Україна чекає свого Мао і замерзлі на Майдані маси, хто латентно, а хто і свідомо сподівалися на не лише люстрацію і націоналізацію. Соціальні сподівання пронизані духовною спрагою, вирішення котрих означає повернення віками втрачуваних ідеалів, деякі з яких перетворилися на націоналістичних бабаїв.
Ними лякають маленьких манкуртів, дітей шкільного віку і окремих, шовіністично налаштованих студентів-робочих-бізнесменів. Тих, хто періодично псує настрій питаннями на кшталт „А почєму ви так ненавідєтє рускоє?” Потім нащадки інтервентів годуються з нашої лояльності і провадять завжди українофобну агітацію, прикрившися фіговим листям тільки їм зрозумілого струвіанського лібералізму, з-під котрого так і пашить чорносотенна фізіономія.
Культурна революція в Україні 2005 — це не так важко і, як підказує майданівський досвід — цілком можливо. Не Ющенко або Юля гнали нас через трупи зруйнованих колаборантами прав, не вони мотивували наший опір — вони просили нас віддати їм карт-бланш і тепер ми вимагаємо:
I
визнання статуса ветеранів
воїнів ОУН-УПА та інших українських формувань, як мінімум поза складом військ Вермахта;
висунення низки претензій
(морального характеру) до керівництва Російської федерації, аналогічних до недавніх прибалтійських: вибачення за окупацію 1939, Голодомор, русифікацію тощо;
офіційного
визнання факту російської окупації
протягом останніх століть і
висунення офіційних претензій
щодо інтерпретації деяких подій сучасною російською істіріографією;
II
реформи книговидавництва
і зміни ролей у процесі оподаткування — українські — україномовні видання звільняються від податків; українські — російськомовні — обкладаються незначними податками і весь тягар кладеться на плечі
завезених
до України російськомовних видань;
українізації газетної, FM та теле-сфер
— інструментом тієї ж таки податкової політики;
масованого відкриття українських шкіл
у Східному та Південному регіонах, зокрема АРК Крим;
III
заборони діяльності відверто антидержавницьких об’єднань
російської меншини, таких як „Руський блок”, „Руськоє двіженіє” та інших;
зміни назв вулиць, демонтажу пам’ятників Леніну,
встановлення притаманних регіонову або місцевості обелісків і знаків поваги по відношенню до місцевих активістів, як культурного фронту так і рухів опору;
розроблення і затвердження нової карти України
, до котрої повинні входити окуповані Російською федерацією східноукраїнські терени, Придністров’є тощо;
підсилення культурної роботи
(відкриття українських шкіл, забезпечення підручниками, в першу чергу)
з українською діаспорою,
з метою зміцнення української етномережі і сповільнення тамтешніх асиміляційних процесів;
перезаховання героїв Визвольних змагань:
Петлюри, Коновальця, Бандери, Шухевича, крутян, холодноярців тощо. Повернення похованих за межами Батьківщини, в терміни, необхідні для розвитку адекватної історичної пам’яті і відповідних до неї цінністних настанов вже нової вікової і властиво української генерації;
Цьогорічний день Перемоги запам’ятався знову відмовою від перегляду тодішніх історичних подій і святкуванням лише з однієї сторони. Електорально нечисельним „бандеровскім елємєнтам” залишили День Героїв, неформальний і теплий, як червневий вечір, коли ми серцями йтимемо по бруківці наших історичних сподівань.
Запам’ятався виступами „неонацистів” із багатостраждальної NDP; відмовою Гавела танцювати з московськими ведмедиками на Червоній площі під путінську дудку; аналогією між історичним фашизмом і „міжнародним” тероризмом самого Путіна; раціональними у своїй основі прибалтійськими претензіями; клоунадою тамтешніх націонал — більшовиків і низкою подібних, неприродніх, але дуже розтиражованих симулякрів, керуючи котрими кожен піарив свої інтереси, не забувши нагадати про їхню „вселюдську універсальність”. Серед них: прохання єврейських організацій Росії і України не допускати легітимації „нацистських” організацій. Що таке „нацистські” — ніхто не пояснював, оскільки єврейські індульгенції піднялися в ціні, а кількість їхніх жертв, як буває у випадках перед продажем, зросла.
Я не кощунствую і мені жаль загинувших в Освєнцімі, проте зрозумійте правильно — я українець, і поклавших голови у карпатських лісах я шкодую більше. Хоча і там були євреї, про що успішно забувають їхні „антифашистські” нащадки. Визнавши статус ветеранів УПА ми увіковічимо імена сотень галицьких євреїв, віддавших життя в лавах Армії.
Мені соромно за стурбованих власним іміджем урядовців, котрі вірять герасимовим, в той час як поляки і прибалтійці відразу прооперували нарослі за часи імперської виразки нарости і визнали воюючими і Армію Крайову, і Армію Людову, і „зелених латвійців” і навіть ветеранів „Waffen SS”. З них варто брати прикладів і творити історію сьогодні, прийнявши очищувальний душ і закріпивши потрібні історичні оцінки в серцях готових прийняти своїх героїв. Я ніколи не бував в Галичині, разом із тим бачу зміни у очах своїх земляків, серед котрих все більше тягнуть руки на підтримку правди, без котрої наші попередники не йшли до лісів.
Тут не ходить про масові депортації, репресії НКВД, описані Адамчиком „злочини червоних партизан”, 2 міліони незаконнонароджених у наслідок „визволення Німеччини від німців” та інші досягнення сьогоднішніх „ветеранів ВОВ”. Мої діди воювали на фронтах і втрачали здров’я. Їх немає в живих і ходивших в атаку немає також. Ніхто не питає, чому у тебе медалі і в якому тилу ти гриз сухарі. Я виріс в незалежній державі і мене дратує твій „язик”, твоя погорда і право указувати на законність набуття статуса іншими. Ти ніколи не бачив живих бандерівців і не маєш права вчити нас любові до Батьківщини. Повертайся до своєї губернії, де КДБ у пошані і тебе не мучитимуть неіснуючі спогади. Справжні ветерани в могилах, як і чорнобильці та афганці і я НЕ ЗАПЕРЕЧУЮ статуса сьогоднішніх, хай блюзнірськи, я не визнаю їх права (а під коротким „їх” — нерозвінчані нацисти з НКВД) „лікувати” нас від неіснуючого діагнозу, котрий вони називають „фашизмом”.
Різкість і запал не свідчать про нашу неповагу, вони лише реакція на неповагу їхню.
ПС.
Патосні базікання (вони ж ліберальне пашталакання) не врятують хильнувший води урядовий човен на наступних парламентських виборах. Слід блокуватися, визнавати ветеранів УПА, друкувати українські книжки, забороняти антидержавницькі організації і починати висловлювати історичні претензії. Невиконання об’єктивно можливих (типу Литвинових — „визнання статусу УПА зараз не на часі”) розцінюєтся у якості жлобських і таких, що направду лише коньюнктурні, тим більше у світлі наступних виборів.
Статус не на часі, випускати українські книжки комерційно невигідно, кожен має право на свободу слова, а ображати недовірою братніх московських ведмедів не притаманно толерантному українському народові і стратегічно невірно. Таким може бути наступний урядовий леймотив, розтягнений у часі і підфарбований перманентним мас-медійним солодійством.
Культуровий зріз показовий і здійснення його пунктів вплине на бажання багатьох знову іти на (вірогідність зростає) непродуктивні, непредставницькі і знову облудні завтра парламентські ВИБОРА.
А визнання державною російської поховає нинішнє покоління „націонал-демократів”, цілою генерацією до однієї могили.
спец. Для „Бриколяж web — log”
