали „цвітом Нації” — козацтвом, його провідниками — людьми чину, і з освітою нарівні тогочасної Європи, що однакововолоділи і мистецтвом слова і військовим хистом.
Що їх відрізняло із загальної маси українства? Чи не прагнення свободи в думках та вчинках? І не лише бажання, а й готовність виборювати її ціною власного життя.
Все починається з особистості, все нею і закінчується. Особливо це стосується політики. Спільнота недарма найбільше цькує, засуджує, критикує тих, на кого вона все ще покладає надії. Всім відомо, що самозванців, якими є будь-які політики, спільнота прагне випробувати. Це її право і її обов’язок. Коли подивитись на медіа-простір, то побачимо, що поза критикою ті „державні мужі”, які не викликають жодних ілюзій, сподівань.
Нові умови вимагають нових способів ведення політичної боротьби. Ще Макіавеллі констатував: „...успіх на боці тих, хто враховує особливості свого часу”. Чи не єдиним засобом усунення антинаціонального режиму є довіра українства до національне налаштованих сил та політиків. Світогляд, цінності, ідеологія, з якими виходить до людей та чи інша партія, наперед визначає її успіх або невдачу. Секрету тут не існує: Нація підтримає тих, хто подолав власний інфантилізм, наївність, світоглядну обмеженість, хто, окрім своїх інтересів, здатний збагнути потреби більшості. Звичайно, кожний допускає, що популярними гаслами пройдисвіти виловлють бажаний результат, однак, надають перевагу проникливим шахраям поряд із ура-патріотами, що ніяк не виберуться із колиски міфотворчості. На рівні теорії та практики „правий” національно-скерований рух виборцями оцінюється надто прискіпливо, і на це є об’єктивні підстави. Сьогодні сформовано вкрай негативний образ будь-якого націоналізму, особливо у східних областях України. Однак, це не єдина і не основна причина. Людям завжди імпонували сильні, мужні, далекоглядні, благородні, активні політики. Але сила сприймається „позитивною” в поєднанні із милосердям. Остання знаходить реалізацію в особливостях, чіткості „внутрішньої політики”, і недарма комуно-соціалістичні доктрини так докладно опрацювали територію соціальної справедливості, соціального захисту. Скажете, що це ж відвертий блеф, популізм і неправда. Але, бачимо, імідж „захисників народу” все ж вдалося створити в свідомості, чи навіть загнати у підсвідомість міліонів. Натомість, „праві”, окрім гасел про „державність”, „ринкові відносини” нічого не пропонують, що б відповідало поняттю — милосердя. Більшість населення сприймає те, що робиться в політиці відсторонено (оскільки в ній не задіяні), суб’єктивно, ірраціонально. Влада усіх ставить у невигідне становище, узалежнює, позбавляє повноти інформації, обмежує свободу, але якщо вона ще й не говорить про захист інтересів, прав, свобод конкретної особи, громадянина — це ворожа влада. Поважають — сильних, серця віддають — милосердним. Ці дві засадничі цінності повинні бути присутніми в ідеології Націоналізму, в практичних діях його .прихильників, демонструватися усіма доступними засобами інформування. Тому такі важливі теоретичні пошуки „внутрішньої політики”, таких суспільних відносин, які б кожною особою української національності сприймалися як благо, як справедливість, як чесність і можливість реалізуватись у житті максимально повно. Не слід відриватись у захмарні простори від своєї Землі, людей, від їх прагнень, клопотів, високих й не надто високих потреб. Найвища, найабстрактніша теорія є водночас найближчою до дійності, шедеври найінтимнішої лірики оспівують почуття, доступні кожній людині.
І не знайдеться такої сили, яка б підкорила Народ, Національні інтереси якого органічно пов’язані із прагненнями кожного з нас — таких різних, неповторних, однак здатних занапастити пів світу, але відстояти їх.
Жодна влада у світовій історії не здавалася без бою. Без запеклої боротьби не відступлять ані на крок і сьогоднішні політичні клани, кровно й світоглядне чужі інтересам Української Нації, безвідповідальні, всепроникаючі і багатоликі. Не перестає працювати численний силовий апарат, збирається інформація, аналізуються варіанти розвитку подій, опрацьовуються „технології” втримання влади. „Попса” щоденно, щогодинно розливає розманіжене бродіння, яке розм’якшує ІНТЕЛЕКТ, втихомирює ВОЛЮ, позбавляє ГІДНОСТІ, присипляє ІНСТИНКТИ САМОЗАХИСТУ, знецінює ВАРТОСТІ.
І задамо останнє запитання:
Хто сказав, що настала ера всезагального братства, пацифізму, примирення?
за матеріялами часопису „Орієнтири”
