Перші, це суб’єкти типу товариша Якушева (родом, ніби-то, зі Львова) і компанії, з їхнім дивовижно шовіністичним “самомарксизмом”, тобто випадком, в котрому марксистами вони є в останню чергу. Крім того, такими їх вважають лише вони самі. Гигикально, звичайно, але таки факт. Лефт.хрюківська закваска дається взнаки і ми підозрюємо банальне загострення національної вади (котра римується з більш розповсюдженим “водка”), позаяк тверезий такого не напише і втіленої до безсмертного штилю штибу: “Я обгрунтовую свою ненависть до західних українців винятково з огляду на їхні класові позиції”. Я довго думав, на який …(угадай сам) можна натягнути таку шикарну, а головне - “марксистську думку”. На жаль, не знайшовся. “Думка” виявилася дірявою. Ви не повірите, якщо я вкажу на розміри власного заперечення, яко органа, на котрий намагалися натягнути цю незбагненну для психічно здорових “істину”, ще звинуватите у піжонстві.

Другі, “буддистські комісари”, на чолі з ламою Пєлєвіним: в одній руці концепція “рото-дупи”, в іншій – “інфернальної теорії вартості”. “Постмодерний марксизм”, “кокаїн від Енгельса”, “дзенівський соціалізм” лягають на траву наших зневірених душ, сповнених відчуження від, бери вище - власного існування, вона, себто душа – ховається в книжках, компактах та інтернеті, ми – тобто тіло, блукаємо наливайкама, роботами, потрібними лише здатному красти керівництву (“червонотравенська” аксіома”) та симулякрами під назвою “Вибирай, або програєш” (в оригіналі, “голосуй – не голосуй, все-рівно отримаєш… те, на що ми пробували натягнути якушинський презерватив, перепрошую, - “мислю”.