„Ментальні гетто” в структурному психоаналізі культури
«Середовище» дає можливість людині до певного часу визрівати. Однак його вплив різко змінюється, якщо особа помітить фальш його сутності і проявить незгоду з його вимогами. Після цього агресія стосовно «прозрілої» людини може бути явною, видимою, або ж непомітною з тим, щоб паралізувати свідомість та деморалізувати волю особи. Соціальна матриця «вживлюється» в інтелект індивіда, щоб контролювати його дії, зробити його безпечним «донором» її безмежних потреб.
Низка науковців ХІХ–ХХ сторіччя, аналізуючи тенденції цивілізаційного розвитку, прогнозували істотне зростання так званих «м’яких форм» суспільно-політичного насилля. Фрідріх Ніцше, Жак Лакан, Самуель Хантінгтон, Славой Жижек вказали на те, що закріплення «асиметрії» політичних відносин у найближчому майбутньому (ХХ-ХХІ ст.) буде здійснюватись передовсім шляхом цілеспрямованої структуризації людського інтелекту, уявлень людини про власну «роль», «покликання», «значущість». Іншими словами, явища колоніалізму і пост-колоніалізму мають своєю метою нав’язування ЛЮДИНІ певної спільноти (етносу, соціального прошарку тощо) уявлення про себе, як маловартісної істоти, що навіть в своїх фантазіях, прагненнях забороняє собі стати врівень із КОНКУРЕНТОМ, ВОРОГОМ, ЗАВОЙОВНИКОМ. Ці «вживлені» в інтелект деструктивні уявлення, підкріплюються псевдокультурними ідеологемами, псевдо-релігійними догматами. З часом ці «ментальні паразити» починають непомітно узаконювати маргінальне становище одних прошарків людей та домінування й престиж інших, нівелювати потенціал цілих держав та регіональних структур.
З огляду на сказане, публічні форми культури, освіти, релігії неможливо сприймати як самодостатні, а тим паче гуманізуючі чинники суспільних комунікацій. Неоліберальні тенденції в макрополітиці крок-за-кроком підлаштовують не лише економіку, фінанси, політику, а також гуманітарну сферу – освіту, ЗМІ, культуру. Завдяки інформаційним технологіям йде «конструюювання» людини до потреб ринку, уподобань макрополітичних замовників, непомітно перетворюючи її інтелект і особистість на біосоціального автомата, практично безпечного і прогнозованого у своїх думках і вчинках.
В рамках структуралізму виявлено, що саме інформаційні соціальні фактори (на перший погляд невидимі, ірраціональні, нематеріальні, породжені не дійсністю, а лише людською уявою) методично конструюють специфічну політичну псевдокультуру і цілком законну політичну реальність. Економічно вигідно для політичного суб’єкта зомбувати людей (яких він трактує як «інші», «не свої», «чужі») у такий спосіб, щоб вони самі собі ж забороняли домагатися таких життєвих стандартів, які дозволені лише для «вибраних» верств.
Сконструйований для такої зомбуючої мети суспільний механізм поглинає все нові-і-нові вікові верстви населення, закладаючи їхній інтелект у своєрідні «ментальні гетто, в’язницю», виходу з якої людина не здатна знайти навіть перебуваючи фізично на свободі. Кожен з нас може навести чимало прикладів з особистого життя, коли ми виразно усвідомлювали, що «крутимося як білка в колесі», повторювали безліч разів банальні («крилаті») фрази, плітки, анекдоти; виголошували на лекціях, зібраннях промови, які межували з паранойяльною маячнею, що не мала жодного стосунку до власних думок чи переконань. І ніби ніхто не змушував нас бігти щоденно цим «лабіринтом»; наш буденний ритм, звичка підганяла нас до цього безглуздого бігу. Весь цей щоденний людський спектакль для відстороненого глядача виглядав би як велетенський розцяцькований звіринець, з численними клітками, в яких метушаться і галасують дивні істоти. Вирядившись у чудернацькі шати, вони з усією серйозністю грають у малозрозумілі ігрища, лементують, вбивають одне одного, вициганюють одне в іншого атрибути престижу, злягаються з чужими партнерами, зловтішаються від невдач собі подібних, а врешті помирають і їхні тіла викидають з кліток. Весь цей цикл дивні істоти проживають не помічаючи обмежуючих їхній простір кліток, бо матеріал, з яких вони виготовлені є непомітним для їхніх органів чуттів, тим більше, що ці клітки вмонтовані в їхній інтелект.
Названі питання привертали увагу багатьох науковців, які пробували зрозуміти яким чином соціум «вживлює» «ментальні паразити» в розум людини. З’ясовано, що з моменту народження людини (фізичного її вивільнення з тіла матері) її інтелект систематично заштовхують у майбутнє «ментальне гетто». Цей специфічний процес став добре відпрацьованою технологією, яка складається з декількох етапів: дозволу, ритуалу, узвичаєння, дегуманізації. «Ментальне гетто» для індивіда є не менш реальним, ніж куца територія концтаборів часів тоталітаризму, обгороджена колючим дротом. Його звідусіль оточено не менш непроникними стінами (санкціями) лише з тією відмінністю, що контроль над людиною здійснюється або найближчим її соціальним оточенням, або ж самим індивідом стосовно самого себе.
Індивід непомітно стає в’язнем «вживлених» в інтелект ментальних структур (думок, поглядів, смаків, звичок, уподобань, табу-заборон, бажань тощо), яких він не помічає, однак вони обмежують його здатність усвідомити у якому саме становищі він перебуває, паралізують волю, перетворюють його у наперед прогнозованого гуманоїда, а, по-суті, неповносправну істоту. Людина втрачає здатність знайти вихід з цього зачарованого кола, тісного «життєвого світу».
Вказані психоінформаційні феномени в традиційних, масових і тоталітарних спільнотах досліджував відомий французький науковець Жак Лакан (1901–1981). В рамках створеного ним структурного психоаналізу, світосприйняття та знання індивіда (засвоєні, або сформовані ним у конкретних мовленнєвих актах) конструюють його свідомість, світогляд та соціальну реальність [1]. Жак Лакан припустив, що індивід живе не лише в предметному, а передовсім «символічному» просторі. У цьому, по-суті, «віртуальному світі» людської суб’єктивності діють специфічній закономірності, схожі до законів земного тяжіння, істотно спотворюючи вільний рух людського мислення та уяви, зупиняють хід міркувань на певній невидимій межі, за якою розвертається порожнеча «НЕБУТТЯ» (відсутнє, несформоване, заборонене знання).
Жак Лакан вказав, що в традиційних, масових і тоталітарних спільнотах людині відводять певний простір знання, інформації, за межі якого вихід «заборонений». Поза межами цього смислового середовища має право перебувати лише «Авторитет» (усталений ритм буття, звичний стан справ, звичай, норма, соціальна структура, закон, тощо). «Авторитет», якого Ж.Лакан назвав «Великий Інший», не є матеріальним, він не є тотожний з якоюсь конкретною людиною. Швидше навпаки, «Великий Інший» перебуває не у фізичному вимірі, він є продуктом людської уяви і лише завдяки їй (уяві) оживляється реальними персонами.
Символічний сенс «Великого Іншого» часто апелює до людських почуттів (моральних, етичних, естетичних), але це лише зовнішні, бутафорні параметри «Супер-Его». Реально ж семантика «Великого Іншого» близька до фройдівського «Ід» («принцип задоволення»). В традиційних, масових, тоталітарних спільнотах, як стверджував Ж.Лакан, ціннісна структура поставлена з ніг-на-голову, моральні вартості – цинічно девальвовані, вони використовуються лише для «прикриття» повноправного владарювання найпримітивніших потреб. Саме бажання «Великого Іншого», а не воля індивіда, структурує соціальну гру.
Американські аналітики Г. Келман, Л. Гамілтон, досліджуючи ідеологічні засоби здійснення військових операцій, конкретизували зміст «Великого Іншого», його засоби контролю над людською свідомістю та волею (дозвіл: легітимація/санкція завдяки ідеології; узвичаєння, дегуманізації) [2]. Ідеологічний супровід впровадження військового рішення максимально загострено та яскраво виявляє структуру досягнення будь-якої політичної мети, зокрема в мирних умовах і так званими «м’якими засобами» – засобами культури.
Так, зокрема, дозволені легітимною владою насильницькі (політичні) дії, збільшують готовність людей їх здійснювати. Ідеологія визначає, що саме є «благом», а що «злом», що заслуговує на усіляке сприяння, а з що слід нещадно «викорінювати». З поведінкової точки зору, дозвіл ліквідує потребу людини в особистих судженнях та виборі. При цьому загальнолюдські моральні принципи в очах особи втрачають чинність.
У соціальних обставинах індивіди в більшій, чи меншій мірі відчувають себе зобов’язаними виконувати вказівки керівництва незалежно чи збігаються вони з власними переконаннями чи ні. Вони сприймають себе в такій ситуації доти, поки визнають легітимність владних органів та їхні накази. Виконавці можуть відкрито не послухатись наказу лише тоді, коли поставлять під сумнів законність існуючої влади.
Процеси узвичаєння створюють ситуацію, в якій людину втягують в певну дію, без розуміння її значення, незважаючи на її власні рішення. Як тільки особа здійснить перший крок, вона потрапляє в нову психологічну і соціальну ситуацію. Сили, що могли б відвернути її від зміни свого статусу і форми поведінки, враз стають зобов’язуючими (скористались випадком, перейшли «межу», вчинили злочин). Тепер потенціал сил опору індивідуальної волі служить не на відвернення «заманливих пропозицій», а навпаки – на те, щоб не випустити її з ситуації у якій особа опинилась. Вірогідність морального спротиву зменшується, коли такі дії перетворюються в щоденну, звичну роботу. Узвичаєння, таким чином, виконує дві функції: зменшує потребу в прийнятті власних рішень; сприяє тому, щоб виконавець не вникав у значення дії, щоб він зосереджував свою увагу на самій роботі, а не на її значенні.
Дегуманізація. У більшості людей існує достатньо сильний моральний спротив проти вбивства людини, чи іншого злочину проти її гідності. Тому для досягнення такої мети «жертву» необхідно ідеологічно позбавити людського статусу. Цей ефект отримав назву дегуманізації. Стосовно дегуманізованих об’єктів принципи етики уже не застосовуються. Злочини проти життя та гідності людини стають можливими у випадку, коли в очах злочинців «жертву» позбавити двох якостей, необхідних для сприйняття її як повноцінної людської істоти, задіяної в моральний договір: індивідуальності та громадянськості. Індивідуальність особи зобов’язує інших сприймати людину як незалежну, відмінну від інших, здатну здійснювати свідомий вибір, мати невід’ємне право на життя. Громадянськість особи вказує на її членство у стосунках людей, які піклуються одне про одного і поважають індивідуальність і права партнера. Коли ж особу або групу людей визначено повністю в рамках категорій, які позбавляють їх статусу людей, тоді моральні обмеження щодо злочину проти них легко долаються.
Вказані ідеологічні механізми «м’якого насилля» здатні діяти щодо осіб та спільнот як псевдо-культурне середовище, що приховано конструює згубні уявлення, які «зсередини» підточують сприйняття людиною себе, свого статусу, гідності, жорстко обмежуючи її можливості та потенціал. Вказані соціальні технології застосовуються також у повсякденних міжперсональних комунікаціях. Людину «заганяють» у «ментальні гетто» не поневоленням її тіла; тут діють більш вишуканими методами. В одних випадках застосовують словесні означення її соціальної ваги: брутально висловлюються на її адресу, поширюють наклепи про неї та її оточення, зневажливо або зверхньо говорять в присутності людей про людські та професійні якості особи тощо. В інших випадках ігнорують, замовчують, не надають ваги справам, які здійснила людина, або висміюють її чи віджартовуються з цього приводу. Практика дискредитації та ігнорування стає, таким чином, важливим прийомом дегуманізації людини в традиційних, масових і тоталітарних спільнотах. Її з успіхом застосовуватимуть і в майбутньому, залучаючи до всіляких бюрократичних інтриг та авантюр, перерозподілу влади і ресурсів, найбільшими з яких, без сумніву, є різного виду політичні об’єднання та глобалізація в стилі неолібералізму.
1. Жижек С. Глядя вкось: введение в психоанализ Ж.Лакана через массовую культуру. Никогда нельзя слишком много знать о Хичкоке: как обманываются необманутые //
.
2. Келман Г., Гамілтон Л. Санкціоновані винищення / Політична психологія: науковий збірник. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка. – С.183–189 //
Олег Лозинський
Львівський національний університет імені Івана Франка
