Особливості національного антифашизму
Д. Зелений „Бриколяж — Київ”
Незвичний для пересічного вуха термін. Більшість „задвинутих” на біляідеологічних реаліях сприймають лише біполярні гносеологічні побудови типу „патріот — космополіт”, „націоналіст — інтернаціоналіст”, „фашист — антифашист” і тому подібне. Проблеми їхнього сприйняття залишаються особистою психостатевою характеристикою і все було би нічого, якби у вказаних рамцях мислило менше 100% процентів.
У нас їх більше ніж на Заході, але і там, артикульовані Петером Тофлером словосполучення, котрі складаються із двох різновекторних частин, сприймаються не зовсім адекватно. Хто такі „націонал-анархісти” (вони ж „національні автономи”)? — чим відрізняються від звичайного (в умовах депопуляції так званого „білого” населення”) і любого кожному бюргеру „криптофашизма”? (котрий вкупі з баварським пивом та низькопробною порнографією становить невід’ємну частку колись великого німецького буття). І хто такі nationale-antifa, тоді як Німеччина має щонайменше підстав вірити у можливість органічного поєднання непоєднуваного. Практики етнічних зачисток і зачисток тих, хто здійснює етнічні зачистки співіснують лише у межах здебільшого молодіжного антагонізму, ну, і максимум (у часи пікового напруження) більш чи менш латентного соціального, або, точніше, соціально-національного конфлікта.
Сучасному антифа-движу притаманні побудовані наприкінці 80-х — початку 90-х правдоподібні тоді і, як це не парадоксально, не уповні відповідаючі сучасним реаліям стереотипи. Поза сумнівом, їхня антигітлерівська світоглядна забудова подібна до колишнього Берлінського муру. Мур, як відомо, упав, а разом із падінням до країни вернулися nazi. До них додалися турецькі „сірі вовки” і надзвичайно потужне підсилення колись упосліджуваних мусульманських позицій.
Слід відмітити, що зараз увійшли в моду (і не збираються відступати) ряд протиставлених один одному етнічних за змістом і псевдоісторичних з огляду на позиціоновану науковість міфологем.
Домінує, як це прийнято за останні півстоліття, спекуляція на Холокості. Зрештою, євреї залишаються єдиною з існуючих на планеті етнічних спільнот, котрі створили надзвичайно расистську державу, прикриваючися цифрою жертв під час Другої Світової війни. Національна сегрегація, постійні етнічні чистки, релігійна нетолератність ставлять їх на один щабель із загальновідомим південноафриканським апартеїдом. Перелік спільнот, котрі так чи інакше потрапляли під незвичаний для „справжньої” алії інституційно унормований і, звичайно, побутовий, ксенофобний апарат, досить широка. Серед них темношкірі євреї з Ефіопії і російськомовні мігранти, арабський робочий клас і сповідуючі православ’я.
Другими ідуть їхні єдинокровні брати із колонізованих арабських країн, чию присутність Західна Європа перетравлює як перше скуштоване травоїдом м’ясо. Інколи воно стає у горлі і все частіше бризкає щойно пущеною червоною рідиною — кров’ю. Тотальний наступ носить ознаки останнього, і більшість футурологів не сумнівається у тому, що майбутнє західної Європи вирішувати Аллах, а не Христос. Вже сьогодні можна говорити про безпрецендентну кількість мечетей і вірних Всевишньому, на території від Іспанії до Великобританії і від Франції до Боснії. Їхня кількість зростає щоденно, а перша боротьба ( за класові і релігійні права) перетворюється на демонстрацію власної домінантності, хай навіть і потенційної. Європейські традиціоналісти у захваті від цінністного ісламського канону і не помічають занесеного над власними приорітетами ножа, ім’я котрому — вроджена нетолератність, а символи — Тора, Біблія і Коран. Підтверджуючи це, можна сказати, що до появи носіїв цих „одкровень” історія не знала релігійних війн. А це говорить саме за себе.
Треті у списку — багаточисельні європейські націоналістичні партії, бригади, команди і контори. Одні з них формуються у паризьких передмістях, інші — в елітних паризьких районах. Те саме стосується найбільш загрожених у популяційному відношенні Іспанії, Британії, Німеччини та Скандинавії (про руських говорити не будемо, бо читаючи між рядками самі ладні прийняти іслам). Європейські ультра набирають сили, хоча їхні успіхи видаються такими, що будуть останніми в історії їхньої Богом забутої раси. Подібні висновки приходять у голову після побіжного аналізу, котрий свідчить про те, що основна електоральна маса ультраправих суб’єктів неестетичного (з точки зору на Консервативну революцію) виборчого процесу зосереджується подалі від великих і розвинутих у фінансовому відношенні міст, де кількість автохтонного населення скорочується із незавидними (для класичного обрунтування „Крові і Грунту) темпами. Наці повертаються і з жахом розуміють, що брити голови і точити закатані крицею „мартінси” тре було як мінімум років сорок тому, оскільки зараз вони у непродуктивній меншості: інформаційній, культуртрегерській і навіть — тілесній.
Виходячи із досить пасіонарного, хоча і властиво маргінального сплеску останнього цивілізаційного протистояння можна прогнозувати поступове перекроювання карти Західної Європи та Росії і повертатися до недоопрацьованої (по відношенню до сучасних умов) теорії блискучого франика товариша Тіріара. Відкидаємо властивий кожному обтяженому конспірологічними інсинуаціями дещо шизофренічний, тобто „євразійський вектор” і оголяємо єдино можливий (у 21-у столітті) прояв національної ні, не упередженості, але зовсім навпаки — паритетної толерації — комунітаризм етнічних спільнот .
Говорячи про міжетнічне протистояння за версією „білі автохтони” — „афро-азіатські прибульці” ми наштовхуємося на обов’язковий елемент конфліктів подібного штибу — скінхедів. Розтиражований мас-медіа образ бритоголового „захисника білої раси” витісняє колись органічних для робітничого середовища ойстерів, котрі були, є і можливо будуть пити, ходити на футбол і битися задля спорту, а не ідеї. Тради аполітичні, чого не скажеш про SHARP і RASH. Крім них існують скіни — прихильники гей-культури, sXe та інші, непомітні на тлі тріади „ультраправі (здебільшого націонал-соціалісти гітлерівського розливу) — білі ліберали (ними є „скіни проти расових упереджень) — та ультраліві (широкий ідеологічний спектр: від чистих лібертаріїв до ортодоксальних сталіністів тощо). Між ними немає жодного порозуміння і єдине, що єднає „антирасистів” і „червоних” це протистояння періодичій активації їхніх негрофобних візаві — ШАРПи вказують на відпочаткову необгрунтованість будь-яких расових упереджень, в той час коли РАШі виступають зі здебільшого класових, соціальних позицій — перші вказують на засильну ангажованість „червоних” політикою (і в цьому вони ближчі до аполітичних традів), тоді як „анархо-комуністи” незадоволені відсутністю класової позиції і пануючим серед частки ШАРПів культом Бахуса. Але ненависть до нацистів сильніша. Можливо тому ніхто не чув про випадки прямого протистояння між цими двома учасника антифашистського опору.
Аналізуючи розвиток цього, можливо найяскравішого у молодіжному середовищу контркультурного і на загал антисистемного чину ми намагаємося заглибитися і віднайти когось, чиї позиції перебувають між прихильниками „нового геноциду” (вони ж НС), закамуфльованими комплексом національної самокастрації ліберальними реакціонерами (ШАРПи) і „класовими патріотами”, тобто РАШ. Суть нашої гіпотези полягає у тому, що сучасні не завжди білі (хоча все ще більшість) скінхеди складають найбільш презентативну (а вона вимірюється здатністю до direct action) частину сучасного мультиетнічного західноєвропейського (і американського) населення. Втілювані ними бажання бити, бити і ще раз бити говорять про потужну, хоча і маргінальну пасіонарність її носіїв, котру традиційно відносять до опонуючих один одному сторін. Їхня презетативність стосується незгасаючої активності, а їхні дії на ниві етнічного протистояння вказують на можливість вирішення цих нелегких для століття „відроджуваних ідентичностей” питань. Вирішення цих проблем вбачається у просуванні сучасної націонал-анархістської позиції, котра втілюється у запатентованому Петером Тофлером сполученні „націонал — антифа”.
Скін, котрий представляє найневдоволенішу частину своєї етнічної групи, котрому не подобаються хлопчики з важким дитинством (нацисти), оскільки він знає історію Другої Світової і не вірить у ксенофобію, яку дехто намагається представити у якості рушія історичного процесу. Він зневажає перевантажених антинаціональною риторикою і багато в чому „антибілих фашистів” ШАРПів. Їхнє прагнення боротися лише із собі подібними наштовхує на думки про дитинство у негритянському дитячому садку і латентну підміну расової ідентичності (щось на зразок білих американських „нігерс”). Йому подобаються теорії класової солідарності, але замість Бакуніна скін читає Саузгейта, а замість Троцького — Юнгера. Націоналізм такого скіна носить яскраво виражений самоідентифікуючий, комунітарний і антифашистський мотив, а соціалізм пронизаний робітничою естетикою, антиколоніальним опором і класовою саморганізацією в межах власної етнічної спільноти.
Нові часи вимагають нових рішень, і вже зараз з певною вірогідністю можна говорити про поступове відмирання притаманних 20-у століттю нацистів, лібералів і комуністів (у їхніх голомозих варіаціях) і появу синтезуючої націонал-анархічної, нової форми для нового скіна — „national-antifa”.
Кожен рух має своїх попередників і національні антифашисти тут не виняток. Більше того, ускладнюваний постмодерними дефініціями статус вимагає кількавекторного обгрунтування, властиво, як і для інших стежок Третього Шляху. Зразу відмічаємо відсутність прямого попередника новозароджуваної скінхед-спільноти і присутність декількох, у чомусь близьких і некласичних (а тому і призабутих) зразків цієї незбагненної для дрібнобуржуазної свідомості естетики. Кожна з них потенційно спроможна, а яка саме „профінансує” організаційне оформлення н-антифозного здвигу покаже наступний перебіг подій. Умовно рухаючися, виділяємо три, вагітні третьопозиційною дитиною відтинки скінівської антифа-хулс:
„Червоно-коричневі”
Більше „червоні”, хоча у не зовсім класичному розумінні цього слова. Найкласичніший приклад — баскський редскінівський гурт „Кортату”. Хлопці грали „вуличний панк”, засуджували апартеїд, захоплювалися санданістами і підтримували баскських націоналістів з ЕТА, що говорить про визнання принципів етнічної ідентичності, хай навіть у новітніх лібертарних термінах. Для них нація — не міф і редскіни вони не класичні. Саме тому ідуть першими у пропонованому нами списку.
Наступна інформація неперевірена і використовується тільки для демонстрації можливого. Мова іде про львівських (проросійських) редскінів і пітерських антигітлеристів — в обох випадках членів тамтешніх НБП. Були вони, а чи ні — ніхто не скаже, хоча подібна диверсія цілком можлива.
„Прихильники етнічних традицій”
До них зараховуються члени назагал аполітичної і зовсім нерасистської „антипакистанської ліги”, котрі гнітили перших пакистанських переселенців, виходячи із виключно соціальних позицій — жодної теоретично обгрунтованої ксенофобії. Ліга була задовго до Яна Стюарта і це говорить про її відмінний від сучасних антиазіатських проявів характер. Такі собі соціал-патріоти;
Наступні у нашому списку дещо міфічні „potatos-skins”, котрі існували протягом нетривалого часу і приблизно тоді ж, коли й „антипаки” (1968-1972). Більшість із них була членами ІРА у Західному Белфасті і називалася „скіни за ірландську культуру”. Тоді не було НС, ШАРП і РАШ — були лише тради. Ці неаполітичні ойстери слухали англомовний oi! і підучували забуту ними і забиту предками англомовних oi! ірландську мову. Про них відомий лише факт існування, більше нічого;
Бразильські скінхеди діляться згідно класичної для субкультури схеми. Тут менше WP, більше шарпів, традів і рашів. В окрему категорію виділені скінхеди-”інтеграціоністи”, серед котрих непоодинокі представники чорної раси, які слухають будь-що — від класичного реггі до „музики білого опору”, салютують правою рукою і з пієтетом ставляться до населяючих Бразилію різноманітних етнічних груп. Інтеграціоністи підтримують потрібний для збереження національної злагоди паритетний апартеїд та ідею „Великої Бразилії”. Їхній комунітаризм цілком природній і тому їх вважають дійсними провісниками незнайомого для європейських скінхедів „національного комунітаризму”, моделі, котра теоретично задовільняє всіх і зараз жиє лише у головах диких бразильських скінів і ще мертвого совєтофіла Тіріара;
Японські скінхеди — самураї (SSS — scinhead samurai spirit) ділятся на два досить подібних і водночас надзвичайно різних напрямки, а саме: близьких до європейських WP примарних „нацистів” (з огляду на те, що Японія моноетнічна і мігрантами там і не пахне) і культивуючих кодекс Бусі-до традів. Ці SSS-тради свідомі зі своєї націоналістичної позиції і не забивають і без того (а це найнеприємніша ознака всіх скінів) необтяжені інтелектом голови думками про якісь переваги умовної „білої” раси, антисемітизмом та іншими деструктивними дурницями. Згідно культивованих ними традицій Японія — центр Всесвіту і доводити це, полюючи на надзвичайно малочисельних корейців та айнів очевидно не доводиться. Концерти японських панків, традів та SSS відбуваються разом і це вкотре доводить відсутність чіткого кордону між відродженням (або утриманням) органічних етноознак і толерацією таких самих у Інших. Нацисти плутають дієслова, адже гуманістичний імператив це бути самим собою, а не бити когось, аби бути. Японські скіни культивують древні самурайські кодекси, і українським варто почитати про характерників або записатися на „бойовий гопак”. Це значно продуктивніше і у підсумку дозволить уникнути болючих уроків національної толерантності, відвідувань травматолога і залишків н-антифозних „мартінсів” на нерівно виголених головах, у майбутньому.
ШАРПи, тради і їхні місцеві варіації
З ними визначитися найважче і якщо позиції „червоно-коричневих” і „прихильників етнічних традицій” артикулювалися для того аби підкреслити факт існування національної складової у деяких ненацистських відтинках скінівської культури, то „ШАРПи, тради і їхні місцеві варіації” підкреслюватимуть правильність розуміння цього самого національного питання. Сучасне націоналістичне середовище оперує досить спотвореними уявленнями щодо величини, притаманного тим самих ШАРПам патріотизму. Бути патріотом не значить бити не подібних до себе, швидше якраз навпаки — толерувати прояви чужого буття аналогічно до культивації власного. На таких позиціях стоять проінтерв’ювовані нами гродненські і набережночелнівські ШАРПи, їхні флоридські колєги, досить симптоматичні спостережені у переході на Шевченка україномовні афа-графіті типу „Бонхед не може бути патріотом”, вкупі з тризубом і підвішеною на шибениці свастикою. Подібний патріотизм ховається за терміном „громадянський”, від котрого всього один крок у напрямку до позитивного вирішення питання саморганізованої сегрегації відмінних між собою етнічно-релігійних спільнот, без границь і диктату рідного колектива.
Цікавою видається описана у „Філософії панка” ситуація, під час якої кілька нью-йоркських ШАРПів побили протестуючого проти Ку-Клукс-Клана (!) лише за те, що той спалив американський прапор! Расистів відмітили після того. То хто тут патріот?
В межах аналогічної опінії перебувають намальовані в „Нації скінхедів” окремі німецькі та нью-йоркські контори: Prenzlauerberg Oi! Skins складалася з німців, французів, іспанців, угорців, євреїв і монголів. Всі вони співіснували в одній, де-факто найкрупнішій у Східному Берліні традівській бригаді і відмовлялися підтримувати як нацистів так і ШАРПів, або частина тих самих, але вже нью-йоркських любителів oi!, котрі не сприймали ні „білих сепаратистів”, а ні „Націю Іслама”. Їхня позиція найбільш показова, і не має значення White Power це чи Black Power, білий расизм чи чорний, Адольф Гітлер чи Малкольм Ікс: „чорні ненавидять білих і євреїв; білі — євреїв і чорних; а євреї — білих і чорних”. Хто з них нацист у ширшому розумінні цього слова? Білий зі свастикою, чорний у зеленому простирадлі чи медитуючий на маген-давид? І білий і чорний і той, що із зіркою.
Різниця між українським „Кров і Честь”, антиукраїнським „Рускім двіженієм” і просіоністським „Бейтаром” лише у бажанні журналістів подати збалансовану інформацію. Бажання здебільшого відсутнє, але для чого нам Чужі Джерела?
Правда живе за межами телевізора і всі вони наші клієнти. Ми чекатимемо на здешевлення „чоловічої взуванки”, а потім „будуватимемо інтернаціоналізм”.
На уламках їхнього шовінізму і спроб творити міфічні метаідентичності — „білі”, „слов’янські” і „богообрані”.