Катала

Герберт Маркузе стверджував, що пролетаріат обуржуазився і вже не здатний нести революційну місію. На його думку, цю задачу спроможні виконати лише аутсайдери, які на відміну від пролетаріату, не інтегровані в існуючу соціальну структуру. Він вважав, що доки існуватимуть соціальні групи, упосліджені за будь-якою ознакою, до тих пір у суспільстві існуватиме потенціал революційних змін. Якщо вам здається, що аутсайдерів не так багато, і вони не уявляють собою стійкого соціального явища, тоді відвідайте ЖЖ-комуну _skotobaza_ (http://community.livejournal.com/_skotobaza_/). На перший погляд, смішно. Але, насправді, Скотобаза – це індикатор хвороби суспільства, показник його фобій та упереджень. Всі категорії людей, які потрапляють на сторінки цього комьюніті, навіть важко перерахувати.

Ви гомосексуаліст? Тоді вам пряма дорога до Скотобази. У вас зайва вага? Шукайте своє фото у даній спільноті. Що вже казати про різноманітних фріків і представників нацменшин. Феномен Скотобази має властиво психологічні підстави. Це стадний інстинкт у чистому вигляді, шкільний синдром, якщо хочете. Коли група школярів починає тикати пальцем на представників якоїсь іншої групи (зазвичай не такої чисельної), сіра маса посередностей одразу спрямовує й свої вказівні пальці в бік об’єкту насмішок. Однокласники панічно бояться опинитися серед меншості. І щоб приховати свою посередність, чи аналогічні „вади”, вони в один голос кажуть: „От ското! Дивіться на нього. Смійтесь. А ми номальні – ми, як усі”.
Читати далі »

master_genie

Блаженний Августин поділяв світ на дві частини: Град Земний і Град Божий. Схоже, багато сучасних лівих, які так нікуди й не пішли від релігійного світогляду, так само уявляють собі два паралельні світи: земну юдоль і Небесний Чьяпас (Небесний Всесвітній Радянський Союз, Небесну Федерацію Громад).

В Земному Граді всі вони займають ту чи іншу посаду, заробляють гроші, ходять в банки й супермаркети, дотримуються чинного законодавства, часто навіть ходять на вибори. Але думками вони – там, в Загірному Чьяпасі, курять сигару через дірку в шапочці-підарасці, гарцюючи на вірному коні по праву руку від субкоманданте. Їм нецікаво жити в цьому грішному світі: стоячи в черзі на маршрутку, вони мріють про іншу реальність, у якій вони полемізують із вічно живими Марксом, Кропоткіним і Троцьким та уточнюють план Загального Страйку, остаточного удару по Системі, призначеному на завтра. Звичайно, Там немає жодних маршруток, які забруднюють повітря, працюють з усіма можливими порушеннями й належать купці місцевих чиновників-бізнесменів. Не потрібно займатися нудним вивченням законодавчих актів і «совковою» профспілковою діяльністю; можна просто махнути шашкою, подолати відчуження, захистити всіх панд і китів, перемогти фашистів, скасувати гроші й уряди та явочним порядком оголосити постання Анархії Божої на землі.
Читати далі »

Мюррей БУКЧІН

Певно, найбільшим спільним промахом рухів за соціальні зміни — я говорю передусім про Ліву, радикальних екологів та організації, які відкрито виступають на захист знедолених — є відсутність політичної концепції, що допомогла б людям вийти за межі, нав’язані їм чинним станом речей.

Сьогодні під політикою розуміють боротьбу між ієрархічно організованими бюрократичними партіями за виборчі посади, під час якої пропонуються цілком порожні програми досягнення „соціальної справедливості” з метою вразити безформний „електорат”. Потрапивши на посади, ці партії перетворюють свої програми на букет „компромісів”. В цьому плані багато європейських „зелених” партій мають разюче малу відмінність від традиційних парламентських партій. Вона відсутня й у соціалістичних партій, що, попри строкатість вивісок, нічим суттєвим не відрізняються від своїх капіталістичних опонентів. Безсумнівно, байдужість американо-європейської публіки — її „аполітизм” — справляє гнітюче враження. Не очікуючи нічого від виборів, люди закономірно віддають свій голос вже існуючим партіям, і лише тому, що ті, уже будучи центрами влади, можуть досягати певних результатів у суто практичних питаннях. Якщо комусь і набридає голосувати, більшість людей міркують так: навіщо витрачати голос на якусь нову маргінальну організацію, що має всі ознаки вже існуючих і врешті-решт стане такою ж, як і вони, корумпованою у разі успіху? Яскравим прикладом є німецькі зелені, чиє приватне та публічне життя дедалі менше відрізняється від життя інших партій нового Рейху.

Те, що цей „політичний процес” мляво тягнеться десятиліттями без суттєвих змін, по великому рахунку завдячує його власній інертності. Час кладе край очікуванням, надії часто зводяться до традиційних бажань після того, як одне розчарування слідує за іншим. Розмови про „нову політику”, про переосмислення традиції, які є такими ж старими, як і сама політика, стають непереконливими. Десятиліттями зміни, що відбувалися у радикальній політичній думці, були переважно змінами у сфері риторики, а не структури. Німецькі зелені є єдиним „свіжим” успіхом утворення „непартійної партії” (”nonparty parties”) (цей термін зелені використовують для опису власної організації), яка після спроб реалізовувати низову політику — за іронією, з усіх можливих місць вони вибрали Бундестаг — перетворилась на звичайну парламентську партію. Соціал-демократична партія Німеччини, Лейбористська Партія Великобританії, Нова Демократична Партія Канади, Соціалістична Партія Франції та інші, попри власні погляди, відначально спрямовані на визволення, сьогодні важко віднести навіть до ліберальних партій, в лавах яких Франклін Д. Рузвельт або Гарі Труман почувалися б як вдома. Які б соціальні ідеали не сповідували ці партії кілька поколінь тому, зараз вони поблякли через прагматичні прагнення здобути, утримати та поширити владні повноваження у своїх парламентських фракціях та підконтрольних міністерствах.
Читати далі »

Центральний Комітет Української Комуністичної Партії

Дня 22-25 січня 1920 року в Києві відбувся установчий з’їзд Української Комуністичної Партії, котрий остаточно закріпив і уформував розпад і диференціяцію революційних елементів, що попередньо групувалися кругом української соціял-демократії, направив її пролетарську частину на шлях комуністичної революції, в границях, об’ємі і конкретних національних умовах України.

Цей з’їзд затвердив також і партійну програму, дав опіку світової і української соціяльної революції і відпрацював організаційні форми для об’єднання комуністичного українського пролетаріяту, щоб визволити його від впливів націоналістично-міщанської ідеології і підготовити для рішучої і свідомої боротьби за клясову диктатуру пролетаріяту.

Необхідно прослідити всю історію революційного і національного руху на Україні, щоб ясно зрозуміти причини, які привели до утворення Української Комуністичної Партії, в часі, коли вже існувала обласна організації Російської Комуністичної Партії, так звана Комуністична Партія (большевиків) України.

І

Україна на протязі більше двох з половиною століть придавлена російським абсолютизмом, була об’єктом економічної експлуатації, національного гніту і колонією для русифікаторської політики зі сторони державних клясів російської імперії.

Вищі шари української нації, — шляхта і козацька старшина, винародились та пішли на службу російського абсолютизму, а носіями національної думки зісталось закріпощене українське селянство, що представляло собою етнографічний матеіріял для професорських дослідів колись «історичної нації». Сказано, — нація померла.

Однак те, що буває причиною поневолення націй, іменно економічний розвиток, те саме дає і средства закріпощеним для їхнього відродження, і визво­лення.

Розвиток капіталізму так званих «неісторичних» націй штовхає на нові шляхи, спричинює руйную­чі і творчі процеси, розкладає етнографічну масу, творить з неї кляси і пособляє національному від­родженню нації.

По словам Рудольфа Гільфердінґа, як цитує тов. Ленін в своїй праці про імперіялізм, капіталізм втискається також. до поневолених народів, і революціонізує в корінь старі соціяльні відносини, руйнує тисячлітні аґрарні окремішності «неісторичних» націй і втягає їх у капіталістичний вир боротьби. Сам капіталізм дає поневоленим средства і способи для їх визволення.
Читати далі »

Андрій Зоткін

В результати загальнонаціональних соціологічних опитувань складно включити достатню кількість представників правлячої еліти. Це доволі закрита, важкодоступна соціальна група. Її представники не часто потрапляють у склад респондентів, яких опитують соціологи. І, тим не менш, їхні думки, світоглядна позиція та реальна поведінка відіграють певне суспільне значення. Можна також зробити припущення, що поведінкові норми й стиль життя представників елітної групи дають можливість говорити про рівень її культури.

Еліта в стилі африканських царьків

Еліта є не просто віддзеркаленням загального стану суспільства, а відображенням гіпертрофованим. Можна створювати надзвичайно гламурні, неоаристократичні зразки на шляхетних балах чи інтелектуальних виставах, спростовуючи їх бійками в парламенті чи на засіданнях високих колегій, використовуванням слів з лексикону портових вантажників, одягу та аксесуарів, вартих ресторанів Амстердаму. Але який в цьому сенс? Закликаючи громадян чітко виконувати загальноприйняті закони, норми (навіть норми елементарних людських взаємовідносин), еліта навіть може не сподіватись на їхнє виконання, якщо сама не буде взірцем цього.

Отже, елітні групи здійснюють чималий вплив на корекцію стилів життя інших верств населення. Еліта володіє атрибутами престижу, запроваджує моду на споживання, створює моделі поведінки та навіть мови (жаргон, використання іноземних слів тощо). Ці зразки багато у чому лишаються недосяжними для неелітних груп, але своєю привабливістю вони дають додаткові стимули для населення хоча б іноді бути причетним до елітних стандартів, долучитися до хоча б короткотермінового використання атрибутів еліти.
Читати далі »

М.Ч.

Історично склалося так, що наприкінці 19 століття Україна була розділена між Російською та Австро-Угорською імперіями, а самі українці укладалися в енгельсівське поняття «плебейської нації».

На той час Галичина, зазвичай іменована «українським П’ємонтом», за своєю відсталістю, бідністю і забитістю випереджала навіть Наддніпрянщину. Це був край селянського малоземелля, аграрного перенаселення і дрібної промисловості. Щойно зродженому пролетаріату доводилось масово емігрувати, а соціальна структура галицького суспільства, як і кількасот літ тому, ділилася на “хлопів і попів”.

Драгоманівщина на галицькому грунті

Саме в таких умовах у 1890-му році було створено першу на українських теренах політичну партію, що отримала органічну на той час назву - Русько-Українська Радикальна партія (пізніше просто Радикальна). Її авторами стали : Іван Франко, Михайло Павлик, Євген Левицький - молоді учні найбільш авторитетного українського соціаліста немарксистського спрямування Михайла Драгоманова. І хоч Франко вважав створення партії передчасним, саме йому довелось формувати ідейне обличчя УРП, співпрацюючи в радикальних органах. Смерть Драгоманова (1895) прискорила процес диференціації в радикальному русі, який призвів до розламів в партії наприкінці 1890-их pp.

На той час радикали були першими організованими на європейський зразок українськими лівими — з розробленою програмою, масовою організаціею і реєстрованим членством. В основу програмних засад було покладено кращі драгоманівські концепції: етичний і науковий соціалізм на демократичній і кооперативній базі, людську гідність для всіх і, що цікаво - потенційну всеукраїнську єдність (!). Крім того, радикальний рух прагнув до секуляризації суспільного й культурного життя та поборював уніатське духовенство, котре тоді відігравало провідну роль у Галичині. Як і годиться, члени партії займалися низовими соціальними практиками. До того ж, УРП мала виразно опозиційну програму до уряду та тодішніх народовців.
Читати далі »

Р. Круцик (Директор музею „Совєтської окупації”, Голова Київського „Меморіалу”)

Нещодавно радіостанція “Німецька хвиля” повідомила про заяву посла Ізраїлю в Україні Зіни Калай–Клайтман, зроблену нею на міжнародній конференції з питань Голокосту, що “…в українських школах та вузах надто мало уваги приділяється вивченню проблеми Голокосту”. Сказаного можна було б і не коментувати, оскільки, згідно з науковим визначенням “дипломат – це той, хто бреше в чужій країні в інтересах своєї країни”. Як свідчить міністерство освіти та науки України, тему єврейського Голокосту глибоко вивчають українські школярі у 10 та 11 класах, на уроках з новітньої історії України і всесвітньої історії. Разом з тим, з жалем доводиться констатувати, що кар’єрний ізраїльський дипломат такого високого рангу, яким є З. Калай-Клайтман, зовсім не знайома з міжнародним принципом взаємності. Це значить, що неетично ізраїльській стороні вимагати від українських партнерів більше, ніж вони самі зробилі в цьому питанні.

Вся прогресивна українська громадськість уважно спостерігала за останнім візитом Президента України В. Ющенка до Ізраїлю і його спробами схилити керівництво цього “стратегічного партнера” України на Близькому Сході визнати Голодомор 1932-1933 років актом геноциду українців. Однак цього не сталося. Керівництво Ізраїлю вкотре продемонструвало своє байдуже ставлення до страхітливої трагедії мільйонів кращих синів і дочок українського народу. Зрештою, цього треба було сподіватися.

У переддень візиту Президента України провідна єврейська газета “Гаарец”, зазначила, що офіційною відмовкою ізраїльського уряду буде теза про небажання протиставлятися Росії, яка не визнає спричинений більшовиками голод за злочин.
Читати далі »